Потребують особливої уваги
У Рені пройшов «круглий стіл» на тему «Усі ми різні, але усі ми рівні». За словами директора районного центру у справах дітей, сім’ї та молоді Юлії Мантуліної, у районі живе 240 дітей-інвалідів та 182 молоді людини з обмеженими функціональними можливостями.
Для їхньої соціально-психологічної реабілітації створений Центр, який спочатку розташовувався в одному із приміщень дитячого садка "Почемучка", а потім одержав чудовий подарунок від міської ради – окремий будинок із просторим внутрішнім двориком.
Робота Центру фінансується із районного бюджету. З дітьми-інвалідами займаються соціальні працівники та педагоги – як у стінах Центру, так і вдома. Епізоди з життя Центру лягли в основу документального фільму, знятого Ренійським муніципальним телебаченням. Цей фільм ще раз показує, як багато дітям-інвалідам дає колектив Центру реабілітації на чолі із унікальним ентузіастом своєї справи Альоною Михайлівною Мунтяну.
Звичайно, немає межі досконалості: для більш результативної роботи із дітьми-інвалідами до штату необхідно ввести логопеда, масажиста, медсестру, але зробити це поки що не дозволяють можливості районної скарбниці. Для того, щоб охопити увагою і турботою дітей із функціональними обмеженнями, які живуть у селах, Центру вкрай необхідний транспорт із пандусом. Директор Фонду підтримки підприємництва Ніна Іванова порушила проблему відсутності у місті виставкової зали, де могли б експонуватися творчі роботи дітей-інвалідів.
Під час "круглого столу" проблеми людей із функціональними обмеженнями обміркували міський голова Євген Маципудра, керівник апарату райдержадміністрації Галина Соколова, заступник начальника райуправління праці та соцзахисту населення Наталя Пуфтієнко та інші. На завершення заходу мер міста Рені передав вихованцям Центру набір розвиваючих ігор.
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей», м. РеніФото авторки
Щоб не стати самотнім…
Надзвичайний чоловік цей Микола Степанович Коджебаш. Прожиті ним півстоліття – відтинок відведений йому долею з такими поворотами, що дай Боже і дужому на них утриматися. Щоправда, він особливо у долю і не вірить. Народився на світ – отож, радій такому чудовому явищу. І тоді у гамі барв твоїх почуттів не буде місця похмурим тонам.
Важко повірити, що так міркує чоловік, який пересувається на милицях, або на «моторі» – інвалідному візку. Силі духу його, інваліда з дитинства, можуть позаздрити і здоров’яки. Він і від першої групи інвалідності відмовився, щоб навчатися, працювати, бути серед повноцінних людей. Отож після школи закінчив технікум і став метрологом. А далі (зіграла роль природна тяга до незвіданого, нового) – Нальчик. Місто, яке з дитинства манило його і яке йому так хотілося побачити.
Дивно, але вже у перші хвилини спілкування з Миколою, перестаєш помічати його інвалідність, підкорюючись його цілеспрямованості і величезній любові до життя. Він і у Нальчику незабаром став своїм. Більше того, спонукуваний ідеєю створення спортивного клубу для інвалідів, створює його разом з такими ж ентузіастами. Тим самим доводячи: повноцінно можуть жити всі! Тоді той факт у республіці було відзначено як винятково позитивний. Більярд, теніс, легка атлетика, волейбол, стрільба з лука, шашки, шахи – все це входило до програми багатьох спортивних змагань…
Повернувшись з часом до рідного села Тузли, Микола, вже навчений досвідом, створює і у Татарбунарському районі спортивний клуб для інвалідів. Засмучує лише те, що з 1200 інвалідів його членами стали всього близько трьох десятків.
– Дається взнаки, – пояснює Коджебаш, – низька мобільність пересування. У великому місті з цим простіше. Найгірше, що людина звикається із своїм становищем. Її вже цілком влаштовує готовність батьків, близьких всі її негаразди взяти на себе. Так інвалід привчає себе бути безвільним остаточно.
Намагаючись хоч якось пожвавити атмосферу, у якій перебуває ця, на жаль, багатолюдна категорія, Микола розсилає ним же складені анкети. Запитання прості і щирі – «Ваші інтереси», «Чи потребуєте ви спілкування?», «Чого потребуєте найбільше?». Відповіді були гранично однозначні: «Потребую. Кутка, дров, одягу». Але чи можна звинувачувати у тому їхніх авторів, загнаних у кут важкими обставинами?
– Держава – ось хто винен у тому, – обурюється Коджибаш. – Вона поставила на межу виживання.
Микола підрахував: з огляду на те, що до району автомобілів для інвалідів приходить три-чотири на рік (а на черзі – близько 200 чоловік), особисто йому авто «світить» десь років через 16 – 18. Але варіант розв’язання проблеми у нього є, і він писав про це до Києва. Нехай інвалід не чекає нове авто вартістю у 5-6 тисяч доларів, а купує «беушне» за тисячі півтори. З них тисячу доларів платить держава. Зате скільки можна придбати транспорту на зекономлені кошти!
– Чому за рубежем це можливо, а у нас ні? – дивується Коджебаш. Не від хорошого ж життя деякі інваліди за фіктивною дарчою (а отже без розмитнення) переганяють авто для інвалідів з-за кордону до України. Щоб тут його продати і знову – по колу. Ідуть на такий крок, тому що прожити на мізерну пенсію просто неможливо. Микола вважає, що держава повинна їх переглянути.
– Адже потреби інвалідів з врахуванням їхнього фізичного стану і не з їхньої вини вищі, ніж у здорових людей.
