Саме до неї, Людмили Феофанівни Кобушкіної, прийшли люди з проханням очолити вуличний комітет зовсім не випадково. Вона, людина діяльна, свого часу очолювала відділ кадрів колгоспу імені Татарбунарського повстання, який славився трудовими успіхами на всю країну. Усі знають, як вміло Кобушкіна працювала з людьми. Вона особисто знала у місті Татарбунари керівників усіх служб і організацій.
Людмила Феофанівна погодилася, хоча усвідомлювала: дуже непросто буде розв’язувати проблеми, що накопичилися, на вулиці імені Ленінського Комсомолу. І найголовнішу та найважчу з них – забезпечення питною водою. Тим більше, що за всю свою історію ця вулиця «своєї» води не мала. Питна – тільки привізна. Три тонни коштували 70 гривень. Були, щоправда, колодязі. Але вода у них солона, гірка. Але й та у цьому році вниз пішла. Висохли колодязі.
Сьогодні Кобушкіна особливо вдячна депутатові міської ради – підприємцеві і меценатові Роману Мукієнку. Це він посприяв тому, щоб вуличний комітет був зареєстрований офіційно, мав відповідні реквізити. Є тепер у нього і назва – «Благо». І це згодом дуже допомогло в організації багатьох добрих справ комітету.
Ідею провести по вулиці водопровід, на радість комітетчиків, підтримали депутати міськради, виділивши своїм рішенням кошти на землерийні роботи. Неоціненну допомогу надавав своєю участю й керівник комунального підприємства «Водопостачальник» Василь Сергійович Чакир. А от багато знайомих Кобушкіну намагалися переконати: «До тебе скільки років ніхто цього не зробив. І тобі не здолати». Але саме така невіра і додавала цій невтомній жінці ще більше сил і затятості. Такими ж були і помічниці – члени вуличного комітету Людмила Мельник, Наталя Тельпіс, Марія Мукієнко, Валерій Грицевський. До речі, крім нього, всі вони, включаючи і Кобушкіну, – пенсіонери.
Тепер вони жартують: «малий золотник – та дорогий». Тобто, мало їх, але роботу провели дуже велику серед мешканців. Втомившись постійно думати, як поповнити запаси води, вони гуртом, всією вулицею, підтримали комітет у його починаннях. І вже незабаром на проведення робіт зібрали в цілому 30 тисяч гривень – по 600 гривень із сім’ї. До них додалися і міськрадівські 22 тисячі гривень.
Проте ніхто не думав, що найважче – попереду.
– На копання траншеї у 150 метрів завдовжки і завглибшки 70 сантиметрів у нас пішло майже чотири місяці, – розповідає Людмила Феофанівна. – Не ґрунт – скеля. Моноліт! Довбали хто чим міг – кирками, молотом, зубилом. Я турбінкою працювала. Камені пиляли по шматку. Великі відкладали убік – знадобляться. Решту просівали, щоб труби можна було нормально укласти.
До того ж на найтяжкі ці роботи припали найспекотніші літні місяці. Щодня брали участь у них від 10 до 15 чоловік – мешканців вулиці. Раннього ранку – до спеки, і увечері – після роботи. Радили деякі жалісливі спостерігачі: мовляв, чого жили рвете, підірвали б – і всі проблеми. А їм відповідали:
– Добре з боку радити, не шкодуючи часу на балачки. Хто працювати хоче, той шукає таку можливість, а в кого лінощі раніше нього народилися – привід, як би нічого не робити.
З великою вдячністю називає Кобушкіна всіх, хто так чи інакше був причетний до будівництва водогону. Депутатів міськради Олександра Коровеля та Гафію Сивоконь, громадські організації «Відродження» і «Рідний край», багатьох мешканців вулиці – Віктора Мукієнка, Іллю Тельпіса, Григорія Колдорара, Івана Мельника, Віктора Султана, Лідію Плінгеу, Марію Максимчук...
Нещодавно Кобушкіна на сході вулиці звітувала про проведену роботу вуличного комітету. Прибула вона на нього з тачкою, наповненою інструментами, за допомогою яких люди перемогли моноліт. Отож тепер 20 жовтня для кожного мешканця вулиці Ленінського Комсомолу – червона дата. До їхніх будинків прийшла вода! Це була справжня перемога. Над проблемою, сумнівами і невірою.
– А все-таки, Людмило Феофанівно, – запитала я у неї, – страшнувато було за цю справу братися?
У відповідь почула скорочений варіант відомої казки про двох жаб, які потрапили у глечик із сметаною. «Оскільки я як та жаба, – сміється – що борсалася, доки масло лапками не збила і урятувалася. Ніколи не здаюся!» І в цих словах – вся сутність цієї чудової жінки.
Дивуюся тому, коли Людмила Феофанівна все встигає. Адже до всього подружжя Кобушкіних тримає ще й пристойне домашнє господарство – кілька десятків кіз, птицю. Є й гектар виноградників. Самі посадили, самі й обслуговують. Проте справжнє незліченне багатство – це шість улюблених онуків. Виховані вони у дусі щирої любові до України. Як виховали своїх трьох дітей і Кобушкіни.
