І кленова алея, і Зірка Пам’яті
Білою лебідкою називають у Нових Капланах школу. Побудована чотири роки тому під постійним контролем заступника голови обласної ради Георгія Івановича Арабаджи, вона справді гарна. В оточенні величних могутніх дерев і безлічі квітів школа виглядає святково ошатною. І її 63 учні приходять сюди із великим задоволенням.
Але ж коли будували, були знищені, по суті, усі зелені насадження, що особливо пригнічувало вчителів. Заспокоювала директорка школи з 34-річним педагогічним стажем Катерина Василівна Арабаджи:
– Усе в наших руках!
Було розроблено цілісну програму подальших дій за двома напрямами: «озеленення школи, дерева» і «озеленення школи, квіти». Ретельно вивчили стан ґрунту, у який збиралися висаджувати саджанці й квіти, оптимальні терміни садіння і прийнятні сорти. Тобто, провели справжні наукові дослідження. І тільки спираючись на зібрану інформацію, зробили розмітки і підібрали посадковий матеріал.
Паралельно організували і акцію «Подаруй троянду школі». До неї охоче долучилися не лише діти і вчителі, але й батьки, просто небайдужі люди. Активну роль зіграло наприкінці акції учнівське самоврядування. І ось уже школу не впізнати серед безлічі троянд на розбитих клумбах, на кожній вільній ділянці землі. Одна лише клумба непокоїла: усе посаджене на ній гинуло. З’ясували. Виявляється, під час будівельних робіт на тому місці було пролито чимало пально-мастильних матеріалів. І тоді діти разом із вчителями, батьками видалили і вивезли на підводах півметровий шар землі. Завезли з поля – і клумба ожила!
Щоправда, свої небажані корективи вносить у проекти погода. Посуха останніх років безжалісно знищувала плоди зусиль дітей. А у 2008 році посадили 300 кленів, а прийнялася лише половина. У наступному році посадили 200 – 50 з них загинуло. Цієї весни знову стільки ж кленів посадили.
Школа віддає перевагу кленам не випадково. Через ті ж наукові дослідження, матеріали інтернету, поради екологів переконалися: ця порода дерев на їхніх ґрунтах – найоптимальніша. До того ж кленової порослі у старому парку задосить. Завдяки їй і була розширена паркова зона села. Під покровом кленової алеї виклали діти на території школи величезну гранітну Зірку Пам’яті. Самі привезли каміння, вийняте зі старих будівель, за кілька кілометрів від села.
– Самі запропонували назвати алею «Слава героям», – з гордістю зауважила Катерина Василівна.
Сьогодні ж вчителів тривожить наступ бур’яну амброзії. Адже ця рослина – убивця здоров’я людини – проникає вже і на хлібні поля. Тому негайно зібралися в школі члени шкільного самоврядування і група лідерів. Вирішили боротьбу з амброзією вести на рівні агітації. Діти і вчителі пішли селом, у розмовах з дорослими і дітьми переконують у необхідності зібрати і знищити амброзію у городах та на вулицях, поблизу будинків.
– А взагалі ми працюємо так, – говорить Катерина Василівна, – щоб літній відпочинок наших учнів був активним. І конкурси, ігри, музика – це саме те, що їм цікаво.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», с. Нові Каплани, Арцизький район
Авітаміноз батьківської любові
Чи можна гармонізувати ущербний світогляд підлітка, змалку відчуженого від родини? В Одеській школі-інтернаті № 5 намагаються змінити юних максималістів за допомогою занять спортом.
– Ми практикуємо викладання дітям Муей-Таї, – говорить заслужений тренер України, представник національної Федерації таїландського боксу Михайло Мітакі. – Але культура цього виду єдиноборств, відома понад 2 тисячі років, не є універсальним інструментом зміни характеру. Не кожному підходить цей жорсткий стрімкий стиль.
Дослідження питання починається з того, що сироти або навіть діти, які мають батьків, але волею обставин змушені жити в інтернаті, завжди болісно сприймають свою відірваність від родинних коренів. У них немає домашніх прихильностей, відсутність кревного споріднення робить їх самотніми в суспільстві. І жодні старання не можуть позбавити дітей авітамінозу батьківської любові.
