Валентин ГригоровичРибак, Великодальницький сільський голова, Біляївський район:
– Особисто я та моя сім’я проведемо це велике свято разом з усією громадою. Насамперед побуваю у ветеранів Великої Вітчизняної війни, подякую кожному за здобуту у боях Перемогу, вручу подарунки. Мені, як нікому іншому, зрозумілі та близькі їхні нинішні турботи і надії.
Про те, як нелегко їм доводилося на фронті, мені розповідав нині покійний дідусь Василь Павлович Туриця. Він був розвідником, кавалером бойових орденів. Війну пройшов, як кажуть, від дзвінка до дзвінка і закінчив у Празі. Після демобілізації редагував районну газету, очолював колгосп. Є в нашому роду і загиблі, і ті, що пропали безвісти, як і в багатьох моїх земляків. Їх та інших воїнів, які пожертвували життям за наше мирне сьогодення, ми і будемо вшановувати у День Перемоги.
У Великому Дальнику пройде масовий мітинг біля меморіалу воїнам-визволителям, які не повернулися з бойовиськ. Покладемо квіти та вінки. Буде відслужена панахида. Вперше у День Перемоги селяни та гості почують дзвони, які встановлені у споруджуваному храмі. Відбудуться концерти, «вогники», народне гуляння… А завершить цей ювілейний День Перемоги салют, як відлуння далеких років війни і як утвердження віри у краще життя.
Ольга ГригорівнаКараваєва, 87 років, учасник бойових дій ВВВ, м. Білгород-Дністровський:
– У воєнний час цілих два роки мені довелося жити в окупованому Дніпропетровську. Нарешті, коли у 1943 році наше місто визволили, добровільно пішла на фронт. Служила у 32-й роті інженерних військ 3-го Українського фронту. Перемогу зустріла у Відні, в Австрії. Для мене День Перемоги найдорожче, найголовніше свято.
Протягом 60 років, скільки живу в Білгороді-Дністровському, всією нашою родиною ми обов'язково брали участь у святковому параді в День Перемоги. Такого ж світлого травневого дня з моїм чоловіком Миколою, учасником війни, і двома синами ми прямували у колоні. Тепер залишилася самотньою. Чоловік помер. Сини Юрій і Володимир, обидва колишні військовослужбовці, підполковник і полковник у відставці, живуть і працюють зі своїми родинами в Харкові.
Традиційно і цього переможного, ювілейного, року на парад, як і всі шістдесят попередніх років, обов'язково піду. І як завжди, буду крокувати до Меморіалу Слави у перших почесних рядах разом з іншими ветеранами, яких залишилося так небагато. Там, на священному для кожного білгород-дністровця місці, обов'язково зустрінуся з однополчанами чоловіка, який служив в артполку у цьому місті. Побачу багатьох моїх уже дорослих вихованців, адже я 37 років пропрацювала вихователем у дитячих дошкільних закладах Білгорода-Дністровського. Після міських урочистих заходів обов'язково зустрінуся з однополчанками, які були членами клубу «Бойові подруги». Ми будемо згадувати нашу фронтову молодість, співати пісні років війни, привітаємо один одного зі святом Великої Перемоги і обов'язково піднімемо фронтові переможні «сто грамів».
Володимир ГнатовичХіміч, смт Овідіополь:
– Ми, діти післявоєнного часу, шануємо свято Великої Перемоги. Мій батько пішов на фронт 16-річним. Служив в артилерії, дійшов від Сталінграда до Кенігсберга. Нашій родині пощастило, він повернувся. Часто розповідав про страшні артилерійські будні військового лихоліття. А от з маминого боку родове древо залишилося без багатьох гілок. Її 14 братів, усі до одного, склали голови за перемогу над фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної. Щороку в День Перемоги наша родина традиційно збирається за спільним столом, щоб згадати і ушанувати пам'ять усіх солдатів, що не повернулися, які віддали життя за нас, за наше сьогоднішнє мирне життя. А перед цим ми завжди беремо участь у традиційному врочистому мітингу перед будинком Овідіопольської РДА і районної ради. Потім несемо квіти по Алеї Слави до пам'ятника Перемоги, де викарбувані імена тих жителів Овідіополя і Овідіопольського району, хто загинув, захищаючи рідну землю.
Микола Кучеря, полковник у відставці:
– Для мене День Перемоги – святе свято. Ціну цієї великої Перемоги я по-справжньому пізнав, коли виконував свій військовий обов’язок у Афганістані. І мені боляче усвідомлювати, що серед нас є ті, хто по-хамському ставиться до ветеранів, і не скажуть їм у цей святковий день доброго слова.
Якось я став свідком діалогу двох чоловіків у маршрутці. Вони розмовляли на підвищених тонах, і їх чули усі.
– Ти не правий, Андрію. Для нас, ветеранів Великої Вітчизняної, та й не лише для нас, День Перемоги, як Різдво Христове! Святе свято!
– Почекай, діду, – пролунало у відповідь, – ти знову за рибу гроші… Не «мокай» мене у політичні аспекти та стародавні марші. Ось я живу, не жирую, не краду (ніхто ж за руку не піймав) і не запускаю «ласти» у чужий «барліг». Усе гаразд, вирішую питання без «базару». І не скаржуся, як ви. Ми, пацани, живемо за поняттями. Думати потрібно лише про сьогоднішній день.
– Ти мені знову про матеріальні блага, – з гіркотою сказав дідусь, – а де ж твоя душа?
Андрій, сміючись, відповів:
– На «канарах». А ось хто не вміє крутитися, той лежить на твердих нарах.
– Постій, – не вгамовувався дід, – чому День Перемоги для тебе не свято? Що ти зробив доброго для ветеранів твоєї фірми? Адже напевно, є такі?!
– Я, діду, не вважаю себе «крутим», є «крутіші» за мене. Але і я на плаву.
– Постій, Андрію. Ти мені конкретно відповідай на моє запитання.
– Добре. У нашій конторі, як їх нарахували, 5 учасників війни. Я наказав зробити для них продовольчі кошики, тобто – продпайки. Їх перед святом роздадуть. А мені особисто ці «сентименти» ні до чого… Ділом потрібно займатися.
– І не скажеш доброго слова стареньким! Не вручиш букетик квітів? Бузок з тюльпанами – Букет Перемоги?!
– Діду, вгамуйся! Квіти поки що не їдять!
Я вийшов з маршрутки… Стало по-людськи шкода старого, приниженого молодиком з його споганеною душонкою. Але незабаром побачив, як фронтовикам дарували квіти, обіймали їх, говорили добрі слова. І я зроблю так само на День Перемоги.
