Шановні читачі, ми далі публікуємо листи, що надійшли до нашої редакції. Як завжди, ви розповідаєте про те, що хвилює вас, ділитеся своїми враженнями про найрізноманітніші життєві події. Є, як звичайно, і листи зі словами вдячності тим, хто чесно виконує свої службові обов'язки. Приємно і те, що часто своє тепле «дякую» ви адресуєте і редакції «Одеських вістей».
Телефони знову дзвонять...
Наприкінці лютого редакція одержала листа від жительки села Надлиманського Овідіопольського району Лідії Микитівни Андрейків. Лідія Микитівна просила нас «розбудити совість у деяких працівників овідіопольської АТС». Вона розповіла, що у селі постійні проблеми з телефонним зв'язком, а працівники відповідної ремонтної служби тільки годують людей обіцянками. Мовляв, почекайте, з'являться гроші, відремонтуємо…
Редакція звернулася до районної державної адміністрації, де нас запевнили, що протягом двох тижнів всі необхідні роботи будуть виконані.
Слова свого РДА дотримала. Телефонний зв'язок було налагоджено. Лідія Микитівна висловила нам вдячність і від себе, і від своїх земляків.
«Допоможіть відновити деякі факти біографії»
З таким проханням звернувся до нас громадянин Литви Євгеній Федорович Тімаков. За офіційними документами він народився в Одесі у 1929 році. Прізвище, що носить, дісталося йому від вітчима. Справжнє ж прізвище Євгенія Федоровича – Абрамов.
«Мій рідний батько Федір Тимофійович Абрамов (року народження його я не знаю) родом з Березівки. Батько працював чи директором школи, чи головою колгоспу. У 1936-му чи 1937-му його заарештували. За словами моєї матері Марії Йосипівни Мединської, 1901 року народження, його розстріляли. Незабаром заарештували і маму. Я залишився з бабусею Тетяною Никифорівною Мединською. Ми жили в Одесі по вулиці Льва Толстого, 32, кв. 68. Дід Йосип Євстафійович Мединський помер у 1933 році. Після смерті бабусі мене відправили до дитячого будинку, розташованого у місті Вознесенську Миколаївської області. Там я зробив собі татуювання – 1928. Це був рік мого народження.
Приблизно у грудні 1939 року маму звільнили без права виїзду з Сибіру і дозволили забрати мене з дитячого будинку. Так я потрапив до Томська, де жила і працювала моя мати. У 1941 році мама вийшла заміж за Тімакова Федора Трохимовча, який незабаром пішов на фронт...
Після закінчення війни ми жили у Парабельському районі Томської області. Там мама працювала завідувачкою лікарської дільниці... Чомусь після закінчення школи, за маминим наполяганням, з Геннадія (так мене називали усі і скрізь) я раптом перетворився у Євгенія, причому 1929 року народження. Гадаю, що ці зміни були зроблені для того, щоб я не мав нічого спільного із засудженим за 58-ю статтею («ворогом народу»), тобто моїм рідним батьком. Таким чином, у 50-ті роки я навіть зміг служити у міліції на оперативній роботі, мав офіцерське звання. Мама ж працювала у системі МВС. Лікувала ув'язнених. Але у мені, як в одеситі, прокинулася тяга до моря. Я закінчив морехідне училище в Архангельську, після чого 20 років проплавав спочатку механіком, а потім старшим механіком на рибальських суднах.
Мама померла у 1993 році у Новокузнецьку Кемеровської області, де вона жила останнім часом...»
Від редакції:наприкінці свого листа, автор попросив нас з'ясувати справжню дату свого народження, місце народження та ім'я (Геннадій чи Євгеній), а також відшукати родичів батька – Федора Тимофійовича Абрамова.
Ми звернулися до Державного архіву Одеської області з проханням уточнити дані, які цікавлять автора листа. Поки що ми очікуємо відповідь з архіву, можливо, хтось з тих, хто знав сім’ю Абрамових-Мединських відгукнеться і допоможе Євгенію Федоровичу відновити його справжню біографію.
«Дарують тепло і турботу...»
«Нехай знають усі, що життя соціального працівника – це щоденний подвиг у мирному житті. Мені 84 роки. Я належу до тих, кого називають самотніми пенсіонерами. Протягом 15 років у будь-яку погоду до мене приходять і допомагають соціальні працівники. Вони приносять продукти, прибирають у квартирі, а головне – дарують своє тепло, свою турботу, після чого не почуваєш себе таким покинутим і самотнім»....
