Вони були першими...
ПРОЙШОВ випуск Ізмаїльської групи Почесної варти
Червень. Пора, коли випускники прощаються зі школою, щоб прямувати далі, у доросле життя. Прощаються з улюбленими вчителями. З тими, хто дав їм не лише основи знань, але й викував їхні характери. Хто визначив орієнтири на майбутнє, допоміг з вибором професії.
Випускники Ізмаїльської загальноосвітньої школи №4 – Марина Вельчева, Федір Гужев обрали для свого подальшого життя військові професії, а Олексій Чернишов вирішив вступити до Одеського морехідного училища ім. Маринеска. Саме вони на початку квітня минулого року увійшли до першої п'ятірки групи Почесної варти школи. Втім, звичніше сьогодні звучить не «група», а «рота», і не «шкільна», а «міська». Тому й честь їм була надана найвища – церемонія випуску винуватців урочистостей проходила в міському Будинку культури ім. Т.Г.Шевченка.
Отже, група Почесної варти. З нещодавніх пір її називають «візитною карткою» Ізмаїла. Учні носять гарну форму, погони, навіть звання мають. Віртуозно володіють зброєю. І у групі давно вже не п'ять чоловік, а набагато більше. Діє військово-ліцеїстський клас. І треба бачити, як на очах підтягуються молодші хлопчики і дівчатка, як намагаються бути схожими на випускників.
Але ж групі трохи більше року. Вона народилася не випадково – під час підготовки до перед’ювілейної дати Великої Перемоги 6 квітня 2009-го. Цього дня військовий комісар міста підполковник Андрій Коротков запропонував викладачеві предмету «Захист Вітчизни» ЗОШ №4 Юрію Соловйову підготувати і виставити у день Перемоги біля пам'ятника Невідомому солдатові варту.
Почалися посилені тренування. Хлопці і дівчата займалися на шкільному плацу, у спортзалі до пізнього вечора. І вже 26 квітня, у День Чорнобильської трагедії, стали на свою першу варту.
І ось настав вечір 8 травня минулого року. Була остання, генеральна репетиція біля пам'ятника Невідомому солдатові, біля Вічного вогню.
Підійшов до хлопців сивий ветеран, піджак в орденах і медалях. Довго дивився, з яким старанням і відповідальністю вони виконують стройові прийоми зі зброєю і... заплакав. Став дякувати їм. За те, що вони не забувають про подвиг радянських солдатів, які здобули Велику Перемогу над коричневою чумою. Дівчата теж розплакалися, хлопці ледве стримували сльози – такими проникливими були слова ветерана, такою щирою і глибокою була вдячність літнього чоловіка. Він побачив, напевно, у них себе, безвусого молодика, який так само марширував на плацу перед відходом на фронт...
Група Почесної варти гідно відстояла Вахту пам'яті. Хлопці ще відповідальніше і наполегливіше опановували ази стройової справи, відпрацьовували прийоми володіння зброєю. І своїм прикладом буквально заразили однолітків.
І настав грудень, незабутня поїздка до Києва, відвідування військового ліцею ім. Богуна і Почесної варти окремого Президентського полку.
Спочатку Президентська гвардія дивилася на гостей з Ізмаїла, чесно кажучи, з певною долею іронії: мовляв, ну що ці «школярі» можуть! Однак коли «школярі» показали – можуть багато чого, гвардійці Президента не стрималися, застукали прикладами своїх карабінів по підлозі, висловлюючи тим самим своє захоплення!
За активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді група Почесної варти була нагороджена грамотами міського голови, командира загону морської охорони, керівництва Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
…На сцену запрошуються винуватці урочистостей. Як ніколи, хвилюючись, з гордістю розповіли і про випускників, і про тих, хто далі навчається у школі, Юрій Соловйов і директорка школи Надія Голубкова. Про те, як завзято йшли вони до мети. Як раділи дорослі успіхам своїх вихованців. Як вдячні всім, хто підтримав ідею створення групи Почесної варти.
Цього дня на адресу випускників прозвучало чимало настановних слів. Але найзворушливішою була мить прощання випускників із прапором школи.