Звідси чимало педагогічних суперечок про те, як вибудовувати виховання в інтернатах і дитячих будинках. Багато хто з практиків вважає, що нинішні методичні підходи не відповідають ідеї формування особистості. І звертають погляди до зразків подібних закладів, які були при Радянському Союзі. До їх незаперечних плюсів можна віднести те, що вихователі проходили вимогливий відбір на придатність до такої діяльності й одержували спеціальну кваліфікаційну підготовку, перебували на держзабезпеченні. Самі інтернати були закритого типу, і з дітьми цілодобово перебували чергові викладачі. Можливість вийти за стіни установи вихованцям потрібно було заслужити старанністю у навчанні й гідній поведінці. Для недбайливих передбачалися покарання, схожі на армійські: наприклад, неслухів залишали на вихідні мити підлоги або прибирати територію.
Будь-який ліберал вигукне, що це негуманно! Правознавець промовить, що немає нормованого регламенту, яких заходів можна і не можна вживати стосовно вихованців інтернату. Запитати б дитячих психологів, але їх катастрофічно не вистачає. Залишається обирати: виховання в умовах режиму чи надання волі, за якої можна курити, лихословити, нюхати клей, словом – деградувати.
– Як зараз, не маючи важелів впливу на підлітка, його дисциплінувати? – запитує М. Мітакі. – Різні іноземні місії, делегації, благодійні фонди забезпечують цих дітей одягом, екзотичними продуктами. Показуючи свою лояльність до сиріт, вони готові витрачатися на будь-які їхні примхи. Але це не розвиває у підлітках якостей самостійної людини, відповідальної за свої слова і вчинки. Із чим вони вийдуть у доросле життя? Діти зростають, пам’ятаючи тільки про свої права. Але їм, як майбутнім громадянам, слід виконувати і свої обов’язки.
Діти, особливо з дитячих будинків, надзвичайно чутливі до кожного послаблення, виявленого до них з боку старших. І чудово розуміють, де про них справді піклуються, а де відкуповуються подарунками. Приймаючи подарунки, у дітей виробляється прензійний менталітет, відповідно до якого їм усі щось винні! Вихованці дитбудинку миттєво вловлюють, коли їх починають жаліти, і вміло цим користуються. Тобто, при домінанті матеріальних можуть втратити моральні цінності.
На думку М. Мітакі, таїландський бокс поєднує стосовно до молодшого підопічного і вимогливість, і повагу. Спроба зібрати хлопчиків у спортзалі виявилася результативною. І по юних чолах потік солоний піт тренувань. Після переміщення у стійках, інтенсивних стрибків і силових рухів зникає агресія. Нагородою за старання стає теплий душ.
Третього червня із Італії приїхали з чемпіонату Європи серед дорослих українські тай-боксери. Одну із трьох здобутих золотих медалей привіз вихованець Одеського інтернату № 5 Ігор Любченко. У свої 19 років він уже дворазовий чемпіон Європи 2008-го і 2010 років. Але Ігор далі бере уроки у М. Мітакі та його колеги Михайла Ковальчука. Зараз він став володарем ліцензії на участь у Олімпійських іграх з неолімпійських видів спорту, які наприкінці серпня пройдуть у Пекіні. Другий виходець зі спортзали того ж інтернату Олексій Тишляков став фіналістом чемпіонату Європи 2008 року. Сергій Куляба – фіналіст чемпіонату світу 2007 року. Артур Кишенко, хлопчик з неблагополучної родини, який виріс на «Привозі», тепер – авторитет у міжнародному спорті.
Любителі тай-боксу пам’ятають і Дмитра Приходька, дворазового чемпіона світу і чемпіона Європи 2008 року. Але лаври переможця, отримані 16-річним сиротою, виявилися для нього занадто складними. Він не пройшов випробування славою. Зникли задарма умовляння педагогів повернутися на шлях терпіння і спортивної праці. Він залишив ринг, навчання, відмовився від кар’єри зоряного спортсмена. Що сталося?
Тренер вбачає тут ще одну соціальну проблему. Гіркота бездоглядності ранить свідомість дитини на глибинному рівні. І робить скривдженого на долю юнака нездатним до прояву волі. У суспільстві він адекватний, але біль, прихований у душі, невиліковний.
Проте М. Мітакі та його колеги далі пояснюють спортсменам, що сенс Муей-Таї закладений у дотриманні правил чесного двобою. Замість амбіцій лідерства їм пропонується здоровий дух спортивного змагання. І два десятки хлопців, що входять до групи, погоджуються, що заняття спортом – це не підготовка бандитів і викидал, як думають деякі.
– Та й чи можна таке говорити про хлопців, на честь перемоги яких піднімається національний прапор і звучить Державний гімн України? – дивується М. Мітакі.
Але, щоб стати учасником цього хвилюючого дійства, потрібно добряче попрацювати.
Владислав КІТІК, «Одеські вісті»
