Бесіда з А. Л. Ткачуком, віце-губернатором Одеської області, кандидатом юридичних наук, доцентом, відбулася після присвоєння йому почесного звання «Заслужений юрист України». На запитання журналіста відповідав і чиновник, і вчений у одній особі. Втім, судіть самі.
– Андрію Леонідовичу, щиро вітаю Вас із присвоєнням високого почесного звання «Заслужений юрист України». До речі, Ви в Одесі і області наймолодший заслужений юрист.
– Дякую, Іване Георгійовичу. Але в цьому основна заслуга моїх вчителів. Мене навчали справжні професіонали. Навчали не лише у вузі, але й протягом усього життєвого шляху.
Мені пощастило, що я навчався у таких викладачів як Олексій Сурилов, Юрій Червонний, Марк Орзіх, Марк Черкес. Ці люди, без перебільшення, – легенда нашої юриспруденції. Гадаю, що присвоєння цього звання – на 90% моїх учителів, за що я їм вдячний.
– Знаю, що Ви фахівець більше з цивільного права. Скажіть, наскільки ефективне сьогодні наше цивільне законодавство в умовах економічної кризи в країні, я б навіть сказав ще однієї кризи – моральної?
– У нас усі сьогодні відволіклися у сферу публічного права, обговорюються проблеми нашого конституційного права. А справді, на сферу приватного права, зокрема цивільного, сьогодні мало хто звертає увагу. Взяти нашу останню кодифікацію цивільного законодавства (я маю на увазі новий Цивільний кодекс, що набув чинності з січня 2004 року), я гадаю, що при його створенні було багато серйозних недоглядів. Розробники захопилися перейманням світового досвіду, і тому Кодекс – це компіляція інститутів з різних правових систем. Запитання: наскільки ефективно це все працює? Я гадаю, сьогодні ще не зроблені оцінки. Минуло п’ять років, але якихось серйозних ґрунтовних оцінок ефективності нашого нинішнього законодавства так і не зроблено.
– Не знаю, чи погодитеся Ви зі мною, але все-таки і фінансову, і економічну кризи в кожному разі можна подолати. Однак, мені здається, що моральна криза в нашому суспільстві пустила такі глибокі корені, що я не бачу світла у цьому тунелі. Можливо, я помиляюся. Як вийти із цієї кризи?
– Я прихильник ідеї еволюційного розвитку суспільства, коли суспільство розвивається за своїми об’єктивними законами. Адже мораль – це система певних загальновизнаних правил поведінки, правил спільного життя між людьми. Те, що прийнято як норму тут і зараз, у даному місці, у даний час. Мораль добра тоді, коли людина може собі дозволити жити відповідно до загальноприйнятої моралі. Сьогодні, коли у нас людина по суті (а це основна маса людей) опинилася віч-на-віч зі своїми проблемами, вона зрозуміла, що зовсім самотня... І це вже питання виживання... Аморально і те, що народ зневірився в дієвості нашої влади, яка щодня в очах суспільства втрачає авторитет. Коли нагорі немає злагоди, в області і районах працюється у сто разів важче... На зустрічах у районах мені якось один з відвідувачів сказав, що політика перетворилася на бізнес, що окремі наші співвітчизники, ідучи у політику, керуються, насамперед, особистими, а не громадськими інтересами... Мені було важко не погодитися.
Я замислився, чому у нас так відбувається... На мій погляд, наша система абсолютно не спрямована на підготовку професійних державних кадрів. Ми свого часу поховали піонерію, комсомол... Зараз організації, які діяли при школах, при вузах, і були б спрямовані на селекцію молодих кадрів, поховані. Але ж те, що ця система сприяла відбору, виявленню лідерів – це факт. Що ж сьогодні? Так, у нас існують магістратури державного управління. Ви, наприклад, викладаєте в регіональній академії. Але ми даємо людині тільки знання, при цьому абсолютно не враховуються її здібності бути державним службовцем, її лідерські якості, харизма... Давайте будемо відвертими: сьогодні наша система побудована таким чином, що кращі кадри потрапляють до недержавного сектору. До державного ж сектору у нас ідуть ті, хто не зміг себе реалізувати в іншій, цікавішій, сфері. А люди, які потрапляють із приватного сектору на держслужбу, часто дбають лише про свої інтереси або лобіюють чужі. Тому я глибоко переконаний, доки ми не почнемо відбирати і виховувати ще зі школи кадри для держави, цю систему влади ми не змінимо. Замкнуте коло.
