Жіноче серце чоловічого авіаполку

З дитинства моєю мрією було стати льотчиком. Мені, доньці коваля, вдалося це здійснити завдяки Радянській владі. Я закінчила льотну школу, до початку війни літала у Сталінградському авіазагоні. 23 червня 1941 року серед добровольців полетіла на фронт. Свою військову біографію розпочала командиром ланки у званні лейтенанта. Вже у жовтні 41-го року мене призначили командиром авіаескадрильї нічних бомбардувальників чоловічого підрозділу.

Доводилося бомбувати скупчення військ ворога під Смоленськом, Вязьмою, Москвою. Польоти були один одного важчий. Доводилося літати до партизанів, доставляти зброю, харчування, медикаменти, вивозити поранених.

У битву за Сталінград я вступила уже досвідченим бійцем. Першим моїм завданням у Сталінграді була евакуація дітей за Волгу. На той час тут їх було дуже багато з різних міст країни. Під обстрілом фашистів вивозили за Волгу найдорожче – своє майбутнє.

Ми часто літали на розвідку, ці польоти між собою називали «полюванням». Якось мій літак атакували два ворожі винищувачі. Здійснити посадку та знайти свій аеродром я не могла. Навкруги степ. Єдине «укриття» – водонапірна вежа на станції Воропоново. Я почала літати навколо вежі, фашисти – за мною. Завдяки різниці швидкостей і радіусів кола я швидше опинялася на другому боці вежі. Штурман, забувши субординацію, кричав: «Лідо, не втрачай висоту, вріжемося!» «Ще й як вріжемося», – подумала я і заклала черговий віраж. Фашистам так і не вдалося «дістати» мій ПО-2: один з них урізався у вежу і вибухнув, другий полетів, не дотягнувши до хреста (німецьких льотчиків за збитий ПО-2 нагороджували хрестом і 15-ма тисячами марок).

На мою долю випало літати на Мамаїв курган до оточеної 62-ї армії… Це були дуже тяжкі польоти – під сильним обстрілом, осліпленою прожекторами. Але летіти на Мамаїв було необхідно, на нас там чекали усі – від Маршала Чуйкова до рядового бійця.

Наш літак ПО-2 бійці називали «старшиною фронту». Це було для нас найвищою похвалою. Ми літали на ньому просто по вулицях розбитого, задимленого міста, в упор хльостали з кулеметів у вікна будинків, де засіли фашисти, кидали гранати.

Про кожний день війни можна розповідати окремо, усі вони незабутні. Пам'ятаю, 7 травня над мисом Херсонес побачила, що у пучку прожекторів іскриться безпомічний ПО-2. Доки подумала: «Чий? Наших тут немає», а рука вже штовхнула штурвал від себе – на газ. Скинула бомби по прожекторах. Набрала висоту, щоб перелетіти через гори, і сама потрапила у пучок променів. Вдарило по очах, засліпило. Тримаю штурвал, як тримала. Спокійно нахилилася, дістала з-за халяви дві картонки і застромила під шолом (як це роблять коням на мосту). Ледве вирвалася. Сіла на чужий аеродром у Саках. А «чужий» виявився аеродромом полку, яким командувала мій інструктор та подруга Дуся Бершанська. Виявилося, там, над Херсонесом, я прикрила одну з машин цього полку. Це були знамениті «нічні відьми».

Запам'яталося бомбардування Таганрозького порту. Наказано було заходити на ціль через місто. Але де там! Потужне вогневе загородження, прожектори… Зі штурманом вирішили зайти з моря. Ніч тиха, ясна. Летіли, як у чорному мішку, набитому зірками. Де обрій, де поверхня моря? Йшли за приладами. На підході до порту до мінімуму прибрали оберти і почали планерувати на ціль. Вибрали пароплав якомога більший і скинули всі бомби враз. Пароплав, мабуть, був із доброю «начинкою»: вибуховою хвилею наш літак кинуло вгору. Коли повернулися на базу, довідалися, що нас вже «відспівали». Тоді не повернулося багато екіпажів. Замість покарання за порушення наказу ми були удостоєні гідними орденів Вітчизняної війни І ступеня.

Багато усього було на моєму бойовому шляху. За час війни я виконала 870 бойових вильотів.

Выпуск: 

Схожі статті