Знову наша поштова скринька заповнена вашими листами, шановні читачі. І це не може нас не тішити, тому що свідчить про те, що між газетою та читачами існує постійний взаємний зв'язок.
Сьогодні у ваших кореспонденціях порушені найрізноманітніші теми, зокрема й досить непрості, що стосуються не лише матеріальної, але й моральної сторони нашого життя.
«Де ж ви, донечки?»
Шановна редакціє, звернутися до вас із листом мене спонукала публікація Івана Нєнова «Не залишай мене, донечко!»...
До того, як прочитав її, думав, що таке безсердечне ставлення, яке я бачив стосовно своєї дружини з боку її двох дочок від першого шлюбу, навряд чи ще буває. Виявилося, що помилився. Буває. Історії дуже вже схожі.
31 серпня 2009 року я втратив найближчу мені людину – дружину. Найстрашніше те, що багато в чому виною того, як я вважаю, стали дві її дочки. Старшу з них вона виростила і виховала, дала освіту зі своїм першим чоловіком, який трагічно загинув багато років тому. Молодшу дочку на ноги ми ставили вже разом, допомагаючи їй і з одержанням вищої освіти, і з вирішенням житлового питання. Так, вона одержала від нас із дружиною у подарунок 3-кімнатну квартиру, яка належала мені.
Невелика, але характерна деталь: при оформленні дарчої дочка в останню мить заявила, що не збирається платити державне мито, змусивши нас із дружиною сплатити ще 600 гривень...
Невдячне, корисливе, жорстоке і цинічне – тільки такими епітетами можна охарактеризувати ставлення дочок до своєї матері. Чудово знаючи про інсульти, які вона перенесла, вони не тільки не проявляли турботи, не доглядали її, але фактично навіть не відвідували її. А якщо зрідка й навідувалися, то тільки тоді, коли їм самим щось було потрібно. Після одного з таких відвідувань з квартири зникли деякі папери і фотографії, якими дружина дуже дорожила. Це стало черговим ударом. Через тиждень вона померла...
Прошу вас надрукувати мого листа і назвати його «Де ж ви, донечки?». Нехай це запитання для них прозвучить так, ніби мама звідти, з іншого світу, звертається до них. Можливо, вони хоч щось зрозуміють, можливо, стануть хоч трохи людянішими...
Анатолій Олександрович, м. Білгород-Дністровський
Від редакції:з етичних міркувань ми не стали називати деякі імена й прізвища героїв. Ті, про кого йдеться, імовірно, і так впізнають себе. Можливо, хтось ще зможе глянути на себе з боку і, доки не пізно, змінить своє ставлення до близьких людей. У гонитві за побутовим комфортом, за матеріальними цінностями люди все частіше переступають через будь-які моральні перешкоди, завдаючи часом смертельних ударів у серце навіть найближчим людям. Але, як доведено життям, закон бумеранга діє. А отже, за все рано чи пізно доведеться відповісти...
«Не хочу бути бомжем»
«Шановна редакціє!
Я, Станіслав Черняк, круглий сирота. Спочатку виховувався в дитячому будинку № 9, потім – у школах-інтернатах Балти та Ізмаїла. Закінчивши дев'ять класів, вступив до Савранського ПТУ. Здобув спеціальність електрогазозварника. Потім мене направили на одеський завод «Пресмаш», дали ліжко-місце в заводському гуртожитку. Але через два роки, у 2006 році, завод почало лихоманити, роботи практично не стало. Зарплата була маленька, та й ту місяцями не видавали. Людей змушували йти із заводу, обіцяючи у разі добровільного звільнення і залишення гуртожитку виплатити хоч якісь гроші. Словом, мене теж змусили звільнитися. З тих пір живу на вулиці. Працюю на різних будівництвах, там же й ночую. Іноді зустрічаю своїх колишніх однокласників. У них схожа ситуація. Хтось ночує в літню пору на пляжах, комусь дозволяють ночувати в підсобках, гаражах...