Це рядки з листа одеситки Антоніни Іванівни Бельошенко. Антоніна Іванівна – ветеран Великої Вітчизняної війни, інвалід ІІ групи.
У своєму листі вона дякує за сумлінну працю працівникам управління соціального захисту населення Одеської міської ради Зої Дрозд, Юлії Правниченко, а також Лідії Зуйченко, Валентині Крижній, Тетяні Нікуліній. «Вони мені, як рідні доньки. Старанні, уважні, безвідмовні. Завжди приходять із сонячною посмішкою, і від їхньої присутності стає затишно і спокійно на душі».
«Я дуже чекав на цю публікацію...»
«Шановна редакціє!
До вас знову звертається постійний передплатник і читач вашої газети Яремаченко Анатолій Олександрович, житель села Приморського Білгород-Дністровського району Одеської області. Цього разу я хочу висловити вам свою вдячність за публікацію листа «Де ж ви, донечки?» у якому я розповів про жорстоке ставлення до своєї матері з боку її двох рідних доньок.
Щиро сподіваюся, що її прочитали якнайбільше людей, зокрема й ті, хто так черство, а часом і не по-людському ставляться до своїх близьких людей, до своїх матерів…Сподіваюся, вони хоч трохи замисляться над тим, що творять»...
Від редакції: у своєму попередньому листі, який ми опублікували 8 квітня, Анатолій Олександрович розповів історію взаємин своєї дружини (яка, на жаль, померла через тяжке захворювання) та її дорослих доньок.
«День Перемоги в Одесі запам’ятаю назавжди»
Є у нашій поштовій скриньці і лист від жительки міст Львів Щедра Лідії Іванівни, яка розповіла, що 65-річчя Великої Перемоги відзначала у нашому місті і, повернувшись додому, вирішила поділитися з нами своїми враженнями.
«Мене переповнюють емоції вдячності», – пише Лідія Іванівна. – Дуже рада, що мені випало таке щастя побувати в Одесі у дні, коли країна відзначала День Перемоги, і відчути дух, відчути атмосферу вашого героїчного міста. Я перебувала у спеціалізованому санаторії «Салют», призначеному для ветеранів. Для нас були організовані різні заходи, екскурсії, концерти. Запам'ятався виступ композитора Валентини Ульяш, виконавиці пісень Лариси Козакової у програмі, присвяченій рокам війни і Дню Перемоги. Чудово виступили дитячі колективи, наприклад «Моряна», «Ніка», «Айседора». Дуже велике враження справив і хор ветеранів праці.
Пам'ять про святкування Дня Перемоги в Одесі назавжди залишиться у моїй пам'яті».
«За 2 години до відправлення займають чергу»
Про недоліки роботи громадського транспорту нас повідомили у своєму листі одесити Баклицький Микола Іванович, Садовой Степан Никанорович і Дмитрієв Анатолій Матвійович. Пенсіонери скаржаться на те, що ледве можуть дістатися до своїх садово-городніх ділянок, розташованих у Нерубайському садово-городньому масиві.
«Понад 3000 городян одержали у цьому районі земельні ділянки. Дістатися до них можна лише на маршрутному автобусі № 84, який іде до селища НАТІ. Є ще одна «маршрутка» – № 87, яка починає роботу з 8.30 ранку. У ній передбачено безплатний проїзд для пенсіонерів. Але, щоб потрапити до неї, пенсіонери за 2 години до відправлення займають чергу на зупинці і змушені, стоячи або сидячи прямо на асфальті, очікувати автобус, тому що поблизу немає жодної лави.
Крім того, нерідко буває і так, що деякі водії 87-го маршруту відмовляються перевозити нас, пенсіонерів. Виникають суперечки, скандали. Таке ставлення до людей похилого віку вважаю просто образливим».
Забули про тих, хто життям ризикував
«Незабаром після закінчення Великої Вітчизняної війни мені довелося працювати на суднах підприємства «Техфлот» і «Чоразморшлях», які, як відомо, займалися поглибленням акваторії портів та підхідних каналів, піднімаючи разом із ґрунтом вибухонебезпечні предмети. За це нам платили так звані трунові.
