Нинішня зима в Одесі напередодні Нового року навіяла спогади про те, як це буває у Казахстані...
…Після служби у Радянській Армії, піддавшись патріотичному пориву молоді, поїхав і я до Казахстану – піднімати цілину. Потрапив до радгоспу «Новочеркаський», тоді Акмолінської області, розташованої на півночі Казахстану, і яка межує з Омською областю Росії.
З Одеси ми виїхали наприкінці березня 1956 р., на місце прибули на початку квітня – з весни у зиму, тому що там ще лежав глибокий сніг.
Весну і літо працював у тракторній бригаді – сівба, ремонт техніки, збирання врожаю. А восени (мені саме виповнилося 26 років) мене обрали головою профспілкового комітету радгоспу.
Радгосп «Новочеркаський» був одним з найбільших в Акмолінській області. Орної землі (на той час уже розораної) близько 40 тисяч гектарів, близько ста тракторів, комбайнів, автомашин, ремонтні майстерні, понад 400 робітників. Уже було споруджено велике селище, школа, клуб, лікарня. Було потрібно налагодити роботу профспілкової організації.
Наближався новий 1956 рік. На засіданні профкому вирішили відзначити його прихід на найвищому рівні. Постало питання, де дістати ялинки. Проблема у тому, що на сотні кілометрів навколо не те, що ялинки, деревця не побачиш. Це лише у пісні цілинників співалося:
…В серебро одетый
Зимний лес стоит.
Едут новоселы по земле целинной,
песня молодая далеко звенит.
Старожили, які прибули у 1954 – 55 роках, розповіли, що у Павлодарській області, яка північніше Акмолінська, є хвойні ліси, там можна дістати ялинки. Але це понад триста кілометрів звідси. А зима у зеніті. Морози від 20 до 40 і нижче. Сніги глибокі, заметілі і бурани – регулярно.
Порадилися у дирекції, парткомі і вирішили – треба їхати. Спорядили автомобіль ЗІС-150, і ми з найкращим водієм Василем Колесником одержали благословення на виконання відповідального завдання.
Про зимові дороги у Казахстані потрібно сказати окремо. Асфальтових тоді взагалі ще не було. Перша ж заметіль заносила наявну ґрунтову трасу цілком. Нею пускали бульдозери й іншу очисну техніку. Утворювався тунель з двох сніжних валів, які добре затримували сніг нового урагану. Чистити ці завали не було сенсу, тому поруч, прямо по степу, пробивали нову дорогу, адже, як я вже говорив, ніяких дерев або чагарників не було. До весни з'являлося 5 – 7 таких тунелів, уздовж основної дороги.
Пізно увечері були вже у лісгоспі. Якось вдалося влаштуватися на нічліг. Вранці у бухгалтерії сплатили за шість ялинок і пішли разом з лісником вибирати собі красунь.
Зимовий день короткий. Доки повантажилися, заправили автомашину, самі пообідали, минуло півдня. Зазбиралися додому, і в цей час побачили, як затягло небо хмарами, поміцнішав мороз, почала мести поземка. Місцеві чоловіки, звиклі до тутешнього клімату, визначили – буде буран. І порадили не виїжджати у дорогу. Але ми все-таки вирішили їхати, можливо, встигнемо до заметілі. Адже у нас вантаж з точною датою довезення – 31 грудня.
Уже через три години стемніло, на дорозі з'явилися перемети, кілька разів довелося братися за лопати. Здавалося, уже не вирватися з цієї білої круговерті. Але ось, після чергового відчайдушного ривка нашого ЗІСа, замерехтіли якісь вогники. Залишивши машини біля узбіччя, ми пішли на вогники.
Це був будиночок шляхових робітників. У досить великому приміщенні, подібному до клубу, уже розмістилися приблизно 40 – 50 чоловік, таких же мандрівників-невдах, як і ми. Посередині кімнати стояла металева гаряча грубка, до якої простягали замерзлі руки люди, які тільки-но увійшли. Ми знайшли прямокутник вільної підлоги і приготувалися чекати ранку.
Ранок нічим не потішив. Заметіль навіснілобушувала щосили. Десятка півтора машин ледве виднілися з-під високих заметів.
У виконроба будівництва була рація. Періодично він виходив з кимось на зв'язок, але нічого втішного нам не повідомляв. Він також передав у радгосп, що ми живі і у безпеці. Увечері 31-го ми з водієм Василем Колесником якось розгребли замет над нашою машиною, дістали ялинку. Хлопці змайстрували хрестовину, установили зелену красуню, прикрасили тим, що у кого було: бинти, вата, хтось віз додому подарунки-шоколадки, цукерки. Згуртувалися по 5 – 10 чоловік, дістали, що було: горілку, закуску і зустріли Новий рік. Поспівчували тим, хто у цю жахливу ніч залишився навіть без такого даху.
Додому ми повернулися 3-го січня. Ялинки все-таки встановили: у школі, клубі, лікарні і зустріли під ними Різдво і Новий рік за старим стилем.
На чергових профспілкових зборах відзначили, що ми з честю виконали громадське доручення. А директор радгоспу Федір Іванович Лисицький вручив нагороди: мені фотоапарат «Київ», а Василю Колеснику – радіолу «Даугава».
