Так називали на фронті і понині називають бойову медаль «За відвагу». Вона була заснована ще до початку Великої Вітчизняної війни – 17 жовтня 1938 року. У Положенні про медаль «За відвагу» вона названа найвищою радянською медаллю і є другою після медалі «ХХ років РСЧА» за часом заснування в СРСР. Виготовлена зі срібла.

Нагороджувалися цією медаллю військовослужбовці армії та Військово-Морського флоту, прикордонних і внутрішніх військ та інші громадяни Радянського Союзу, а також і ті особи, які не були громадянами СРСР.

Удостоювалися найвищої радянської медалі за особисту мужність та відвагу, проявлені у боях із ворогами соціалістичної Батьківщини, при захисті Державного кордону СРСР, при виконанні військового обов’язку в умовах, поєднаних із ризиком для життя.

Медаллю «За відвагу» було нагороджено багато тисяч фронтовиків. А сьогодні їх залишилося в живих зовсім мало. І коли я довідався про те, що начальник спеціалізованого шпиталю «Салют» заслужений лікар України, полковник медичної служби у відставці Микола Васильович Іванов прагне зустрітися із кавалерами найвищої радянської медалі, вирішив побувати на цій зустрічі. Вважаючи, що у лікувальному закладі для інвалідів війни, що розташований під безпосереднім патронатом Міністерства праці та соціальної політики, зустріну ну хоча б десяток фронтовиків, відзначених такою особливо шанованою нагородою. Але, як з'ясувалося, серед сотень тих, хто поправляє здоров'я в «Салюті», їх виявилося усього троє. Надія Іларіонівна Андрощук і Василь Михайлович Білобров. Третій тимчасово виїхав додому до дружини, що прихворіла. А до Надії Іларіонівни та Василя Михайловича долучився кавалер ордена Слави ІІІ ступеня Сергій Павлович Ломатін.

Микола Васильович, насамперед, попросив ветеранів розповісти про те, як їм відпочивається, чи є якісь скарги. Приємно було почути добрі відгуки: персонал ввічливий, лікування та харчування за теперішніх часів, можна сказати, нормальне, гаряча вода є… Говорячи про це, ветерани підкреслювали, що чудово розуміють те, як важко виживати санаторію у нинішніх умовах, за недостатнього фінансування. Добре, що він функціонує і не закритий, як багато колишніх здравниць. Слухаючи співрозмовників, я згадав про те, як відгукнувся про стан справ у «Салюті» перший заступник голови Приморської райадміністрації м. Одеси Андрій Андрійович Тесаков, який недавно побував у ньому із робочим візитом:

– Колектив робить усе можливе в нинішніх непростих умовах для того, щоб санаторій функціонував нормально та відповідав своєму призначенню. Треба сказати спасибі керівництву і всьому персоналу за те, що вони підтримують у такому стані такий необхідний для ветеранів лікувальний заклад. Будемо за можливістю надавати допомогу.

Подякувавши ветеранам за висловлену думку, Микола Васильович попросив розповісти про подвиги, за які вони були нагороджені медаллю «За відвагу».

– У мене їх дві, – першою відгукнулася Надія Іларіонівна. – Я із Донбасу родом. Приписала собі два роки, щоб на фронт потрапити. Меткою була. Повірили. У санінструктори визначилася. На передову. Під кулями та снарядами з літа сорок третього до кінця війни поранених витягувала. Від смерті на вершок ходила. Та, мабуть, доля така випала – вижити.

– А який бойовий епізод якось особливо запам'ятався? – вступив я до розмови.

– Так їх, цих епізодів, хоч греблю гати. Скрізь їх вистачало, – відповіла з зітханням фронтовичка і почала перераховувати, на яких фронтах і в яких дивізіях, полках, батальйонах воювала. А потім, склавши натруджені руки, сказала:

– У Кенігсберзі першу «За відвагу» вручили мені. Важко було нашим виколупувати фашиста із укріплень. Він через товстенні стіни відстрілювався. Наших полягло багато, а поранених не встигали витягувати з-під вогню. Як залишилася живою, не знаю. Бог оберігав. Тоді в нас було шість запряжок собак та санітарна підвода. Перев'яжу пораненого і – до собак. А вони, розумниці, тягнуть його до воза. А там вже на них очікують. Так багатьох і витягли з-під вогню. Коли мені цю медаль вручали, командир, я його не знала, запитав, скільки поранених я врятувала. Відповіла йому: «Не рахувала». Він посміхнувся, лицем просвітлів і сказав: «Зате ми рахували. Спасибі тобі, товаришу молодший сержанте, любий наш санінструкторе».

– А другу медаль де вручали?

Надія Іларіонівна стрепенулася і, піднявши брови, зітхнула:

– Та я й не знала про неї. Аж у 1964 році мені причепив її до піджака військком. Я ж від Кенігсберга та форсування Вісли, після того, як побачила жахи концтабору Майданека, подалася воювати із Японією. Самураїв громити. Важко там було. Безводдя. Гори. Спека – п'ятдесят градусів. На добу мали по одній баклажці води. Вважай, пішки півтори тисячі кілометрів пройшли, збиваючи ворожі заслони. А японець, він злим був, не одразу в полон здавався. Тоді й було наказано всю піхоту за той пекельний перехід нагородити. Я не знала про це. Звісточка прийшла майже через двадцять років.

Надія Іларіонівна згадала і про інші бойові епізоди. А Сергій Павлович повідав про те, як воював автоматником, починаючи свій бойовий шлях від Харкова, у матінці-піхоті. Десантом на танках вривався до багатьох міст, зайнятих фашистами. Ходив у розвідку. При форсуванні Сіверського Донця, переправу розбомбили, і він зі своїм взводом добирався до берега вплав під вогнем гітлерівців. Ті, хто вижив, захопили плацдарм і утримували його три доби до підходу підкріплення. Про те, що за цей подвиг був нагороджений орденом Слави, довідався вже після війни, коли одержував його у військкоматі.

А Василь Михайлович Білобров удостоївся медалі «За відвагу» за мужність, проявлену при відбитті нападу на охоронюваний дуже секретний об'єкт. Тоді зі 120 його захисників живими залишилося четверо. Розповідаючи про це, про свою армійську службу, ветеран не міг стримати хвилювання. Дотепер не дають спокою рани, отримані у тому бою. І він вдячний, що має можливість підлікуватися у санаторії «Салют».

Коли ми попрощалися зі справжніми героями, Микола Васильович сказав:

– Ось таких людей і підтримуємо сьогодні. Усі ми, і діти війни, і ті, хто народилися в мирний час, у неоплатному боргу перед ними. І я пишаюся тим, що ось вже понад двадцять років постійно спілкуюся із ними, опікуюся ними, знаючи про їхні тривоги та надії. Будемо старатися, щоб «Салют» був для них рідною домівкою, і домагатися впровадження в життя тих інвестиційних проектів, які дозволять поліпшити і якість лікування фронтовиків, і побутові умови. І в цьому нам допоможе Міністерство праці та соціальної політики, де мені довелося побувати напередодні 65-річчя Великої Перемоги.