Про підсумки зимових Олімпійських ігор у Ванкувері сьогодні говорять дуже багато. Шукають причини сенсаційної перемоги канадців у неофіційному командному заліку, де вони за кількістю золотих медалей зуміли обійти традиційних лідерів – збірні Німеччини та США, причини їхнього тріумфу у хокеї та фігурному катанні, керлінзі та сноуборді. Поки що немає вичерпних відповідей на запитання про конфузливі невдачі збірних Російської Федерації та України. Обговорюються також неймовірні успіхи невеликих держав – Словаччини, Чехії.
Особливо мені запам’яталися слова олімпійської чемпіонки Турина з ковзанярського спорту Світлани Журової. Вона справедливо відзначила: у Ванкувері в канадців перемагали ті, хто був дітьми у 1988 році, коли зимові Олімпійські ігри вперше проходили на канадській землі, у Калгарі. Тоді батьки побачили, яке це чудове свято, і повели дітей до спортивних секцій. Через двадцять два роки це дало свій результат.
Крім того, у Канаді було створено чотири національних інститути спорту: у Монреалі, Торонто, Калгарі та Британській Колумбії. З’явилися групи наукової підтримки усіх олімпійських видів спорту, особливо технічних: санного, бобслею, скелетону. Тренери їздили по усьому світові, запозичуючи передовий досвід. До чого це призвело, найкраще показав чвертьфінал олімпійського хокейного турніру. Канадці чудово зіграли у колективну гру, змусили росіян грати в індивідуальний канадський хокей. І показали, як саме треба брати на озброєння краще та добре навчатися.
Олімпійський Ванкувер підтвердив також закінчення періоду тотального панування німців у зимових видах спорту. Фактично до останніх стартів турніру урівень йшли американці, німці, канадці та норвежці. І кожна з цих збірних, за певних умов, могла стати найсильнішою у неофіційному командному заліку. Удача опинилася на стороні канадців, на рахунку яких рекордна кількість найвищих нагород – чотирнадцять. Другими стали німці – із 10 золотими медалями, на третьому і четвертому місцях, відповідно, США та Норвегія.
Просто-таки гросмейстерський результат показали і команди, які посіли з п’ятого по десяте місця. На їхньому рахунку по шість (Південна Корея, Швейцарія), п’ять (Китай, Швеція), чотири (Австрія, Нідерланди) нагороди найвищої проби. Ще одне свідчення про дуже копітку роботу щодо організації розвитку спорту.
До речі, здивував турнір з фігурного катання. Здивував тим, що славетна Галина Змієвська стояла біля бортика зі своїм учнем, олімпійським чемпіоном Віктором Петренком, спостерігаючи за виступами не українських спортсменів, а американця Джонні Вейра та росіянки Ксенії Макарової. Вже не знаю, чому українська федерація, маючи таких фахівців, вибрала для своїх кращих спортсменів німецьких тренерів Інго Штоєра (парне катання) та Міхаеля Хута (одиночне)?
Перемога канадців Тесси Вірту та Філіпа Мойра в танцях на льоду теж стала підтвердженням правильності, на жаль, забутих принципів радянської школи фігурного катання: пари створюються не з дорослих та сформованих спортсменів за декілька років до відповідальних змагань, а ще у дитячому віці. Чемпіони, яким по двадцять, разом катаються десять років. Так їхнього тренера Марину Зуєву навчали її наставники.
На жаль, у той час, коли за кордоном, протягом останніх двадцяти років просто розвивали масовий спорт заради здоров’я громадян, в Україні не з’явилося жодної сучасної спортивної споруди для занять зимовими видами спорту. Старі поступово перепрофілювалися (яскравий приклад – одеський Палац спорту, де починали сходження до Олімпу Віктор Петренко та Оксана Баюл, Оксана Грищук і Євген Платов, Олена Грушина та Руслан Гончаров) або ледве зводять кінці з кінцями, як ковзанка «Крижинка». А щоб наш глядач не бачив, які класні стадіони для біатлону, фігурного катання та хокею, трампліни, гірськолижні траси і ковзанки для ковзанярського спорту з’являються у зовсім невеличких містах різних країн, скільки людей навіть із грудними дітками приходять відпочити та подивитися яскраве спортивне шоу, канал «Мегаспорт» віддає перевагу трансляції турнірів із арм-спорту або професійного покеру із американських казино! Як глядач, можу з цього зробити лише один невтішний висновок – у найближчому майбутньому Україну бачать лише як місце ігорного бізнесу, а не як країну, де буде пропагуватися здоровий спосіб життя та з’являться можливості займатися не лише фітнесом та пілатесом, а й спортом.
На мій погляд, окрема й не менш серйозна проблема – це коментатори. Про чистоту та грамотність мови промовчу, тому що за цим критерієм їх взагалі оцінювати не можна. Під час Олімпіади у Ванкувері я вже з рахунку збилася, скільки помилок у словах робив коментатор, називаючи під час трансляцій одну з фірм-спонсорів. На жаль, жодного разу не пролунали слова про те, як провідні закордонні спортсмени допомагають дитячим спортивним школам, як встановлюють стипендії, провадять майстер-класи, ведуть сторінки в інтернеті, дають рекомендації з тренувань, пояснюють і вибачаються за якісь погані вчинки.
А на церемонії закриття Ігор, коли оголошували столицю наступної Олімпіади – Сочі, видатного диригента Валерія Гергієва (з наголосом на першому складі) ведучі завзято називали Гергієв (з наголосом на другому). Не згадали, що в цьому дійстві брали участь наші відомі земляки – чемпіонка Турина Тетяна Навка, оперна діва Марія Гулегіна.
На мою думку, доти, доки в усьому, що стосується спорту, як і раніше, буде переважати дилетантизм, не буде не лише цікавих репортажів, але й результатів, якими можна пишатися. У світі сучасного спорту високих досягнень ці показники дуже тісно взаємозалежні.
