Лист до редакції був небагатослівним. За підписами 67 чоловік.
«Ми, орендодавці СВАТ «Україна» Татарбунарського району, після неодноразових звертань до райдержадміністрації, прокуратури, правління СВАТ «Україна» та управління сільського господарства так і не вирішивши наболілого питання, звертаємося до вас, редакції «Одеських вістей», з проханням захистити наші конституційні права.
Суть у тому, що правління СВАТ «Україна» очолює В.І. Прусаков. Будучи депутатом районної ради, він своєрідно демонструє «любов до землі та пошану до людей»: не виплачує нам орендну плату за 2009 рік (пшеницю, борошно, рослинну олію). І вишукує для цього різноманітні причини та ухиляння. І лише тому, що ми, скориставшись своїм правом, вирішили не укладати більше з ним договори оренди землі та обробляти землю самостійно».
Наш кореспондент виїхав до Татарбунар, щоб зустрітися із авторами листа. На розмову прийшла численна група, як вони самі себе називають, «знедолених». Приїхав і Валерій Іванович Прусаков, явно готовий до того, щоб заперечити усі претензії на свою адресу. Тим більше, що свого роду «репетиція» майбутнього двобою пройшла ще у липні минулого року. Хіба що учасників його було набагато більше. Усіх пайовиків тоді ледве вмістила простора актова зала правління СВАТ «Україна», породженого на базі колишнього колгоспу ім. Татарбунарського повстання.
І якщо проводити аналогію між двома цими заходами, то помітиш одразу: не змінилася за цей час атмосфера, не стала прозорішою та чистішою. Що тоді, рік тому, люди висловлювали свою незгоду із багатьма пунктами укладеного з господарством договору, що тепер. Лише у даному випадку – її висловлювали вже колишні орендодавці. І хоча гласить мудре народне прислів’я «після бійки кулаками не розмахують», – розмахували. Сенс є вже в одному тому, що, спостерігаючи за непростим процесом обстоювання своєї правди, потенційний орендодавець зрозумів: не можна у такій відповідальній справі, як укладання договорів, вірити на слово та покладатися на «либонь». Але ж багато хто із «знедолених» справді цей важливий документ підписав, навіть не ознайомившись із його змістом. Лише потім докоряли собі за свою довірливість та необачність, дізнавшись, що є в договорі пункти, з якими категорично не згодні. «Та ти почитай хоча б що підписуєш! – завбачливо порадила своєму знайомому Валентина Ватаманюк, теж одна із колишніх орендодавців. Той лише відмахнувся: ніколи!
А воно справді: і ніколи, і не місце. Відбувалося це на складі, де орендодавці одержували належне їм зерно. На обумовлену ще в 2004-му році суму – 1,5 відсотка від вартості землі, що орендується, тобто на 950 гривень. Тоді, на час укладання договору, і пшениця ж коштувала копійок 40 – 50. На сьогодні цей відсоток явно занижений. Обіцяли Президент і уряд збільшити його удвічі. Але колишні орендодавці «України» згодні одержувати хоча б те, що, вважають, видати їм повинні беззаперечно.
І одержали. По 1300 кілограмів ячменю. Не в серпні, як ті, що договір на наступний рік підписали, а у вересні. Втім, в угоді так і значилося – розрахуватися із тими, хто вийшов зі своїми паями, до 1 жовтня. Але було це зерно, над яким хотілося плакати. Пріле, з гнилизною та кузькою. Як збути таке, якщо вдома згодувати нікому – ні птиці, ні худоби немає?
– Ледве купила його у мене знайома, – говорить одна з колишніх орендодавців Валентина Павлівна Ватаманюк. – І я рада цьому. Інакше – хоч на смітник.
Збула вона його по 60 копійок за кілограм. Хоча «Україна» продавала по 75 копійок. Недоодержана сума – і не з вини Ватаманюк – через різницю у ціні якраз вкладається, як вона сама вважає, у вартість 500 кг пшениці. Тієї самої, яку одержали теперішні орендодавці і в якій відмовляють – колишнім. Але на якій підставі?
