Святитель Іоанн Златоуст сказав: «Прежние не верили, доколе не получали знамения. Знамения давались как доказательство веры, которую они принимали». Справедливість цих слів була підтверджена і за часів Великої Вітчизняної війни багатьма тисячами конкретних прикладів. Багато командирів, та й сам Маршал Г.К. Жуков, який носив із собою ікону Божої Матері із самого початку війни, давав настанови бійцям перед боями: «З Богом!» Нижче наведені спогади фронтовиків про дивовижні випадки, які відбувалися з ними, переконливо доводять, що саме за Божою милістю наші воїни виживали у найважчих умовах. І успішно громили жорстокого ворога.

«ВеликомученицяКатеринаврятуєтебе!..»

Святі Божі угодники, які незримо йшли разом із нашим воїнством дорогами Великої Вітчизняної війни, нерідко являли себе і у зримих образах: у явленнях уві сні і наяву, в іконах, які невідомо як опинялися із солдатами. Про один такий дивовижний випадок розповів житель міста Козельська Володимир Пилипович Кравський. Сталося це з його дядьком, Ананієм Мефодійовичем Грубовим (нині вже покійним).

Якось незадовго до наступу його дядько знайшов чи то в окопі, чи то десь поруч, невелику іконку із зображенням святої великомучениці Катерини. Не роздумуючи, поклав її до кишені і… забув. Але вже перед самим наступом, коли солдати відпочивали, готуючись до майбутнього бою, дядько почув чийсь голос: «Ананію, не бійся! Ти пройдеш усю війну і повернешся додому живим і неушкодженим. Великомучениця Катерина захистить і збереже тебе!»

- Так воно й сталося, - засвідчує Володимир Пилипович. - Справді, мій дядько, зі святою іконкою в кишені, пройшов цю грізну війну, жодного разу не був поранений, а, повернувшись додому, до самої смерті дякував і славив у молитві великомученицю Катерину – свою добру захисницю та помічницю у ратному подвигу.

«Є Бог, є промисел

божий…»

Про свою юність на війні згадує протоієрей Василь Михайлович Брильов, настоятель Спаського храму у селі Велике Свинор’є Наро-Фомінського району Московської області.

- У 1943 році пішли у наступ… Ось летить снаряд – посеред нас впав. Ми вже з життям попрощалися… Не розірвався. Зв’язківець-напарник, як тільки-но розрив стається, сам не квапиться з’єднувати, мене посилає. Без зв’язку в бої неможливо. А будь-який снаряд, осколок, куля могли обірвати і проводку, і життя зв’язківця. Німці це добре розуміли, відкривали безперервний вогонь. Якось під містом Козельськом німці залишили свій кабель, а в нас кабель закінчився, не вистачає. Командир наказав намотати німецький кабель, забезпечити зв’язок для своїх. Я попросив напарника: хоч раз піди. Той лається міцно у відповідь. Хулить Бога і Церкву. Я молюся, прошу його помовчати. Слізно прошу. А в нього язик чешеться. Поповз під ураганний вогонь, з’єднав кабелі, забезпечив зв’язок. А коли повернувся, місця не впізнав. Настільки лютим був вогонь німців, усю землю розрило. Тяжкопораненого напарника свого ледве відкопав… Начальник штабу батальйону перед усіма ротами оголосив: ось як треба виконувати наказ командира… Медаль «За відвагу» вручили…

Диво про порятунок із

«палаючої труни»

Відважний льотчик Іван Тимофійович Рубльов, який у роки Великої Вітчизняної війни збив двадцять ворожих літаків, розповів про те, що з ним сталося на фронті.

«Я був льотчиком-винищувачем. В одному із повітряних боїв загорівся мій літак, кабіну заклинило у двох місцях осколками зенітного снаряда. Відкрити її було практично неможливо: висота п’ять тисяч метрів, зробити нічого не можу. Я покинув управління літаком. Забрав газ, перехрестився і заблагав: «Господи, допоможи мені вибратися із цієї палаючої труни!» Літак падає і обертається, як гвинт. Висота стрімко зменшується. Я знову хрещуся і молю Бога про порятунок. На висоті близько 1200 метрів раптом злетів ліхтар, я різко відкинув від себе штурвал, і мене викинуло з літака. Розкрився парашут, і я приземлився на лід озера…»

«Лише вірою

живу і тримаюся…»

«Зустріч із цією людиною на дорогах війни – явно послана мені була з неба. Усе життя пішло зовсім іншим руслом – я прийшов до віри православної, полюбив Господа нашого і Пречисту Його Матір. Воістину, земні наші зустрічі – диво і таємниця…»

Так розпочав своя розповідь о. Платон Скорино. У 41-му пішов на фронт добровольцем, потрапив до розвідки. І ось тут і звів його Господь із молодим лейтенантом – чистеньким таким на вигляд (інтелігентним), сухорлявим, непоказним. Одного разу на завданні Платона контузило. Лейтенант Олександр Каменєв розстелив плащ-намет, поклав на нього свого контуженого солдата – і потяг.

- Я йому кажу: «Облиш, обидва загинемо! Я важкий, а ти он який маленький». І почув зовсім несподіване для мене у відповідь: «Нічого, Бог допоможе». І я, молодий, абсолютно невіруючий, «обурився духом». Лейтенант, людина освічена, недурна і раптом - Бога на допомогу закликає. Не може справжня радянська людина вірити в Бога, адже в працях радянських вчених із граничною ясністю доведено – Бога немає! Ось така дивовижна каша була тоді у моїй голові.

Але ж Бог справді допоміг віруючому лейтенантові, який молився за нас двох. Каменєв благополучно дотяг мене до своїх, принесли ми й цінні відомості…