Такий у нас девіз
У День Перемоги кожний фронтовик згадує про бої-пожежі, про друзів-товаришів… Не забути, як 10 квітня 1944 р. було визволено від окупантів рідну Одесу. Мені було 18 років, і я вже 11 квітня за призовом польового військкомату був направлений на зміцнення оборони по річці Дністер біля села Маяки. А 22 квітня прийняв червоноармійську присягу і був направлений до роти ПТР. Брав участь у боях за визволення Західної України, Польщі. А потім, після форсування Одера, з боями входив до м. Кюстрін і до лігвища фашистського звіра – Берліна.
На світанку 1 травня 1945 р. наш гвардійський мінометний батальйон дав останній залп по рейхстагу.
Дивлюся на свої бойові нагороди і згадую ті, тепер вже далекі, дні. Після війни було 60 років мирної праці. Дружина моя, Тетяна Георгіївна Кабардинцева, теж учасник бойових дій. Вона захищала від фашистів блокадний Ленінград. Ми разом прожили 60 років. І зараз пишаємося своїм минулим. Наш, ветеранів, девіз був, є і буде один: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь». Це була наша спільна гвардійська Перемога, 65-річчя якої ми зустрічаємо із почуттям радості та виконаного обов’язку.
Леонід ЛОПАТІН, гвардії червоноармієць, інвалід І групи ВВВ, м. Одеса
Ото вже ці «бойові 100 грамів»...
213 чоловік були призвані на фронт з невеликого молдавського села Плавні Ренійського району. Додому повернулися тільки 82. Один з тих, хто вижив у боях, – М.Ф. Тоарка.
Сьогодні Михайло Федорович – єдиний у селі фронтовик, який дожив до 65-го ювілею Перемоги.
Напередодні свята ветеран трохи захворів, і ми не стали його турбувати. Про колишнього солдата розповів один з його онуків Георгій Булгару:
– Зі скупих розповідей діда ми знаємо, які це були страшні події. Новобранці з молдавських сіл воювали рядовими стрільцями. Дуже часто їм доводилося брати чергове німецьке укріплення на «ура!». На очах мого діда, а йому було тоді всього 23 роки, падали вбиті ворожими кулями і осколками односільчани, яких знав з дитинства. У крові, поранені, вони кричали від пекельного болю. І вмирали у нього на очах. Він часто згадував, як сусід з криком «ура!» піднявся на повний зріст, і одразу був убитий кулею. Він навіть вистрілити у ворога не встиг. Мій дід одразу усвідомив: потрібно брати не тільки хоробрістю, але й кмітливістю. А щоб у бою чітко оцінювати ситуацію, ухвалювати правильні рішення, воювати треба на тверезу голову.
Не секрет, що перед наступом солдатам давали для хоробрості «бойові 100 грамів» спирту. Через це перед очима одразу починало все пливти – куди біжиш, вже до кінця не усвідомлюєш. Михайло Тоарка навідріз відмовлявся пити і переконував товаришів цього не робити. Але більшість не слухалися – хотілося хоч якось заглушити страх.
Михайлові теж було страшно, але під час кожної атаки він намагався тверезо оцінювати ситуацію.
В одній з атак наших солдатів ніби косою косило. Молодий молдаванин притиснувся до землі і придивився – звідки йде шквальний кулеметний вогонь? Побачив, що кулі трасують з кущів з лівого флангу. Зібрався і став прицільно стріляти по точці вогню. Незабаром ворожа гармата замовкла – і піхота вже без втрат швидко пішла вперед. Коли Михайло підбіг до чагарника, побачив там двох убитих німців.
25 березня 1945 року Михайло Тоарка був тяжко поранений у голову снарядом, що вибухнув. Хірурги так і не зуміли витягти з голови всі осколки – він з ними живе і досі.
Після війни Михайло Федорович очолював ветеранську організацію у рідному селі і намагався чим тільки міг допомагати бойовим товаришам, вдовам. Завдяки його турботам багато хто безкоштовно одержав телефонний зв'язок та інші пільги.
– У свої 89 років мій дід має дуже добру пам'ять, – говорить Георгій. – Він у деталях пам'ятає не тільки фронтові будні, а десятиліття мирного життя. Та так розповість, так піднесе, здавалося б, прості житейські історії, що всі нарегочуться! А фокусник який! А художник!.. Звичайно, ми не раз намагалися у нього вивідати, скільки ж фашистів він поклав? Дід завжди уникав відповіді. Він дуже любить життя, любить людей, і ніколи не хвалився своїми подвигами на фронті. За виявлену мужність і героїзм мій дід нагороджений орденами Вітчизняної війни і «За мужність», медаллю «За бойові заслуги».
