Тихої серпневої ночі тисяча вісімсот сорокового з російського берега Дунаю чітко доносяться голоси людей. Туди повільно яскравою, жовтою місячною доріжкою пливе човен. Він вщерть наповнений різними тюками, керамічним посудом і мішками. Здається, от-от човен захлинеться водою. Впритул до нього пливе другий, з людьми. Вони з зацікавленістю вдивляються у протилежний берег, до якого дістаються не один день і не одну ніч.
Кирил, що сидить на кормі човна, притис до живота софру, ніби довірили йому немовля. Над ним ще в дорозі жартували діти. Мовляв, не розстається із софрою, як дитина з лялькою.
– Нащо тобі зайвий вантаж, – всю дорогу повторювала його дружина, Калинка.
– Не тобі нести, – коротко відповідав.
– То замість софри взяв би краще мій прядильний верстат, – дорікала йому.
– Ми його і там, на новому місці, змайструємо… А софру не викину, затямила?
Пильнував він її всю дорогу. Пройшла вона з ним вогонь і воду. Але зате вранці і вечорами у лісі, або в яру всією сім’єю сідали за софру, щоб перекусити й обміркувати наступний день. Куди далі йти.
…Позаду Кирила примостився його молодший син, двадцятилітній Кольо. Коли він прощався з дідом, той йому подарував беклицю, Кольо її зараз бережно тримає у руках.
– Онучку, не доведеться мені на твоєму весіллі хоро танцювати. Візьми цю беклицю, щоб за весільний стіл вона запрошувала твоїх нових друзів. Наллєш червоного вина… І кожному, хто буде по ковтку надпивати його, скажи, що я, твій дід Красимир, своїми руками зробив цю беклицю. І візерунки по дереву сам вирізав… Бережи її, щоб на весіллях вона служила твоїм дітям, онукам і правнукам, – подав йому круглу дерев’яну посудину, наповнену вином, і просльозився.
Човен слухняно прямує на вогнище, що трохи освітлює їм шлях. Кольо від хвилювання пальцями погладжує круглі дерев’яні стінки беклиці. Йому не віриться, що на другому березі вони от-от знайдуть новий притулок. Мирне життя. Без пожеж. Без насильства. Без заборони говорити рідною мовою.
Його мати на середньому сидінні зі старшим сином і невісткою тримали дерев’яну колиску. У ній спала найменша онучка – Райна. Вона прокинеться уже в новій країні. Мине трохи часу, і свої перші кроки в житті онучка зробить на землі, що прихистила їх, біженців-болгар. Вони пливли до берега мовчки. Кожний думаючи про своє.
Кирил Тодоров, глава родини подумки повертався до Болгарії, до своєї хати. А Калинка непокоїлася про харчі. У юнака Кольо одне в голові – дівчата. Йому хтось розповідав, що тутешні вродливіші від балканських. Щоправда, там у нього залишилася кохана.
– На тобі, Кольо, намистину, – подала вона йому білу, з цяточками, кульку, загорнену у хустку. – Коли тобі буде важко, доторкнися до неї і… полегшає…
Вони довго дивилися одне на одного, як два голуби, що назавжди розлучаються. Потім опустили очі. Непомітно руки їхні зустрілися, і молодята вперше обнялися… Напевно, до ранку так і стояли б, якби Драганку не покликали до батька.
– Я буду чекати тебе там, у Бессарабії. А якщо… якщо тебе довго не буде, чекай мене тут… Я тебе звідси вкраду і відвезу…
Вона пішла. А він стояв навколішках і розмірковував: підкоритися батькові, чи назавжди залишитися у хаті Драганки…
Його старший брат Йордан поглядав на човен, що віддалявся від берега. Так часто повертав у той бік голову, що дружина його навіть штовхнула. Взагалі Єленка, хоч і молода, але не за віком вимоглива. Та й стримана надто. Кажуть, що у свого діда вдалася. Ласкавого слова від неї не почуєш. Зате роботяща, За нею Йордан – як за кам’яною стіною.
