З дитинства напередодні Нового року завжди дуже хочеться довідатися про щось нове та цікаве, довідатися раніше від інших і поділитися із оточенням.
Так уже вийшло, що про плани нашого головного редактора я довідалася однією з перших. Вони, на мій погляд, перспективні і вселяють впевненість у те, що криза – це не безжалісний вирок, а реальний шанс знайти нові шляхи творчого розвитку і колективу, і особистості. Тому, з дозволу І.Г. Нєнова, ми поговоримо про них докладніше.
– Іване Георгійовичу, сьогодні багато керівників досить обережно будують плани, намагаючись попросту вижити, а у Вас вони досить амбіційні та масштабні.
– Основні плани стосуються газети, якій я служу і без якої не мислю свого життя. Та і як може бути інакше, якщо в заметіль, по занесеному снігом місту, працівники редакції по кілька годин пішки з різних кінців міста добиралися на роботу?!. І газета йшла до друкарні вчасно. Таке можливо лише тоді, коли люди по-справжньому віддані своїй професії.
– Сім років тому, ставши головним редактором, Ви пообіцяли, що зробите усе для того, щоб люди із задоволенням приходили на роботу.
– Усі мої минулі та теперішні редакційні плани спрямовані на одне – створення нормальних умов праці та творчого клімату у колективі. Із усіх комунальних ЗМІ ми, мабуть, оснащені краще від інших. Але життя не стоїть на місці. Треба оптимізувати роботу, особливо коректорів та верстальників. Для цього у 2010 році буде впроваджено нову програму верстки газети. Це дозволить зберегти здоров'я людей, знизити фізичні та емоційні навантаження, зробити газету оперативнішою.
Будемо удосконалювати електронну версію газети, яку сьогодні читають вже у шістдесяти чотирьох країнах світу. Тішить, що усе більш популярним стає і відеоархів, що знайомить відвідувачів сайту із роботою обласної ради, але який також потребує удосконалення. Після президентських виборів ми впровадимо два нові проекти.
– «Одеськими вістями» традиційно провадяться конкурси дитячих малюнків, випускаються альбоми та календарі із кращими роботами дітей, багато цікавих матеріалів з'являється у рубриці «Діти України» – однієї із таких, що найбільше читають. Така пильна увага до дітей пов'язана, наскільки мені відомо, із вашим дитинством хлопчика з невеликого містечка Болграда, якому постійно доводилося обстоювати своє право на життя, боротися за право одержати освіту, а також із розумінням того, що сьогодні діти не менше потребують допомоги?
– Звичайно, в дитинстві у мене не було жодних іграшок, не було велосипеда, про який мріяв. Мама виховувала мене сама у важкі післявоєнні роки. Наша родина була репресована. У першій моїй повісті «Міст розлуки» я розповів про те, як десятирічною дитиною віз маму на возі до лікарні за сім кілометрів. Місць у лікарні не було, тому її не хотіли приймати. А я розумів: якщо маму не шпиталізують, то мені й везти її нікуди. Довелося розраховувати лише на допомогу людей. І вони знайшлися. Маму прийняли... Я пік у грубці картоплю, і по замерзлому озеру Ялпуг йшов до лікарні на інший кінець Болграда відвідати маму, що хворіла. Потім повертався додому у Виноградівку, де на той час ми жили.
Сьогодні, коли я зустрічаю людей свого покоління, звертаю увагу на їхній характер. Деякі озлобилися. Якось після відвідування інтернату попросив допомогти дітям-сиротам депутата обласної ради, чоловіка успішного та заможного. Він жорстко та коротко відмовив, тому що допомагати їм принципово не хоче. Інші, навпаки, розуміють, що людське життя без надання допомоги оточенню втрачає сенс. Особливо потребують допомоги діти. Я хотів би, щоб наш редакційний колектив, у якому чимало й молоді, знаходили безкорисливі вчинки на благо дітей, розповідали про це й піднімали на щит цю високоморальну тему.
– Ви неодноразово говорили, що головний редактор – це як театральний режисер: треба добре відчувати свій час, щоб залишатися співзвучним йому, не забувати про класики, а також знаходити амплуа для акторів, в яких вони почуваються найбільш впевнено.
– Кожен журналіст, я в цьому глибоко переконаний, – індивідуальність. І моє завдання, разом із заступниками, відчути творчі інтереси журналіста, тяжіння до того або іншого жанру і допомагати розкрити цю індивідуальність. У нас дуже професійний колектив, що було відзначено сертифікатом Оргкомітету Національного бізнес-рейтингу України, який визнав газету одним із кращих комунальних ЗМІ. Тепер, як і завжди, потрібно не дозволяти душі лінуватися, зберігати і в новому році у палітрі газети плюралізм та соціальну спрямованість наших публікацій. А головний редактор, у наш час, повинен залишатися менеджером, до чого я й прагну.