Проте сам він не скаржиться. Жодного разу не почула я з його вуст таке звичне: «викручуюсь якось». Хоча, мабуть, так воно і є. Зовсім недавно він поховав свою 82-річну маму. Була жива – її мінімальна пенсія та Миколина у 770 гривень дозволяла якийсь ремонт будинку робити, паливо на зиму купувати. Померла – все ускладнилося. Ще й години з 8 до 2-х скоротили, як керівника гуртка з більярду. Все одне до одного. Сподівається, щоправда, що новий бюджет виявиться для нього рятівним.
– Людині здоровій, – тихо говорить Микола, – навіть приблизно не уявити, скільки перешкод доводиться постійно долати інваліду. І фізично, і морально. І ще невідомо, що болючіше. Ви звертали увагу на пандуси?
Звертала. Іноді дивуєшся: і звідки ростуть ті руки, що «ліпили» їх? З високим підйомом, без перил, з тісним майданчиком, з якого ні до дверей не дотягтися, ні відчинити їх, вони не поліпшують, а ускладнюють рух. Така відверта байдужість і черствість ускладнюють і так не влаштований побут інвалідів.
На щастя, не всі віддаються на волю обставин. Знаходячи у звичайному дні радість від того, що він настав, що у руках недочитана книжка, що зателефонували друзі. А у Миколи їх – майже по всьому колишньому Союзу. Адже у яких куточках його він тільки не побував. А захопленням спортом лише розширило коло його знайомств з розумними, цікавими, діяльними людьми. Він добре знає Сергія Чумака і глибоко поважає його. Інвалід-спинальник, він успішно керує спорткомітетом інвалідів при Полтавській облдержадміністрації. Брав участь у «круглих столах» з обговорення проблем інвалідів у Голландії та Швеції. І він же, Микола, ставить у приклад активну позицію інвалідів-спортсменів Сергія Сорочана та Дмитра Стефаника з Тузлів, Миколу Чакира з Татарбунар, Василя Білоуса з Лиману, Олександра Недялкова з Дмитрівки. Коджебаш у захопленні від нещодавніх Всеукраїнських відкритих змагань з більярду серед інвалідів. Відбувалися вони в Одесі. Під патронатом голови обласної ради Миколи Леонідовича Скорика, якому і було надано право першого удару. Коджебаш вважає, що 9 місце серед найсильніших більярдистів з Одеси, Дніпропетровська, Харкова, яке він посів, навіть дуже непоганий результат. Але головне – він здобув нових друзів. У цьому Миколі завжди щастило. І районна влада назустріч спортклубу іде, щороку виділяючи 10 – 15 тисяч гривень. І просто добрі люди допомагають. Наприклад, Сергій Борденюк – керуючий відділенням одного з банків, Сергій Тиченко – підприємець.
– Отож – живемо, – посміхаючись говорить Микола. – У мене і принцип такий – не роби поганого людям, допомагай їм. І ти ніколи не будеш у цьому світі самотнім.
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей» Татарбунарський район с. Тузли
Для відновлення працездатності
НаоблікувуправлінніпрацітасоціальногозахистунаселенняЛюбашівськоїрайдержадміністраціїперебуває1416 інвалідів. Зних: 137 інвалідівВВВ, 11 інвалідівЧАЕС, 118 дітей-інвалідів, 2 інвалідивійськовоїслужби, 1092 інвалідизагальногозахворювання, 56 інвалідівпозору.
Зметоювідновленняпрацездатностііреалізаціїрівностійповноїучастіінвалідіввсоціальномужиттіврайоніздійснюєтьсяреалізаціярядупрограмтазаходівщодосоціальногозахисту.
Так, в поточному році 64 інваліди були забезпечені технічними та іншими засобами реабілітації, один інвалід отримав автомобіль, троє були забезпечені санаторно-курортним лікуванням, двом встановлено телефони. Компенсацію на бензин, ремонт та транспортне обслуговування отримали 86 інвалідів, 20 осіб отримали компенсацію за невикористані путівки, 14 чоловік направлено на складне зубопротезування, а за кошти місцевого бюджету надано послуги зубопротезування 7 інвалідам війни, 105 інвалідів ВВВ забезпечено медикаментами на загальну суму 20,2 тисячі гривень. Також, 42,7 тисячі гривень виплачено на придбання твердого палива та скрапленого газу, а понад 2 тисячі гривень — матеріальної допомоги, тощо.
Впродовж 2009 року з районного бюджету 33 інвалідам по зору І і ІІ групи було виділено 11 тисяч гривень на оплату комунальних послуг. А 118 дітей-інвалідів отримали матеріальну допомогу у зв’язку з Міжнародним днем інвалідів.
Виплата державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам здійснюється згідно з діючим законодавством, і в поточному році зазначена допомога була нарахована та виплачена 223 особам даної категорії на суму 1 млн 268 тис. грн.
Важливу роль у системі соціальної підтримки інвалідів з низькими доходами відіграє Програма житлових субсидій, яка гарантує малозабезпеченим громадянам стабільність витрат на оплату житлово-комунальних послуг незалежно від зміни вартості послуг. І цьогоріч такою субсидією скористалися 25 інвалідів.
Згідно з обласною Програмою «Милосердя в дії» три малозабезпечені сім’ї, в яких виховуються діти-інваліди, щоквартально отримують матеріальну допомогу в розмірі 300 гривень.
Працівники територіального центру разом з обслуговуванням одиноких непрацездатних громадян опікують 23 інвалідів.
Однак вищезазначене не дає змоги повною мірою розв’язати проблеми соціального захисту осіб з вродженою чи набутою інвалідністю. Перш за все, людям з обмеженими можливостями потрібно створити належні умови для повноцінного життя, щоб вони не відчували себе ізгоями у своїй державі.
Тетяна ЗЕЛІНСЬКА, начальник управління праці та соціального захисту населення Любашівського району