Я знаю, що за законом держава повинна давати таким, як я, як мої шкільні товариші хоч якесь житло. Уже протягом декількох років ходжу із заявами по різних кабінетах із проханням про надання мені квартири або кімнати. Чого тільки не наслухався за цей час від міських чиновників! Деякі навіть вникати не хотіли, а в міській службі у справах дітей дбайливо так і дуже ласкаво порадили не морочити ні собі, ні іншим голову, а знайти «дівчинку із квартирою». Тільки кому сьогодні потрібен бомж?».
Це фрагмент із листа Станіслава Черняка. Юнак не тільки написав листа, але й прийшов до нас у редакцію:
– Ніколи не думав, що доля складеться так, що доведеться жити на вулиці. Я знаю, як ставляться люди до бомжів, і хочу, щоб хоч візуально мене не сприймали як бездомного. Тому намагаюся завжди бути чистим і поголеним, хоча іноді зробити такі, на перший погляд, прості речі дуже складно.
У хлопця є паспорт і реєстрація в Одесі по вулиці Льва Толстого, 7. Там розташоване Одеське міське центральне управління у справах громадян без певного місця проживання. Після тривалих поневірянь і терплячих ходінь по всіляких установах, Станіслава все-таки поставили на квартирний облік. Сьогодні він 13-й у списку дітей-сиріт, а в пільговому квартирному списку 291-й. Здавалося б, все нічого, але якщо врахувати той факт, як рухаються подібні черги, залишатися Славкові на вулиці ще не один рік.
– Я був і в міському УЖКГ, і ТЕК, просив надати хоч якесь житло. У мене тільки прийняли копії документів, і на цьому все закінчилося. А я знаю, що на балансі міста існують житлові приміщення, спеціально призначені для тимчасового поселення людей. Розташовані вони по вулицях Терешкової, Космонавтів, Артилерійській, Академіка Вільямса, Краснова і на Люстдорфській дорозі...
Редакція звернулася до управління соціального захисту Одеської області. Тепер у Станіслава є дах над головою – обласний центр соціально-психологічної допомоги. Щоправда, за законом там можна перебувати лише 3 місяці. Доля цього хлопця, як і долі багатьох інших хлопців, які опинилися за бортом цивілізованого життя, нам не байдужа. Тому ми маємо намір і далі стежити за тим, як будуть розвиватися події.
Унашійпошті, зазвичай, єлисти, вякихчитачірозповідаютьпронашихземляків, котріволодіютьнайкращимилюдськимиякостями, такимиякпочуттяобов’язку, відповідальності, небайдужостідочужихпроблемтабід. Вони просять нас через газету передати слова вдячності таким людям, що ми із задоволенням і робимо.
Справжній майстер
Ми живемо у складний час. Простим людям буває важко розібратися у тому, хто із чиновників за що відповідає. Особливо якщо це стосується послуг житлово-комунального господарства. Незважаючи на те, що ми, пенсіонери, ветерани війни і праці, завжди ретельно оплачуємо усі рахунки, одержати кваліфіковану допомогу від працівників ЖЕКу, коли виникає така необхідність, буває дуже проблематично.
Нещодавно у нашому будинку сталася пожежа: загорівся електрощит. Мешканці залишилися без електроенергії (а в нас у квартирах – електроплити), без телефонного зв'язку та інтернету. Довелося викликати електриків із ЖЕКу. Вони прийшли, попрацювали три години, одержали від нас кругленьку суму і пішли. Світло в нас з'явилося. Але як з'ясувалося, ці електрики лише встановили нові пакетники і скрутили їх із обгорілими проводами. Частину ж проводів, перемотавши ізоляційною стрічкою, згорнули у пучки, які залишилися висіти зовні. Тоді нам довелося звернутися до начальника ЖЕКу Р.В. Самойленка, щоб він прийшов і помилувався роботою своїх працівників. Але він відмовився, пославшись на те, що, мовляв, електрики знають, що роблять. Після цього, ми "достукалися" до головного енергетика району М.М. Макаровського, який, незважаючи на зайнятість, приїхав, подивився на роботу електриків і визнав її незадовільною. Незабаром він надіслав до нас іншого електрика – Валерія Аркушенка. Валерій Михайлович повністю очистив щиток від усіх обгорілих проводів, встановив електролічильники та пакетники, з'єднавши їх із новими проводами, але не як-небудь, а можна сказати, художньо! Приємно було дивитися, як він працює!