– Ви скромничаєте, адже за підсумками 2009 року за професійні заслуги Ви нагороджені сертифікатом Національного бізнес-рейтингу та орденом «Державний керівник року».
– Не вважайте за банальність, але у цьому визнанні заслуга і Ваша, і усього колективу редакції, тому що колектив допомагав мені втілювати наші творчі ідеї на сторінках газети.
– Треба думати, що й заздрісників тепер додасться...
– (Сміється). Знаєте, я давно живу за таким принципом: друзів – бережи, заздрісників, інсинуаторів та зрадників – обходь... Тим, хто зраджує та заздрить, з мого життєвого досвіду, усе повертається бумерангом... Як Ви знаєте, народився я на Різдво Христове, і зізнаюся, варто мені щось погане про когось лише подумати, і одразу на мене звалюється «покарання»... І разом з тим помітив, що «творці» інсинуацій на мою адресу одержують «покарання» у значно більшому розмірі. Треба просто працювати – і успіх прийде.
– В умовах кризи, коли деякі керівники перетворюються винятково у господарників, чи знаходите Ви сили для творчості? Чи існують у Вашому житті сьогодні два центри тяжіння – редакція та творчість? Чи реалізований Вами принцип терапії творчістю, який психологи наполегливо рекомендують людям для досягнення гармонії у наш непростий час?
– Звичайно, адже я виступаю в газеті, і із задоволенням, особливо у рубриці «Не можу мовчати». Користуючись нагодою, хочу подякувати читачам «ОВ» за відгуки на мої виступи.
Ну, друга частина мого життя, Світлано, якщо можна так висловитися, проходить у «циганському таборі». Я ще не знаю, що пишу – новелу, повість. Але основою нотатків послужив документальний факт, який раптом сплив з пам'яті мого післявоєнного дитинства. Він, на мій погляд, дуже співзвучний дню сьогоднішньому. Ви не повірите, мені навіть вночі сняться мої герої – наречена Лалуді, наречений Аладар, його батько Міро... Я їх по-справжньому полюбив. Я вже «побував» на циганському сватанні, «поспілкувався» із бароном. Добре відчуваю муки та страждання мого головного героя і його судженої з причини не реалізованого сватання...
– Ваш попередній роман «Разкидані по землі» був присвячений долям болгар, які опинилися далеко від батьківщини. Зараз Ви пишете про циган – вічних мандрівників, для яких батьківщина – це те місце, де вони у цей час перебувають. І ніхто не знає, куди вони вирушать завтра. Напевно, Вам дуже хочеться, щоб усі Ваші герої, зрештою, посилилися у затишному домі, нікуди не бігли і були щасливими.
– Світлано, Ви як у воду дивилися!.. Так, мої герої – вже не мандрівники. Це цигани, яким сподобалося жити на березі озера Ялпуг. І понад два роки, подружившись із місцевим населенням, вони там живуть. Живуть непросто, але з надією, що зриватися з місця та подорожувати далі їм не доведеться.
Якщо вдуматися, усі люди – мандрівники. Вони роблять багато зупинок у своєму житті. Одні зупинки – довгі, другі – короткі. Але завжди люди живуть, часом навіть обманюючи себе, надією на краще. Із цією надією живу сьогодні і я. І Ви знаєте, що найголовніше? Частіше треба зупинятися та оглядатися назад, самокритично обмірковуючи пройдений відрізок життя... Цього, якраз, на жаль, бракує сьогодні багатьом нашим політикам...
Як і мої цигани, хочу, щоб зупинка для усіх громадян нашої країни у наступному році була довгою та щасливою. Щоб здійснилися і особисті, і громадські сподівання людей. Щоб не було на вулицях українців і росіян, циганів і болгар, що просять милостиню... Щоб впевненіше почувалися самотні люди... А студенти могли опановувати знання, не замислюючись про те, як заробити на життя та оплату за навчання...
– Іване Георгійовичу, Ви любите своїх літературних героїв. А що з «циганського табору» Ви б хотіли перенести до редакційного «табору»?
– У моєму циганському таборі, незважаючи на життєві негаразди, дуже гарний моральний клімат. Я хотів би, щоб у нашому редакційному «таборі» завжди, як і раніше, були присутні довіра, повага та взаємовиручка. Щиро бажаю цього ж усім читачам у новому році. Якщо хтось із близьких хворий – нехай одужує, якщо хтось недолюбив – нехай у новому році полюбить сповна, якщо долають похмурі думки – нехай з'явиться здатність мріяти і не боятися втілювати мрії у життя.
