Вона нараховує 128 дітей віком від 6 до 17 років, позбавлених з дитинства батьківської турботи та ласки, і мешкає під затишним дахом Андрієво-Іванівської школи-інтернату І-ІІ ступенів. Директор цього закладу Віктор Іванович Інжестойков мріє створити затишне родинне гніздечко, щоб старші доглядали менших і допомагали їм готуватися до самостійного життя. Діти потрапляють сюди з вулиці або з неблагополучних сімей, вдосталь натерпівшись від суворого сімейного виховання та байдужості власних батьків.
За півстоліття свого існування інтернат став для сотень обділених долею дітлахів рідною домівкою, де вони отримали і отримують справжнє батьківське тепло і ласку. А вийшовши в доросле життя, часто навідуються до своїх наставників, де їм завжди раді. Дехто, здобувши професію, повертається сюди працювати. Коли ми розмовляли, надійшла «есемеска» від Андрія Бобейка. Хлопець служить в армії і поділився радістю зі своїм директором: йому присвоїли чергове військове звання – сержант…
Тридцять шість педагогів і вихователів з розумінням, добротою, увагою і терпінням допомагають дітям забути про їхній особливий статус, намагаючись створити для них справжній домашній затишок. І це їм вдається.
Валентина Петрівна Пігнаста – класний керівник дев’ятого класу – рівно 35 років працює в інтернаті. Нині половина з її 19 вихованців стоїть на порозі дорослого життя. Решта піде до десятого класу Андрієво-Іванівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів-дитячий садок», щоб здобути повну загальну освіту, а пізніше – і вищу.
Шістнадцятирічна Світлана Гадяцька з Комінтернівського району перебуває тут разом зі своїми дев’ятирічною сестричкою Наталкою та двома братиками: дванадцятирічним Вітею і семирічним Миколкою. Важко дівчинці розповідати про своє життя, але вона задоволена, що їх не розлучили і вони разом. Планує здобути професію кухаря в Любашівському професійно-технічному училищі, щоб заробляти гроші, мати свій куточок та піклуватися про сестричку і братиків.
Два роки жив на вулиці п’ятнадцятирічний Сашко Петров із села Петродолинського Овідіопольського району. Тікав з притулків. Втік і з цього інтернату, коли вперше сюди привезли. Та хлопець вдячний Марині Кільяновій з рідного села, що напоумила повернутися. Тут хлопець знайшов справжніх друзів та сімейний затишок. Мріє навчатися в Іллічівську. Правда, мати ще повинна оформити над ним опікунство, щоб відпустили додому. Каже, що вона вже «взялася за розум». Син у неї один, тож буде про неї турбуватися.
Залишається, щоб далі продовжити освіту, Таїса Пастухова із села. Жеребкового Ананьївського району. Мати дівчинки померла, коли їй було 5 років, і в інтернаті вона з 3-го класу. Розкидала доля по світу і її старших двох братів і трьох сестер. Дівчинці замінила матір класний керівник Валентина Петрівна. Тая хоче бути схожою на неї, тому мріє стати вчителькою.
За словами п’ятнадцятирічного Владика Головка, йому тут багато в чому допомогли, а головне – направили на путь істинний. Після випуску він повернеться додому, опанує професію програміста, потім відслужить в армії і не повторить тих помилок, які зробили його батьки.
До дрібниць пам’ятає своє життя з раннього дитинства сирота Зіна Тимощенко. Дуже добре їй жилося лише…до семи років. Дівчинка народилася у селі Новоселівці Кілійського району. Батько помер, коли їй було всього сім місяців. У десятирічному віці вона втратила матір. Спочатку дівчинка перебувала у Кілійській лікарні, потім – у притулку, що у селі Суворовому Ізмаїльського району. В Андрієво-Іванівському інтернаті пребуває уже 6 років і задоволена своїм життям, адже більшої турботи, ніж тут, вона не зустрічала.
А Вікторія Ч. з Миколаївського району мріє, щоб її батьків позбавили батьківських прав. А сама хоче стати юристом, щоб захищати дітей від знущання дорослих, в першу чергу – від жорстокості та черствості власних батьків…
– Шкода, що діти потрапляють до нас пізно, тому на процес перевиховання педагоги та вихователі затрачають більше часу і терпіння, – поділився думкою директор інтернату В.І. Інжестойков. – На щастя, наші зусилля не пропадають марно, діти з поламаними долями стають нормальними людьми, працюють, одружуються, народжують дітей і з теплотою згадують наш інтернат. Ми стали для них справжньою родиною.