– У рамках ще чинного договору на моїй землі вирощений добрий урожай зерна, – доводить свою правоту Анатолій Чебан у минулому ще й бригадир цього господарства. – То ж чому я не можу одержали належну мені пшеницю?
Подібні претензії Валерій Іванович Прусаков заперечує категорично:
– Тому що ви на сьогоднішній день – колишні. І не можете претендувати на пшеницю, яка видається справжнім орендодавцям як матеріальна допомога. За їхніми заявами.
Розмова була тривалою і відбувалася у атмосфері високого нервового напруження. Переконавшись у марності цієї словесної перепалки, що затяглася, «колишні» вимагали:
– Віддайте нашу пшеницю інвалідам, дітям Тузлівського інтернату. Лише чек пред’явіть…
І Прусаков, і колишні орендодавці залишилися у підсумку кожний при своїй думці. Зависли у повітрі питання «де обіцяне погашення до 1 грудня 2004 року заборгованості колгоспу ім. Татарбунарського повстання?», «де додатки до договору про те, що одержувати на пай?» тощо.
І все ж таки: де та точка відліку, з якої почалося це протистояння? Адже той же Анатолій Чебан, укладаючи перший свій договір із «Україною», усім говорив:
– Вірю Валерію Івановичу як своїм батьку та матері.
Справді, у перші роки одержували – з огляду на урожай – і по півтори, і по дві тонни зерна. Неврожайний рік? Розуміли, більше 800 кілограмів не одержать.
Вийти зі своїм паєм Чебан вирішив в одну мить. Коли на складі, куди він прийшов одержувати зерно, йому запропонували підписати новий договір.
– Мені так і сказали. Мовляв, підпишеш – одержиш, – обурюється Анатолій Степанович. – Але ж договір безіменний, без терміну дії, печатки! І чому на складі? Знаючи, що у поспіху його ніхто читати не буде?
А у Валерія Івановича на кожний доказ – свій контрдоказ:
– Договір не подобається? Так це просто був зразок Типового договору, затвердженого Міністерством агрополітики України.
Але тоді з якого боку приліпити до нього карколомний пункт про право орендаря передати до суборенди земельні ділянки без додаткової письмової узгодженості із орендодавцем?
До речі, рік тому, обговорюючи на зборах таку дивну умову, зійшлися на тому, що цей пункт буде обумовлений у додатковій угоді. Лише хто її бачив? Мабуть, надто привабливою вона здалася, щоб від неї відмовлятися. Але ті, хто все ж таки уважно вчитався, спіткнувшись об згаданий пункт, вийшли з «України» зі своїм паєм безповоротно. Тепер вони стверджують: невидача їм пшениці – помста за їхній демарш. Втім, і це заперечує Прусаков, вкотре повторюючи:
– Розрахунки з ними проведені під «нуль». От тільки що ж це за розрахунки, – дивуються «колишні», – якщо в сусідніх фермерських господарствах, і теж діючих на землях колишнього колгоспу ім. Татарбунарського повстання, орендодавці одержали зерна набагато більше – по 1800, по 2 тонни. Чисте, здорове. А фермер Іван Зубак взагалі по 2,5 тонни видав. І це на ті ж 950 гривень.
Останні хвилини цієї явно недружньої зустрічі орендодавців та орендатора йшли вже на зриві.
– Отже, так, – сказав Прусаков. – Не згодні? – подавайте до суду.
Що вони й зробили. Тепер їхні інтереси в суді буде представляти районна прокуратура.
Та все ж… За великим рахунком, «Україна» у цьому році одержала непоганий урожай. Вистачить і з боргами за прибутковим податком розрахуватися, і з людьми. То ж і видача по 500 кілограмів пшениці, вирощеної на землі колишніх орендодавців справді у межах терміну дії договору, погоди б господарству не зробила. Зберігши натомість добрі, людські стосунки між тими, хто колись не вагаючись довіряв Прусакову як досвідченому керівникові, і самим Прусаковим. Хіба не варто це того, щоб, забувши про взаємні докори та звинувачення, відкинувши в бік судові витрати, потиснути один одному руку заради спільної, зрештою, справи?