Із ухваленням Закону України «Про статус ветеранів війни та гарантії їхнього соціального захисту» статус учасників бойових дій почали присвоювати морякам торговельного флоту, які перевозили військові вантажі, а також тим, хто працював на мінних тральщиках. Про моряків днопоглиблювального флоту, які щодня ризикували своїм життям, чомусь забули.
Вважаю, що допущену помилку треба виправити, присвоївши і нам, тим, хто без усіляких захисних засобів щодня вручну піднімав із дна вибухові речовини і у будь-яку мить міг разом із ними злетіти у повітря, статус учасників воєнних дій».
Цей лист до редакції приніс Олександр Іванович Котов. Точно такі ж, та ще й із докладним описом своєї роботи по очищенню акваторії Одеського порту від мін, написали десятки ветеранів днопоглиблювального флоту. Серед них Федір Тимофійович Блажієвський, Олександр Якович Галатенко, Володимир Олександрович Чернов...
«Судна Управління морських шляхів «Чоразморшлях», які входили до складу Чорноморського морського пароплавства, займалися роботами з поглиблення акваторії портів Одеса, Керч, Херсон, Новоросійськ, Туапсе, Поті та Дніпро-Бузького, Керченського, Маріупольського, Новоросійського каналів. Усі вони вважалися вибухонебезпечними ділянками, тому що під час війни при артобстрілах, бомбуваннях та встановлень мін на дно туди потрапило багато найрізноманітніших боєприпасів. Лише після одного проходу по Дніпро-Бузькому або Керченському каналах ми вручну діставали понад десять снарядів, дрібних бомб і мінометних мін»... Автор цих рядків – Федір Тимофійович Блажієвський.
Понад вісім років ветерани флоту намагаються домогтися справедливості. Але усі їхні спроби поки що марні, незважаючи на те, що колишні моряки мають у своєму розпорядженні усі необхідні архівні документи, які підтверджують факти їхньої роботи на вибухонебезпечних ділянках.
– Керівництво підприємства «Чоразморшлях», на прохання ветеранів, надало їм усі необхідні матеріали, які збереглися в архівах, – говорить голова профспілкової організації підприємства Леонід Постоленко. – Але вирішити це питання можна лише на найвищому рівні. Верховна Рада повинна внести відповідні доповнення до чинного законодавства.
Як виявилося, пенсіонери вже зверталися до одного із депутатів Верховної Ради, який обіцяв допомогти. Але далі обіцянок справа не пішла.
«Прийшло і на нашу вулицю свято»
Цей колективний лист ми одержали від жителів мікрорайону «Лузанівський», які мешкають у будинках №№ 257, 301, 3011, 307, 309 по Миколаївській дорозі.
«Багато років нам доводилося жити, по суті, в антисанітарійних умовах. Підвали наших будинків були забруднені фекаліями, пацюками, котячими трупами. Там же жили полчища комарів, які постійно атакували і наші квартири. Ми не раз зверталися до комунальних служб з проханням очистити підвали, позбавити нас від нестерпного запаху каналізації і вогкості, але нас ігнорували. Хворіли діти і старі. Було соромно запросити знайомих до себе у гості. Здавалося, що вогкості і смороду, що поширилися по всіх квартирах, нам ніколи не позбутися.
Але, як кажуть, прийшло й на нашу вулицю свято. У ЖКС нашого району призначили нового начальника – енергійного, молодого фахівця, і судячи з його ставлення до людей, просто хорошу людину. Його звати – Сергій Павліченко. Сергій Сергійович зробив усе для того, щоб ми, жителі мікрорайону «Лузанівки» змогли знову дихати чистим повітрям, а не підвальним смородом. Словом, ситуація сьогодні змінилася на краще. Але проблеми щодо обслуговування та утримування наших будинків ще залишаються. У подальшому ми маємо намір домагатися ремонту електрообладнання, парадних, облаштованості дитячих майданчиків, підвищення загального рівня життя у мікрорайоні. Як ми переконалися, все це цілком реально при бажанні влади і під керівництвом справжнього господарника, яким є Сергій Павліченко».
Від редакції: хочеться щиро побажати жителям інших одеських мікрорайонів, щоб їх житлокомунгоспи очолювали такі керівники і фахівці, як Сергій Павліченко.