– Ви дали мені привід згадати слова імператора Римської імперії Карла V: «Корона влади сильна, коли могутні міста й провінції». Наскільки актуальні слова імператора?
– Я гадаю, що вони будуть актуальні завжди. Тому що влада будується не з центру, а знизу нагору у вигляді піраміди. Якщо вона побудована у вигляді піраміди, вона стійка. А у нас виходить, що є кілька регіонів (зокрема, одеський, котрий через низку об’єктивних чинників самодостатній), які, по суті, дотують консолідований Державний бюджет. І саме за їхній рахунок живе вся решта країни. Це шлях найменшого опору. Ми віднімаємо у того, у кого більше, і перерозподіляємо тим, у кого менше. І ось так якось живемо. Така утриманська політика. Хоча очевидно, що повинен бути із самого початку інший підхід: необхідний цілеспрямований розвиток регіонів...
У нас унікальне географічне розташування. Ми – прикордонна область, через нашу територію проходять транспортні коридори. І при цьому ми практично загубили наші порти. Я вважаю, що у нас немає аеропорту, тому що Одеський аеропорт не можна всерйоз вважати аеропортом. Візьмемо таку державу, як Сингапур, що менша за Одеську область: на чому вони заробляють гроші? Значна частка їхнього доходу – це морське і повітряне перевалювання вантажів. Там, якщо не помиляюся, найбільший в Азії аеропорт, один з найбільших портів. І це основна стаття їхнього доходу.
Якби ми вклали гроші, побудували нормальний аеропорт із добрими терміналами, невже ми не могли б скласти конкуренцію щодо пасажирських і вантажоперевезень тому ж Стамбулу? Тобто, необхідний цілеспрямований розвиток регіонів у тому напрямі, який їм визначений з урахуванням їхніх пріоритетів.
– Якою Вам бачиться регіональна політика?
– Насамперед, ми зобов’язані довести до логічного кінця реформу місцевого самоврядування. По-друге, перебудувати податкову систему. Наша податкова система повинна будуватися за принципом, що існує в усьому світі: податки, що збираються на місцях, на місцях же й повинні залишатися, за винятком того, що підлягає відрахуванню державі. А у нас ця система будується навпаки, тому й маємо те, що маємо. Одеський регіон, який входить до п’ятірки регіонів, що дотують, не може сьогодні розв’язати проблеми, з якими цілком міг би впоратися за рахунок власних коштів, як, наприклад, наші дороги, соціальна сфера, театри: театр ляльок, театр юного глядача,.. не кажучи про пам’ятки архітектури. Просто боляче дивитися, як вони розвалюються на очах. Від держави ми найближчим часом грошей не одержимо, а самотужки ці об’єкти не потягнемо.
– Тобто, головне в політичній реформі – відмовитися від послуг адміністрацій на місцях...
– ...Основна наша проблема – це дуалізм влади. І слава Богу, якщо на чолі райради й райдержадміністрації стають розумні люди, які заради спільного добра здатні сісти за стіл, домовитися і знайти компроміс. Але ми бачимо безліч прикладів, коли цього не відбувається, коли одна гілка влади починає блокувати другу... Нічого доброго із цього не виходить, а страждає в результаті проста людина... Потрібно підсилити повноваження місцевої влади, виконкомів і рад, залишаючись єдиною унітарною державою. За цим майбутнє нашої країни. Але не за федералізацією, тому що в кожному разі це тупиковий шлях для нашої держави, який призведе до розколу країни. У нас сьогодні немає об’єктивних підстав для федеративного устрою. Є, звичайно, культурні, ментальні, історичні розходження між територіями, але це не підстави для того, щоб поділити державу на частини. До того ж, не секрет, що нам дедалі частіше доводиться відповідати на зовнішні виклики. Будь-які сепаратистські тенденції будуть розцінені як сигнал для наших сусідів.
