Епізод із культового роману Ільфа і Петрова, у якому монтер Мечников продавав Остапу Бендеру театральні стільці, є одним із найяскравіших у книжці, фраза «Вранці гроші – увечері стільці» стала крилатою. Однак, розглядаючи даний епізод з погляду реальності ситуації, можна зробити висновок, що або автори роману були не дуже добре знайомі із внутрішньою структурою театру, або у зображеному в «12 стільцях» театрі «Колумб» панувала цілковита плутанина в кадровому питанні. Справа у тому, що в професійному театрі за стільці відповідають не монтери, а спеціальні люди – реквізитори. І якби Бендеру знадобилися стільці не з театру «Колумб», а, наприклад, з Одеського російського драматичного театру, йому слід було налагоджувати контакт не з монтером Мечниковим, а з меблярем Морським. І останній, вже повірте, по-перше ніякому монтерові до стільців навіть доторкнутися не дозволив би. А по-друге, торгувався б із великим комбінатором сам – і набагато запекліше та рішучіше, ніж «змучений нарзаном» герой роману. Вже Морський у даній ситуації не продешевив би – Бендеру мало б не здалося!
Це, звичайно, жарт, хоча, як відомо, у кожному жарті є частка жарту, а решта – правда. У цьому випадку, правда полягає у тому, що старший мебляр-реквізитор Володимир Морський справді є найголовнішим фахівцем зі стільців у Одеському російському театрі. І сьогодні, 5 листопада 2009 року Володимир Іванович Морський відзначає трудовий ювілей – 50 (!) років роботи у театрі.
Сьогодні Володимиру Морському 68 років. Він народився в один із найжахливіших місяців в історії Одеси – у серпні 1941-го. На Одесу наступали фашисти, місто, відрізане від джерел водопостачання, страждало від спраги, але мужньо тримало оборону. Не було води, щоб викупати дитину, і мати, Ганна Олександрівна Морська носила його до невеличкого струмочка, який дивом зберігся на приморських схилах. Коли після 73 днів оборони радянські війська залишили місто, батько Володі – Іван Кирилович Морський – телефоніст за професією – пішов у підпілля, забезпечував зв'язок легендарному загону Молодцова-Бадаєва в одеських катакомбах. А мати відвезла грудного Володю під Одесу, до Олександрівки, вважаючи це місце більш безпечним, ніж окуповане місто. Але велике воєнне лихо йшло по слідах: під час однієї із фашистських каральних операцій мати і дитина ледве не загинули – розправи над мирними жителями попередила висадка десанту радянських морських піхотинців у Дофінівці. Потім були три тривожні роки на окупованій території, радісний день 10 квітня 1944 року і ще більш радісного 9 травня 1945-го. Сім’ї Морських вдалося пережити війну, але їхня одеська квартира на розі вулиць Островидова і Торгової була розграбована вщент. Дитинство Володі Морського припало на важкі післявоєнні роки. Замість дитячих ігор часто доводилося займатися дорослою роботою. Вже із шести років Володя у міру сил допомагав сім’ї, намагався підробити на шматочок хліба – не для себе – для мами і тата.
Першим великим захопленням у житті підлітка став не театр, а футбол. Спочатку він, як решта хлопців, ганяв саморобний ганчірковий м'яч на двірському майданчику, потім був прийнятий до професійної футбольної секції та грав за юнацьку команду "Локомотив". Тренери відзначали його здібності, з'явилися мрії і плани, пов'язані з футбольною кар'єрою. Але отримана на одному із матчів травма – складний перелом ноги – зашкодила їхньому здійсненню. А тут, як це зазвичай буває в Одесі, через знайомих, 18-річний Володя довідався, що до Одеського російського театру потрібний мебляр. Таємничий та вабливий світ театральних лаштунків не міг залишити юнака байдужим – і він влаштувався на роботу. Як виявилося, на все життя.
П'ятдесят років, піввіку служби в театрі – грандіозна цифра, величезний термін, ціла епоха... "Я пережил и многое, и многих..." – так, словами відомого романсу, з повним правом може сказати про себе Володимир Морський. Він працював пліч-о-пліч із акторами, режисерами, художниками-сценографами, імена яких увійшли і до народної легенди, і до наукових театрознавчих монографій.
