Споконвіку в вічному дерзанні
Золота учительська душа.
В. Сухомлинський
Маленька, немов виточена, фігурка губиться у юрбі старшокласників. Навіть на перший погляд важко визначити – де вчитель, а де учень. Приємний, з ледве відчутною наполегливістю переливається голос, ніби дзюркотливий струмочок. Дружина, мати, бабуся. Учитель, друг, ніжна і чуйна душа, душа поетична:
Мені сказав один
«маленький» критик:
«А ви не вмієте писать вірші!»
Не сперечаюсь – правди
ніде діти:
То не вірші – то пісня
від душі...
З прочинених дверей шкільного коридора чути голоси учителів: тут іде географія, тут – хімія, а тут урок української мови і літератури. За минулі роки Лідія Станіславівна Букрєєва зовсім не змінилася. Така ж молода і гарна, з чудовим каштановим волоссям і добрими очима. Вона учитель-методист, заступник директора з навчально-виховної роботи міської ЗОШ І – ІІІ ст. № 2, заслужений учитель України. При цьому залишається дуже скромною, доступною, улюбленою учнями і шанованою серед колег-педагогів і батьків.
«Доброго дня. Всім доброго здоров’я», – так у кожному класі Лідія Станіславівна розпочинає свій урок. – «Увага сюди. Покажіть мені свої розумні оченята». Як магніт притягують ці слова. Вслухаюся і я у кожне сказане нею слово, хоч сиджу, як двійочниця на останній парті. Школярі для неї «cиночки і донечки». «Голубко моя», це вже до мене... У неї не «річка», а «річечка», не «вода», а «водиченька», не «сонце», а «сонечко». Слова ці в неї:
Від поля і від пташок,
Від дідових зажурливих
лісів,
Від усміху біленької
ромашки
І від лелек журливих
голосів.
Лідочка народилася 3 жовтня, на День учителя, можливо, це і визначило її подальший вибір професії, а можливо, деснянський край, на Чернігівщині, батьківщині Олександра Довженка? Пізніше з батьками переїхали на батьківщину батька, у Хмельницьку область. Чудова природа з лісами, озерами і річками, лугами повними запашного різнотрав’я і галявинами грибів, чудовими сільськими трудівниками, бабуня Маринка, біля дому якої з колодязя били ключі джерельної води, і названий він був ім’ям бабусі. З часом все це ляже на аркуші шкільного зошита, перетворюючись у вірші.
Вірші в мені від маминих
долоньок,
Що шили, гаптували і пекли.
І пестили маленьких
трійко доньок,
Щоб ті здоровими
і мудрими росли.
Так сталося, що з батьками і сестрами переїхала у Роздільну. Тут Лідія успішно закінчила школу, потім вступила до Одеського педінституту ім. Ушинського. І з 1977 року тільки один запис у трудовий книжці Букрєєвої – Роздільнянська ЗОШ№ 2. Поступово, з досвідом, приходило визнання, зростали навантаження. Відповідальність за методичну роботу у школі, атестацію вчителів-колег, розробку уроків, методичних тем і багато чого ще. З демократичними змінами щороку доводитися впроваджувати якісь новинки, тестове реформування, оволодіння комп’ютерною технологією. Коли впроваджувалася дванадцятирічна освіта у школі, вона теж думала, що навантаження на школярів буде зменшено, шкільна програма спрощена, але сталося навпаки. Шкільна програма складна, діти перевантажені, багато зовсім нових тем. Якщо брати українську літературу, то до шкільної програми включено вивчення творчості багатьох письменників, про які раніше ніхто не чув. Це переважно представники української діаспори, які емігрували із Західної України. Замість цього з програми вилучено деякі твори Коцюбинського, того ж Довженка та ін.
Лідія Станіславівна першою у районі ввела уроки народознавства. Вона – керівник шкільного клубу «Берегиня», основним завданням якого є збереження національної культури, педагогіки, народної моралі. Шкільний кабінет-світлиця «Берегиня» оформлено переважно за її особисті кошти і власними силами. Тут же висить вишитий нею чудовий портрет Тараса Шевченка.
Вихованці Л.С. Букрєєвої беруть участь у творчих конкурсах МАН, предметних олімпіадах, конкурсах «Твої таланти, Україно», поетичних конкурсах, де часто посідають призові місця. Багато учнів обирють професію вчителя, стають студентами філологічних факультетів. На п’ятому курсі університету навчається і її донька Олександра.
У них – дружна, хороша сім’я: батьки, коханий чоловік Олександр, син з сім’єю, донька. Упоравшись з підготовкою до нового шкільного дня, з домашніми справами, коли у будинку стає тихо, і близькі дивляться свої перші сни, Лідія Станіславівна сідає за свій улюблений письмовий стіл, в оточенні живих квітів, відкриває свій улюблений зошит і пише...
Є борг перед достойними
людьми,
Я їм ще й як заборгувала.
Мене учили мудрості вони,
Щоб я у тернах крила
не зламала.
Я не вірю тим,
хто медом маже
Всі свої улесливі слова,
Вірю лише тим,
хто правду каже,
Хто за пазухою камінь
не хова.
