Час безжалісно бере своє. Дев’яносто три – це не жарт. Та ще за плечима від дзвінка до дзвінка із червня1941 по травень 1945 солдатські шляхи-дороги. Зі зброєю в руках разом із однополчанами Василь Трохимович Лизогуб визволяв від фашистів Одесу, Київ, Польщу, Німеччину. Про те, що він – майор запасу, кавалер ордена Червоної Зірки, багатьох медалей, ми довідалися із його особистої справи у райвійськкоматі.
Василь Трохимович із дружиною Лідією Василівною – вихідці із села Прохорового Іванівського району. Один одного знали з дитинства. Ще до війни він запримітив спритне дівчисько, яке жило зі своєю бабусею Вірою. Як прийшов із фронту, то пішов одразу із пропозицією руки та серця. На що одержав позитивну відповідь. Разом вони стільки років, скільки років Перемозі. Дні народження вже і не святкують. А нагадати про них і прийти привітати нікому. Удвох прожили – ні дітей, ні онуків. По кабінетах високих чиновників теж не навчені ходити. Тому навіть звичайного телефону в них немає, не кажучи про природний газ, магістраль якого проходить біля двору.
Лише під кінець нашої зустрічі Лідія Василівна почала посміхатися, усе ближче присуваючись до мене. Почала розповідати про їхнє спільне дуже дружне, хоч і бідне життя, про післявоєнну роботу на залізниці Василя Трохимовича. А він усе ловив мою руку, намагаючись поцілувати, і все намагався запам’ятати моє «дуже складне ім’я», повторюючи його щохвилини.
Ні, увагою в місті ці двоє стареньких не обділені. Як виявилося, їх обслуговує працівник Терцентру, терапевт райполіклініки, на обліку якого вони перебувають. І напередодні травневих свят до них неодмінно прийдуть у гості із районної ради ветеранів, з міської ради, з райдержадміністрації, безумовно, із подарунками. Але їм хочеться ще й спілкування. Чому б не взяти над старенькими шефство одній із шкіл міста? У палісаднику піднімається бур’ян, у городі – теж. Їм двом із ним не впоратися.
Прощаючись, стоять біля хвіртки, просять заходити до них у гості. І довго дивляться мені услід…