І дивилися на випускників їхні наступники. Дивилися з неприхованим захопленням. І гордістю – через рік-два їх так само будуть усім містом проводжати до військових навчальних закладів!
Євген КУЗНЕЦОВ
Сурогатна етика?
Відходить у минуле образ типового хулігана-підлітка 70-х років: як і належить, з пожованою цигаркою, перевальцем. Картуз насунутий на очі. Замість ґудзичка на маківці у нього вставлена «свинчатка», у козирок вшита ріжуча смужка жерсті. Висловивши плювком своє ставлення до оточення, він зникає у тіні минулого.
А на авансцену сучасності виходить новий герой. Його світ замість чарівних казок формували комікси. Читання класичних літературних творів йому замінили дайджести. Після роликів на порно-сайтах у нього не завмирає серце над рядком любовної записки. Він бачить історичне минуле країни крізь зневажливу іронію безцензурної «соцухи» і «чорнухи». І, запиваючи чипси «колою», не підозрює, що вихований на сурогатах культури.
Яскравою ілюстрацією наслідків такого виховання стала одна з кримінальних справ, підшита в теку кримінальної міліції у справах дітей ГУ МВС України в Одеській області. Це історія пограбування малолітками Свято-Дмитрівського храму у Болградському районі. Першого разу вони проникли туди у квітні цього року, розбивши каменем вікно. І здійснили крадіжку на 40 гривень. Через місяць, вони знову повторили крадіжку, але, знову не знайшовши нічого матеріально значимого, розсипали по церкві борошно, мабуть, призначене для випікання ритуальних хлібців – проскурок. Втретє вони вкрали з ящика для пожертвувань парафіян 400 гривень. На цьому і впіймалися. У діагнозах поведінки неповнолітніх злочинців записано: «Низький рівень правової свідомості. Безвідповідальні за свої дії». Дивно, що такі кліше зустрічаються у багатьох характеристиках навіть учнів коледжів і студентів юридичного факультету. Психологи відзначають ще одну спільну рису таких підлітків: злочини вони скоюють зі спонукань користолюбства.
Показово, що до цього схильні і комп'ютерні пай-хлопчики, які годинами сидять біля дисплеїв. Їх не приваблює екстрим і обстоювання своєї переваги кулаками. Вони не б'ють у сусідів шибок футбольним м'ячем. Але віддають перевагу віртуальному світу, у якому можуть бути ким захочуть. 17-річний Вадик увійшов в образ ризикового гравця, який загрібає величезні куші. Для нього, як і для багатьох таких самих однолітків, ідеалом добробуту був особняк, обгороджений парканом, а найкращою розвагою – відчайдушний «відрив» у дискотеці. Засобом досягнення цих задоволень для нього стала гра в електронний покер. Зараз, коли він пройшов курс лікування від залежності, набутої у гонитві за «кайфом», він погодився розповісти про це.
Кілька однокласників з престижної одеської школи створили клуб «Колода». Спочатку у покер грали на електронні гроші, списуючи суми з неіснуючих рахунків у віртуальних банках. Але потім перемогла блатна традиція повертати картковий борг за будь-яку ціну. До того ж, готівка на руках стимулювала азарт. Виграш окрилював надією на те, що удача не зрадить… За вечір у Вадика на руках могло опинитися і по 1000 дурних доларів. Він отямився, коли везіння зрадило, а програш склав 15 тисяч гривень. Щоб їх роздобути і по-джентльменському розрахуватися, він і поліз з товаришем до чужого гаража на стоянці, яка охоронялася.
Цікаво, на що можна юнакові витратити за вечір 1000 доларів? Елітна дискотека – не сільський Будинок культури, вхід туди коштує по 100 гривень з відвідувача. Якщо у пориванні панської великодушності запросити із собою компанію товаришів, то – набагато дорожче. Їх же потрібно почастувати коктейлями, вартість яких доходить до 500 гривень за порцію, замовити в будуар кальян зі звеселяючими курильними сумішами. Потім кожному викликати таксі, кинути сотню «зелених» швейцарові, подарувати юній супутниці дорогу дрібничку. І таким чином бути у центрі уваги! Щоправда, одного разу куплений авторитет потрібно фінансувати щодня.