На їхньому весіллі жартували: наречену б одягти у штани, а нареченого у сукню. І справді, наречений мов красна дівчина. Обличчя матове, губи червоні. Пасма волосся кучерявляться на потилиці. А наречена смаглява-смаглява, із потрісканими від роботи руками. Та й голос владний, не такий м’який, як у Йордана. Зате бажаною вона була у сім’ї Тодорових. Скільки вже років живуть, але жодного разу не посварилися. Слухняний Йордан дивився тільки вперед, картаючи себе за те, що залишив на тому березі коней. Важко було йому з ними розставатися… Вже і човен завантажили, і в другий усе поскладали. А він ніяк не міг відійти від них. То дістане їм із воза сіно, то набере у ночви річкової води, то погладить по гривах. Батько пошепки командував:
– Сідай швидко до човна!
А він робив вигляд, що не чує. Коні востаннє вірно дивилися в очі своєму господареві. Він обережно пальцями витирав їм сльози. І сам плакав.
Ще б пак! З п’ятирічного віку Йордан їх доглядає. Вони розуміли його, він – їх. Йордан дорослішав, а вони старіли. З роками так зжилися, що зараз було жаль залишати їх на березі. Звичайно, хтось їх прибере до рук. Але тільки якими ці руки будуть? Адже коні звикли до нього.
Він пригадав, як його кінь не підкорився сусідові.
– Йордане, позич мені твого білявого на день! Мій щось захворів, – попросив його сусіда.
– Борошно можна позичити, а коня допомогти просять, бай Саво, – підколов його Йордан.
– А-а гаразд… Мені треба перевезти з поля кукурудзу.
Не минуло і двох годин, як Сава, що прожив довге життя, обурюючись, ледве-ледве через дорогу довів коня.
– Забери, забери його. Такого впертого ще не бачив… Ледве без чоловічої гідності не залишився… Хоча стара говорить, що я вже перезрів… Але воно ж і для інших потреб богом дано, – посміхаючись, віддавав він з рук до рук непокірливого.
– Скажи чесно, баю Саво…
– Я вже старий, щоб брехати…
– Скажи чесно, ти його батогом бив?
– І не раз, – із подивом відповів старий. – Кінь на те і кінь, щоб не тільки поганяти, але й бити батогом. Для чого тоді люди придумали батіг?
– Е-е, баю Саво, багато чому ти навчився у житті. А от спілкуватися з кіньми не вмієш.
– Знаєш, Йордане, яйце курку не навчає. У мого діда цілий табун був, і в батька водилися коні… Кінь – то кінь. Він повинен вагу носити. Кінь як людина. Що менше з ним цуцкаєшся, то більше тобі буде служити, – почав він вже давати поради молодому сусідові.
– Ти, звичайно, правий, баю Саво, що кінь, як людина. Тільки різні люди бувають. Одні люблять батіг, а другі – добре слово. Мій білявий не визнає батога. Йому скажи: «Но-о!», і він тобі усе зробить. А вдариш – буде впиратися… Ось так!
– Недарма кажуть: сто років проживеш, а дурнем помреш, – сердячись на себе, сказав старий і рушив до своєї хвіртки, що перехнябилась набік.
Йордан дивився на хвіртку, що нагадувала старого, як і вона, сусіда. У кожному разі, з того часу він на все життя запам’ятав: ніколи свого коня у чужі руки не давати…
Зараз, у човні, згадуючи посмішку сусіда, Йордан подумав: «Коня і дружину тримай при собі». Не вдалося йому утримати своїх друзів. Напевно, усе проміняв би на коней. І почав себе картати, що не переконав батька спробувати з кіньми перепливти Дунай. І що вже тепер переливати з порожнього у порожнє», – думав він. І все споглядав покинутих на тому березі коней.
А човни вже обережно підпливли до нового берега. Їх зустріли росіяни-прикордонники і місцеві жителі, що розмовляли болгарською, російською та іншими незнайомими для Тодорових мовами. Вони допомагали біженцям розвантажуватися.
– Ви з якого краю? – запитав Кирила прикордонник, здогадавшись, що він тут за старшого.
– З Ямбольского, – трохи невпевнено болгарською відповів той.
– І я, я відтіля, – наближаючись до нього, озвався у темряві молодий голос теж болгарською мовою.
Тодорови завмерли від подиву. Їм усе не вірилося, що вони зустрілися з Іваном, сином, що тут чекав на своїх кілька днів.
– До світанку ще є час… Ви ще встигнете туди й сюди. Отож – поспішайте, – скупо порадив прикордонник…
До човна уже сіли Йордан, Іван, Кольо і козак, що так відрекомендувався. Всі підійшли до них, бажаючи удачі. Перед ними стояли Райна і Калинка, намагаючись опанувати себе, непомітно втираючи сльози.
