Їй приснилося, як скрипнула хвіртка, і з’явився Сашко, як завжди, усміхнений. Зайшов до хати, умився і знову пішов до дверей. Уже навздогін вона крикнула до нього:
– Сашуню, ти куди?
– Мені треба, мамо…
Матері солдата-афганця Олександра Пікула сниться один і той же сон. Не дає спокою, ятрить душу, хоча пройшло вже майже три десятки літ…
Сашко ріс, як і усі хлопчики в Гаївці, бігав босоніж сільськими вулицями, залазив на шовковиці, годував кролів, любив компот з черешні і суниці. А ще… грався у війну з друзями. Дерев’яні автомати або пістолети були обов’язковими атрибутами хлопчиків, які залягали десь під горою, що височіть за городами. Потім наступали, б’ючи нещадно «ворога». Увечері брудний і засмаглий, але щасливий доповідав Сашко матері, як скінчився «бій», хто переміг. А вона поспішала впоратися по господарству, водночас слухаючи розповідь сина. На хвильку зупинялася, вдивлялася у лагідні оченята сина, гладила розкуйовджене густе волосся і знову бігла, поспішаючи переробити всю роботу, яка зібралася за день. І не знала, не відала, що мине зовсім небагато часу, і за велінням долі та обов’язку її синок візьме в руки справжню зброю.
Це вже буде пізніше. У листах до матері, він напише з далекої чужої країни, назва якої – Афганістан: «…Мама, ты пишешь про огород, про перец, который выращиваешь, и от этого так домой потянуло. Служу в мотострелковых войсках. Стреляю из противотанкового ручного гранатомета, вес которого 6,3 кг, граната каждая весит 2,5 кг. При выстреле сильное пламя и сильный звук, аж закладывает уши…»
А ось другий лист: «…Почему нет долго писем, что случилось? Очень переживаю. Мне больше не пиши по этому адресу, скоро сообщу другой. Служу как все. К жаре привык. Хотя вряд ли можно привыкнуть к пыльным буранам и безжалостно жгучему солнцу…»
Потім летіли до рідної домівки ще і ще листи...
«…Сообщаю, что письма не будут приходить, такие сейчас обстоятельства. У меня все хорошо. Бывают выезды…»
Можна було лише здогадуватися, що криється за цими словами…
Після закінчення Гаївської восьмирічки Сашко поїхав до Тирасполя, там жили родичі, та й училище було таке, що професію, яку там міг здобути, подобалася йому. У дипломі про закінчення Тираспольського ПТУ № 16 значиться, що Пікул Олександр Вікторович одержав професію майстра по обслуговуванню ткацьких верстатів. І дата 11 липня 1980 року. Одночасно і середню освіту одержав там же. Та працювати довго не довелось, навесні 1981 року Олександра Пікула, як і тисячі його ровесників, було призвано до лав Радянської Армії, яка вже не один рік вела бої на афганській землі. І все нові хлопчики потрапляли до страшенної м’ясорубки.
Останній лист, написаний Олександром, був дуже коротким: «…Писать не могу. У нас такой период. Приехали на несколько дней в полк. Помылись, переоделись, взяли сухпай и поехали… И так уже 2 месяца. Летом буду писать чаще. Твой Саша…». И дата19.ІІІ.1982 рік. Листа цього Ольга Олександрівна одержала пізніше, вже після того, як до її оселі заїхала машина з «чорним тюльпаном». Супроводжував бойового друга в останню путь земляк з нашої ж області, Олексій. Тільки він з іншого району. На його очах сталася трагедія. Юнак з почорнілим обличчям і жахом в очах передав матері побратима найцінніший і найдорожчий вантаж.
Для неї розверзлось небо. Все навколо почорніло і заніміло… Побивалася над труною своєї єдиної дитини, ніби підстрелена птаха.
– Якби ж я могла, летіла б до тебе, синку, прикрила б собою, кричала і плакала на все село.
«…С глубоким прискорбием сообщаем о том, что Ваш сын, рядовой Пикул Александр Викторович, выполняя боевое задание, верный воинской присяге, погиб 24 марта1982 года. В районе Ташкурган мятежниками была обстреляна машина, в которой находился ваш сын. Начался бой, в котором Ваш сын проявил высокие морально-политические качества, мужество и отвагу, верный воинской присяге, он погиб. Но до конца выполнил свой интернациональный долг.
Подвиг Вашего сына всегда будет ярким примером беззаветного служения нашей Родине, Коммунистической партии и советскому народу.
Зам. командира вчПП65753 по полит.части Ю. Митричев.»
Це все, що залишилося матері… А навколо буяла весна. Розпускалися бруньки на деревах, виглядали з-під землі проліски, співали птахи. Закохувалися і були коханими однолітки. Але без нього… Без нього і без тисяч юнаків, які склали голови на тій проклятій війні.
…Ольга Олександрівна живе в будинку по вулиці, названій на честь її сина – вулиці Олександра Пікула – у тому ж селі, де народився її Сашко, звідки відійшов у вічність. Вона ні на що не скаржиться. У неї багато родичів, заходять часто хлопці-афганці, допомагають у будь-якому питанні місцева влада і районна. Та найтяжче стає на душі, коли приходять свята. До сусідів з’їжджаються діти з онуками, стає галасливо і радісно у них на подвір’ї. Тільки у неї тихо і порожньо. Не зайде Сашуня, не посміхнеться своєю лагідною посмішкою, не поцілує її, не обнімуть бабину шию рученята онуків. А в неї й наварено, й напечено. І вона чекає… По щоках течуть сльози гарячі, пекучі.
– Прийди до мене знову, хоча б уві сні, Сашуню, – пошепки промовляє вона, – привітай зі святом. Ти ж так любив робити мені подарунки на день народження і на 8 Березня. Завжди приносив проліски. Проліски знову розквітли…