Ми, жителі будинку, розташованого по вулиці Дніпропетровська дорога, 94 у місті Одесі, висловлюємо свою вдячність за уважне ставлення до людей головному енергетикові району М.М. Макаровському та електрикові – висококласному майстрові своєї справи В.М. Аркушенку за відмінну роботу.
Т.Г. ВАГІНА, інвалід ВВВ І групи, В.Н. ГАТМАН, К.К. АКОПОВ, І.П. КОСТІН
«Еммануїлу» 10 років!
Рівно десять років тому був створений та зареєстрований Фонд милосердя, відродження і розвитку "Еммануїл".
За ці роки Фонд надав безкорисливу благодійну допомогу людям, які її потребували. Завдяки зусиллям його працівників, поставкам гуманітарної допомоги з-за кордону, десятки тисяч людей були забезпечені продуктами харчування, засобами протезування, одягом та взуттям.
Величезну допомогу Фонду надали заможні громадяни нашого регіону, а також різні громадські організації. На честь ювілею працівники Фонду Олександра Дрібноход, Євгенія Мельникова а також його президент Анатолій Бабенко були нагороджені почесними грамотами Одеської обласної державної адміністрації.
Вважаємо, що протягом десятилітньої праці Фонд "Еммануїл" демонструє зразок справжнього гуманізму та милосердя.
Ю.А. ЛАТВЕЛЬ,
виконавчий директор Одеського обласного відділення Міжнародного благодійного фонду «Реабілітація інвалідів та ветеранів війни»;
В.Я. ПОМАЗАН,
керівник секретаріату з питань діяльності підприємств та організацій громадської організації інвалідів в Одеській області;
В.А. ПОДСИТНИК,
в.о. директора підприємства ГО «Навчально-виробнича, лікувальна система «Факел»
«Я був приємно здивований»
Цими словами починається лист, який ми одержали від нашого читача А.Ф. Трушка. Він був приємно здивований рівнем обслуговування, а також доброзичливістю та увагою до клієнтів з боку працівників банку "ВТБ", розташованого по вулиці Пушкінській у м. Одесі.
«Працівник банку Ольга не лише роз'яснила мені, які послуги надає банк своїм клієнтам, але й порекомендувала найоптимальніші варіанти розміщення грошей», – повідомив наш читач.
Можна лише додати, що такий же високий рівень обслуговування клієнтів хотілося б бачити і з боку працівників інших сфер обслуговування, наприклад, з боку міських комунальних служб.
«Про що говорять у трамваях?»
Про це нам спробувала розповісти у своєму листі Людмила Надєєва, яка живе у м. Одесі.
"У громадському транспорті люди переважно говорять про високі ціни на продукти харчування, про свої маленькі зарплати та пенсії. Як прожити сім’ї з доходом у 1200 гривень або самотньому пенсіонерові за 600 – 800 гривень? Причому майже половина із цих сум йде на комунальні платежі.
Натомість влада, яка встановила для себе (у країні з таким низьким рівнем життя) непомірно високі зарплати та пенсії, протягом багатьох років лише обіцяла відновити справедливість. Її не мучила совість, що люди зі злиденними зарплатами та пенсіями, хоча внесок цих людей в економіку, у багатьох випадках, не менший, ніж у депутатів та високопоставлених чиновників..."