Човен швидко віддалився у морок. А на березі тривало знайомство.
– Я ці місця добре знаю, – повільно вимовляв кожне слово нащадок запорожців, високий, із впалими щоками. – Мій дід, Григорій, був правою рукою отамана Івана Гладкого… У Буджацькому війську він служив із моїм батьком, розумієте? Зі своїм сином.
Йордан і Кольо намагалися уважно вслухатися у розповідь козака, щоб зрозуміти його.
– Дивом вони живими залишилися, – п’ятірнею поправляючи рудого чуба, далі говорив він.
– Дід, вірний своєму отаману, пішов з ним до Азова. А батько залишився тут, у третьому козацькому полку Дунайського війська. Ось тут він і примітив мою маму, шістнадцятирічну болгарку… Теж біженку. Донкою звали, – зітхаючи на останньому слові, завершив він.
Козак сперся на ліву руку, відвернувшись від них. Брати здогадалися, що він витирає сльози.
– То він – болгарин? – тихо запитав Кольо Йордана.
– Мати, мати з наших, – на вухо відповів брат йому.
У чотири руки брати правили човном. Старший підганяв молодшого, щоб не відставав від нього.
– …Три роки на березі чекаю. Вже перестав сподіватися, що зустріну… маму, – знову юнак поділився своїми думками.
А Йордан подумав, чому б не побрататися? Пустили б у посудину по краплі крові, змішали б її… Потім пригубили б… І стали б братами…
На березі незнайомці знову сіли до софри. А Кирил тільки і наливав вина, що, здавалося, із бочки лилося.
– Веземо ми наше вино в трьох глиняних кюпах, замащених поверх жовтою глиною. Отож, пийте на здоров’я, доки воно є, – і показав на дзбанки, що стояли поруч.
Молдаванин, гагауз, козак, що був за перекладача, і прикордонник пили до кінця. Господар же по-болгарському – ковтками. Кожний промовляв тости. Звичайно, не усе було зрозуміло Кирилові. Але зате як тільки мова заходила про його напій, слухав уважно й обходився без перекладу. Що й казати, лоскотало серце.
– Не піду я звідси… Не піду, доки не повернуться мої сини, – опустив голову на софру і замислився.
Настала тиша, яку раз у раз порушувало квакання жаб і потріскування у вогнищі хмизу. Заплакана Калинка підкидала у вогонь суху товсту кору і очерет. А невістка з тривогою дивилася на доньку. Та, ніби нічого не сталося, безтурботно спала в колисці.
– Буду чекати на них тут, – бормотів собі під ніс Кирил і провів рукою по софрі. – Дорогий мені цей стіл, дорогий… Як зараз пам’ятаю, перед весіллям прийшов мій дід у рідний дім і сказав: «Ось, Кирил, тобі софру змайстрував. Нехай вона збирає твою сім’ю, наших родичів. І ніколи не відзначайте за нею розлуку з близькими». Софра на те і софра, щоб збирати навколо себе… От і віз сюди для цього… Гадав, прийдемо на нове місце, розкладемо речі… Сядемо біля софри усією родиною й обміркуємо, як далі жити… А бач як вийшло…
Кирил пильно подивився у морок, що у ці хвилини нічого не віщував. Дружина прислухалася до кожного шереху ночі, вірячи, що до ранку припливуть сини. А невістка тихо підійшла до води, щоб подивитися, куди сховалася місячна доріжка, що допомогла їм дійти сюди.
– Невже софра нас знову не збере? – пошепки запитав Кирил.
Але його вже ніхто не чув. Міцне вино так розморило нових знайомих, що всі розбрелися, хто куди. Тільки він самотою залишився біля софри, зберігаючи їй вірність…
Софра як болгарська мати. Зустрічає, пригощає і проводжає дітей. Там, на рідній землі, вона звикла до довгих розлук і зустрічей. Тут, на чужій, теж чекає на тих, що розбрелися по світу…
1. Софра– круглий стіл на маленьких ніжках.
2. Беклиця – дерев’яна або керамічна посудина з вином, яке дається покуштувати при запрошенні гостей на весілля.
3. Кюп – керамічна посудина для зберігання продуктів.
4. Бай – звертання до шанованої людини, зазвичай похилого віку.