–Ваше ставлення як викладача і вченого до Болонського процесу?
– Вважаю, що Болонський процес потрібно було впроваджувати поступово, поетапно, не наскоком. Ускладнює ситуацію те, що на тлі кадрового голоду в системі освіти, охорони здоров’я ми не перестаємо експериментувати. Але ж це дуже консервативні системи. Умовно кажучи, ми сьогодні кидаємо туди камінь, а кола ще довго будуть розходитися по воді. Зміниться десять разів влада, а невдалий експеримент в освіті, що був зроблений, відгукнеться через роки або навіть десятиліття.
Потрібно враховувати і такий чинник, як комерціалізація освіти і охорони здоров’я. Сьогодні наявна така невідповідність між освітнім ринком і ринком праці. Кого сьогодні потребує ринок праці? А потребує він більше робітничі кадри, тобто, випускників профтехучилищ, людей, яких масово не готує сьогодні наша система освіти. Робітничі кадри стали дефіцитом. І одночасно в багатьох вузах готують юристів, журналістів, політологів, соціологів, які до державного сектору через надлишок кадрів не потрапляють, а йдуть у бізнес. Ми вбиваємо робітничу професію. Це відбувається тому, що вузи перетворилися, по суті, на комерційні підприємства
І в медицині схожі проблеми. У нас сильні медичні вузи, добрі викладачі, які здатні готувати добрі кадри. Але знову ж виникає питання про мотивацію молоді. За останні два-три роки відзначається тенденція, коли випускники медвузів не йдуть працювати за спеціальністю. Не те, що вони вибирають приватну клініку замість державної, вони взагалі не йдуть у медицину!
Медицина із соціальної галузі перетворюється на сферу бізнесу. Я не кажу зараз про корупцію в медицині, а маю на увазі сам підхід до побудови системи.
Що частіше я замислююся над цими питаннями, то більше переконуюся, що сама система державної влади не спроможна сама себе реформувати зсередини. Це як спроби барона Мюнхгаузена витягти себе за волосся з болота. Це неможливо. Ми можемо прийняти нову Конституцію. Нехай вона буде не ідеальною, але хто нас змусить її виконувати, якщо ми втратили правову культуру?! Основна проблема нашої чинної Конституції не в тому, що вона погана, а в тому, що ми занадто часто нею нехтували! Чи спроможна державна влада подолати таке всепоглинаюче явище як корупція, чи спроможна вона сама у собі його зжити? Та ніколи в житті. Ми можемо наділяти різними повноваженнями прокуратуру, контролюючі органи, суди, але хіба вони також не піддаються корупції? Доки у нас не сформується громадянське суспільство в тому вигляді, у якому воно повинно бути в цивілізованій країні, доки воно не одержить реальних ефективних механізмів контролю над державною владою, ми цю систему не перебудуємо. А от завдання сьогоднішньої державної влади, якщо ми справді думаємо про наше майбутнє, а не живемо сьогоднішнім днем – створити всі передумови, всі умови, щоб це суспільство сформувалося. Зрозуміло, що процес цей повільний, складний, але іншого шляху просто немає.
– Вам часто доводиться їздити у райцентри, села. Що Вас тішить і засмучує після таких відряджень?
– Засмучують села з розваленими хатами, із забитими дверима і вікнами. Вони як нагадування нам, чиновникам, і докір у наших недоробках... Тішить, коли їдеш і бачиш живе село... І приємно, що облдержадміністрація з облрадою чимало роблять, щоб глибинка відроджувалася...