Співробітник Центру практичної психології ГУ МВС України в Одеській області Ірина Логинова пояснює таку поведінку тим, що у перехідний вік у юнаків не склалася власна шкала моральних пріоритетів. Звичайний підлітковий протест набуває у багатьох вид прагнення до «гарного» життя. Щоб підняти планку самооцінки, хлопці часто готові на крайнощі.
Потім слідчі доходять висновку, що перед ними не запеклий злочинець, а просто безхарактерна дитина-переросток, обділена увагою дорослих. І. Логинова підкреслює, що ще однією спільною рисою для всіх дітей, незалежно від забезпеченості, освіти і статусу, є їхня любов до батьків.
Але і старші піддаються віянням часу. Їх затягує у свій вир стихія заробітку, не стримана підприємницькою етикою. Боротьба за супердостаток уже ділить суспільство не на багатих і бідних, а на олігархів і жебраків. Де тут знайти час на те, щоб зрозуміти свою дитину? Як замінник батьківської уваги їй купують комп'ютер, і вона з головою занурюється в інтернет-ілюзії. Викрутити пробки – не метод відучити підлітка від сурогатного спілкування з електронними фантомами. На контрасті з реальністю породжується внутріособистісний конфлікт, у якому втрачаються моральні орієнтири. Усвідомлення відбувається потім, на лаві підсудних. Але невже тільки фахівцям-психологам зрозуміла діалектика проблеми: якщо дитина не права, то неправі батьки?
Владислав КІТІК,«Одеські вісті»
Добро творити – добру служити
Як Андрійко знайшовся…
Його покинула матір, коли йому ще не виповнилося і трьох місяців. Чужа жінка, і без того обтяжена своїми турботами, та ще й вічним пошуком «градусної» підтримки, не дуже опікувалася малям. Виснажений, у нього навіть не було сил плакати, хлопчик потрапив до дитячого відділення районної лікарні.
Того дня вирішувалася його подальша доля. І треба ж було статися, щоб на той час зайшла до служби у справах сім’ї Балтської райдержадміністрації багатодітна мати Алла Асауляк. Вона разом із чоловіком вже виховувала сина Сашка, студента педучилища, і доньку Таню – ученицю четвертого класу. А ще трьох прийомних дітей-шестирічок: Оленку, Маринку, Сергійка. Почувши про долю хлопчика, Алла Олександрівна, для багатьох просто Аллочка, (їй всього-то тридцять шість), зателефонувала чоловікові. У відповідь почула:
– Ну, навіщо телефонуєш, оформляй.
У лікарні, глянувши на маля, він тільки й промовив:
– Хлопчик же схожий на нас. Такі ж блакитні очі, як у мами Алли, світле волосся…
Вдома на них чекала радісна зустріч дітей. Усі хотіли потримати на руках маленького братика. Багато місяців дитину потрібно було відгодовувати, плекати. За доброго догляду він швидко почав набирати вагу, посміхатися, простягати до батьків ручки.
– Ми люди віруючі, – говорить Алла Олександрівна, – і кожного з дітей сприймаємо, як дар Божий. Це наскільки ж Бог любить це маленьке створіння, що подарував нам величезну любов до нього. Йому вже трохи більше року. Дуже гарне, розвинуте маля. Бігає і лепече перші слова.
Поратися по господарству, а воно в них немаленьке, – свині, кури, індики, – коли чоловік на роботі, допомагають матері старші діти. Молодші теж знають, що після себе потрібно прибрати та помити посуд, підмести підлогу, доглянути за Андрійком. Усе робиться спокійно, без крику та образ. Коли маму проводжали на конкурс «Жінка року», який проходив у місті, вдома усі дуже хвилювалися. Мама стала переможницею цього конкурсу. Принесла додому Диплом і подарунки, сказавши, що в її перемозі є перемога і усіх її дітей. А десь у глибині її душі зародилося бажання завести ще одного маленького сьомого. Тепер уже дівчинку.
…Андрійко міцно спав у своєму ліжечку. Ситий, доглянутий, любий. Не хотілося тривожити його спокійний сон. З ним – мама, тато, братики та сестрички. Він не покинутий. Він знайшовся.
Анна СТЕПАНОВА,власкор «Одеських вістей», Балтський район