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей», Ренійський район
Цей номер не пройшов
У мене в руках фрагмент листа на пожовклому від часу папері, датований 8 травня 1944 року. На жаль, ні адреси, куди він мав бути відправлений, чи все-таки був відправлений і повернувся назад, ні імені дівчини, яка писала його, з усього видно, своєму однокласникові, а швидше – колезі Борисикові. Лист зберігається у Роздільнянському районному історико-краєзнавчому музеї:
«Здрастуй, любий товаришу Борисику!
Як багато часу минуло від того часу, коли ми могли хоча б листами підтримувати зв'язок між собою. Останні твої листи з датою 24 червня 1941 року я одержала, перебуваючи у Понятівці (якщо ти забув, то це село за 10 км від Роздільної).
Я приїхала з Одеси 19 червня 1941 року, твердо вирішивши їхати до Сімферополя. Але от пам'ятні 12 годин дня 22 червня 1941 року! Тільки можна уявити, що відчула кожна людина почувши: «Товариші, 22 червня, о 4 годині ранку підлі фашистські загарбники бомбували наші міста!..» Всі наші плани й мрії зруйновано. З 28 червня по 10 серпня 1941 року я була у Понятівці, працювала на збиранні хліба. Багато вчителів евакуювалося. З серпня місяця і до 4 квітня 1944 року ми перебували під ярмом румуно-німецьких окупантів. За 2 роки 8 місяців я відчула, що означає одержати нагайкою по ногах, прикладом по спині, рукою в обличчя і куди влучить. Били німці, били румуни, били «росіяни», німецькі прислужники. Зиму була вдома, боліли ноги. А навесні вигнали у розсадник на роботу... Сіяла хліб і рубала лід. Але це нічого. До праці можна звикнути, а от до знущань румунів – ніколи. Вони вже землі собі видивлялися, а ми щоб у них прислужували. Але цей номер не пройшов. Спасибі великому геніальному маршалові тов. Сталіну, що під його мудрим керівництвом доблесна Червона Армія вигнала фашистську погань з нашої землі...»
Наш кор.
З червоноармійським Привітом
У Савранському районному краєзнавчому музеї частенько бувають школярі, учні Савранського професійно-технічного училища, просто мешканці та гості селища. У ці дні особливу цікавість викликають експозиції, які розповідають про Велику Вітчизняну війну. Найчастіше тут затримуються хлопчаки. Один із цікавістю розглядає похідний котелок, в руках у другого справжня військова гільза, а цей школярик із трепетом бере пожовклий трикутничок – лист із фронту.
Чітким почерком написано: «Привіт із фронту! Здрастуйте дорогі тату, мамо, сестра Маня і рідний, любимий братик Анатолій Володимирович!» Лист написано 16 лютого 1945 року. У ньому солдат повідомляє своїм рідним, що він живий і здоровий, розповідає про те, від кого одержує листи, а хто довго йому не писав. Розпитує про домашні справи. Підписано листа так: «З червоноармійським привітом ваш син Степан».
З того часу, коли Степан Байрак писав батькам цього листа, минуло понад 65 років. Але й досі від нього віє теплом, синівською любов’ю. Всього один аркушик пожовклого, дрібно списаного паперу, та в справі патріотичного виховання підростаючого покоління він сьогодні важить значно більше будь-яких лекцій. Від оцих маленьких військових трикутничків віє героїчним минулим нашого народу, кожного конкретного воїна – захисника нашої Вітчизни.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Савранський район
Вірність бойовим традиціям зберігаючи
Наша зенітно-ракетна бригада носить горде найменування Варшавсько-Одеської. Нинішнє покоління воїнів добре знає бойовий шлях бригади, славетні справи фронтовиків. Свою вірність їхнім традиціям вони підтвердили на тактичних навчаннях, які пройшли напередодні великого свята – Дня Перемоги.
У перевірці на ратну зрілість взяв участь увесь особовий склад одного із дивізіонів. Керівник навчань підполковник Михайло Дмитрієв, підбиваючи підсумки, підкреслив, що ракетники в умовах, наближених до бойових, впевнено та злагоджено виконували ввідні. На досить високому рівні було проведено розгортання та устаткування польового табору. Воїни проявили взаємовиручку та армійську кмітливість. Особливо відзначив керівник особисту підготовку командира дивізіону підполковника Сергія Камінського та його вміння керувати підлеглими під час напруженого навчального бою.
Висока оцінка, отримана ракетниками напередодні 65-річчя Перемоги, стала конкретним внеском у підвищення бойової готовності Варшавсько-Одеської зенітно-ракетної бригади.
Михайло КОТЕЛЕВСЬКИЙ,майор