Його пам'ять дбайливо зберігає образи цих видатних особистостей. "Дядечка Коля" – з теплотою в голосі говорить він про Миколу Волкова-старшого – відомого усім "Старика Хоттабича". "Лієчка Ісаківна" – ніжно промовляє він, згадуючи Лію Бугову, кращу драматичну акторку в історії Одеси. "Великий Бортко" – гордо промовляє він, коли мова заходить про легендарного режисера Володимира Володимировича Бортка, батька постановника нашумілих фільмів "Собаче серце", "Афганський злам", "Майстер і Маргарита", "Тарас Бульба". "Це зараз він маститий кінорежисер, а я Володьку ще хлопцем пам’ятаю, коли він до батька в Одесу приїжджав. А батько в нього – ото справді була велика людина, дядько Володечка Бортка, які вистави ставив! "104 сторінки про любов", "Біг", "Коли мертві оживають", "Пушкін в Одесі" – до рогу вулиці Радянської Армії черги до каси стояли, за місяць квиток купити неможливо було. А сам фронтовик ногу на фронті залишив, ходив на протезі. Але був чоловіком-красенем, жінкам дуже подобався; якщо на яку увагу звертав – шансів встояти в неї не було. Але не зловживав цим, був людиною сімейною, його дружина акторкою в нашому театрі працювала. І випити міг по-справжньому, по-чоловічому: часом, коли репетиція не йшла, мене просив тихенько йому шкалик коньячку принести... Але завжди себе контролював, і які вистави ставив!" – згадує Володимир Морський. Подібних цікавих спогадів у Морського безліч – не на один книжковий том. Він може годинами розповідати про практично будь-яку видатну особистість, чия біографія пов'язана із Одеським російським театром. З особливою теплотою згадує Павла Михайлова, Бориса Зайденберга, Лідію Полякову, Євгена Котова... І, звичайно ж, легендарних художників-постановників – Леона Альшица, Михайла Івницького, Олександра Кривошеїна, Давида Боровського. "Адже з художниками я безпосередньо працюю. Вони до моєї думки завжди прислухалися, цінували мій досвід. Михайло Борисович Івницький макет вистави репрезентує на худраді – і потім усі цехи контролює, щоб правильно усе зробили – крім мого, меблевого. "Ти ж, Володю, зрозумів, чого я хочу? І я знаю, що ти це зробиш, нащо тебе перевіряти..." Я цю довіру дуже цінував і ніколи його не підводив: усі меблі відповідали його задумам – без замін та переробок. А бувало, і пораду яку потрібну дам: "Дивіться, Михайле Борисовичу, ось тут станочок занадто високий, випирати буде, можливо, його на декілька сантиметрів нижче зробити?" Івницький подивиться: "Так, ти правий, Володю, декілька сантиметрів потрібно прибрати".
А з легендарним Давидом Боровським я працював на виставі "Конкурс". Він як приїхав – одразу розповів: "Дія відбувається у старому радянському кінотеатрі, майже занедбаному, потрібні будуть такі типові кінотеатрівські ряди дерев'яних крісел із номерами та відкидними сидіннями. Їх треба розпиляти таким-то чином". Додав жартома: якщо знайдете, що мені потрібно – з мене 5 доларів" Наступного дня я йому все показав. Він глянув: "Ну, Володимире Івановичу, уважив – усе в точку, тримай п'ять!" І п'ять доларів подає. Я, звичайно ж, грошей не взяв, перевів усе на жарт. Мене потім наші усі підколювали: дурень, мовляв, треба було брати, у Боровського баксів багато, світова знаменитість... Але я вважаю – завжди повинна бути елементарна етика – і в театрі, і в житті".
Теплі людські стосунки складалися у Володимира Морського і з іншими знаменитостями. У Москві він бував гостем у домі Юлії Борисової (вони познайомилися, коли знаменита акторка грала в Одесі виставу "Іркутська історія"). Володимир Висоцький особисто замовляв для Морського контрамарку на "Гамлета" у Театрі на Таганці (знайомство із цим видатним актором та поетом у Морського відбулося на зйомках картини "Небезпечні гастролі", частину епізодів якої знімали у Російському театрі). Інокентій Смоктуновський, граючи в Одесі виставу "Цар Федір Іоанович" дозволяв входити до своєї гримерки лише двом людям – помрежу вистави Миколі Величку та Володимиру Морському. Автор цих рядків своїми очима бачив, якими палкими дружніми обіймами привітав Морського Еммануїл Віторган під час чергового свого приїзду до Одеси. А ще – Ігор Ільїнський, Зіновій Гердт, Армен Джигарханян, Наталя Гундарєва... Незабутні особи, безцінний досвід людського спілкування...
Як професіонала своєї справи Володимира Морського поважають не лише у Російському театрі. Кілька разів за його життя йому пропонували вищий оклад інші одеські театри – Оперний, Музкомедія, Український. А якось, після гастролей в Одесі знаменитого Київського російського театру імені Лесі Українки, керівництво цього театру запропонувало Морському посаду начальника меблевого цеху і квартиру в Києві. Але для Володимира Івановича є лише одне улюблене місто – Одеса і лише один театр – той, якому він служить піввіку. І. дасть Бог, ще послужить багато років.
Адже, незважаючи на солідний вік, Володимир Іванович тримає чудову фізичну форму. Подана тут фотографія зроблена понад 20 років тому для театральної Дошки Пошани, але, уявіть собі, Володимир Морський з того часу майже не змінився – позначається спортивне футбольне загартування, закладене замолоду. До речі, любов до футболу ювіляр несе через усе життя: у 70-ті роки він навіть був капітаном футбольної збірної Російського театру, що змагалася зі збірними Оперного театру, кіностудії і телебачення. А сьогодні він – палкий уболівальник: єдине, що може відірвати Морського від театральних справ – це футбольний матч "Чорноморця" на стадіоні або цікава футбольна трансляція по телевізору. Решту свого часу він без залишку віддає рідному театру. Адже, на відміну від монтера Мечникова, що жив за принципом "Вранці гроші – увечері стільці", мебляр Морський живе у режимі – "Вранці стільці – увечері теж". Тому що життя у театрі вирує з ранку до ночі – ранкову та денну репетиції нової постановки змінює чергова вечірня вистава. І усе це з меблевої частини забезпечує Володимир Іванович.
Коли Ви, шановний читачу, прийдете до нашого театру на чергову виставу – знайте, що усе, на чому сидять, лежать, за чим їдять і в чому зберігають одяг, книги та посуд герої Чехова, Гоголя, Пушкіна, Шекспіра, Стендаля, Ремарка – тобто усі сценічні меблі виставлені на сцену Володимиром Івановичем Морським та його підлеглими. І коли будете аплодувати акторам у фіналі, лясніть, будь ласка, у долоні кілька зайвих разів – на честь старого театрального мебляра, котрий стоїть у цей час за лаштунками.
