«Хочу якнайближче до моря!» – таке побажання висловила майже тридцять років тому випускниця Чернігівського педагогічного інституту. Тетяна виросла на неосяжних просторах Вінниччини, тож коли трапилася нагода побачити білого світу, дівчині дуже закортіло розпочати свою трудову діяльність саме на морському узбережжі рідної країни. Вона увляла себе на легких хвилях моря, ніби відчувала його солонуватий присмак. За направленням вищого навчального закладу потрапила до Великомихайлівського району, до села Новоселівки. Щоб читач мав хоч приблизне уявлення, то це майже півтори сотні кілометрів до омріяного моря…

Та впадати у відчай не було часу, тим паче, в юності ніщо не здавалося недосяжним.

«Все одно моя мрія збудеться, і я колись буду жити й працювати біля моря», – вирішила Тетяна Володимирівна і 15 серпня прийшла на роботу вчителя математики до місцевої восьмирічки.

Може здатися фантастикою, але вже з 1 вересня її призначають директором Новоселівської школи. Дівчина ще й навіть не уявляла, яким буде педагогом, а тут на її тендітні плечі лягля така відповідальність. Кожен трудовий день молодої директорки починався з візиту до голови колгоспу. У ті часи лише з його допомогою можна було розв’язувати поточні проблеми сільської школи. Старання Тетяни Володимирівни не залишилися непоміченими, і майже через чотири роки її запрошують на посаду методиста районного відділу освіти.

Своготьолбтол відповідальних посадах, жінку «кидали на прорив» до різних установ району. Вона навіть спробувала свої сили в одній з приватних структур, де була менеджером. Та у 2006 році за наполегливою рекомендацією однопартійців-комуністів вирішила балотуватися на Великомихайлівського селищного голову. На цю посаду було дев’ятеро претендентів, але Тетяна Володимирівна ЖАРСЬКАздобула переконливу перемогу – понад тисячу голосів із чотирьох тисяч виборців.

– Які ж основні напрями роботи Ви визначили для­­ себе?– запитую лідера Ве­ли­комихайлівської громади.

– Я прийшла на посаду селищного голови захищати пере­січного громадянина, який хо­че мати елементарні умови­ для свого життя. Це належний санітарний стан населеного пункту, забезпеченість водою,­ нормальні дороги і вуличне ос­віт­­лення.

Передусім, коли будь-який господар переступає поріг своєї домівки чи ввіреної території, він береться за наведення порядку. Тому з перших днів моєї роботи комунальне підприємство отримало завдання щосуботи курсувати вулицями селища, аби кожна людина мала можливість позбутися зібраного сміття. Знаєте, людям таке но­во­введення сподобалося. Воно діє й до сьогоднішнього дня. Як на мене, то плата за таку послугу символічна – всього 50 копійок за відро сміття, за мішок – дві гривні. Але навіть за такої організації роботи серед моїх односельців є «хазяї», які утворюють стихійні смітники. Звісно, працівники селищної ради виявляють якусь частину порушників порядку, на них накладається штраф. Та все ж таки, за нашими підрахунками, з місцевого бюджету щороку витрачається по 7-8 тисяч гривень для зачищення та прибирання стихійно утворених сміттєзвалищ.

Були в нас проблеми і з санітарним станом біля багато­квартирних будинків. Уявіть собі: для збирання сміття використовувався спеціальний бетонований майданчик, і люди не надто переймалися акуратним складуванням побутових відходів. Я мріяла, щоб у Великій Михайлівці було, як у містах: біля багато­квартирок стоять контейнери, які регулярно спорожнюються з допомогою зміттєзбиральної машини…

– Ну то як же розв’язали проблему?

– Я чудово розуміла, що за кошти з бюджету селищної ради сміттєзбиральна машина буде такою ж далекою, як Чорне море! Тому було вирішено піти іншим шляхом. Почула, що в одному з комітетів Кабінету Міністрів України оголошено конкурс серед органів місцевого самоврядування. Треба було на­писати грунтовний проект що­до розв’язання однієї з проблем громади. Допомогла колега, яка вже мала подібний досвід, ми виклали на папері своє бачення життєдіяльності Великої Михайлівки під назвою: «Я хочу жити в чистому селищі». Мабуть, проект був переконливим – ми виграли 100 тисяч гривень на придбання омріяної сміттєзбиральної машини. Але й тут потрапили у непередбачувану ситуацію. Процес проведення конкурсу,­ своєрідного захисту проекту, та у результаті – надходження­ коштів був доволі тривалим. Тож коли у 2007 році ми мріяли про сміттєвоз, він коштував 98 тисяч гривень. А вже у 2008 році при отриманні виграної суми такий автомобіль вже можна було придбати уже за 150 тисяч. Нам довелося виділяти зі свого бюджету необхідну суму, але від втілення в життя задуманого не відмовилися.

Щороку ми передбачаємо приблизно 30 тисяч гривень на виготовлення нових контейнерів, щоб охопити якнайбільше багатоквартирних будинків. На жаль, цьогоріч через напружений бюджет ми не маємо можливості виділяти кошти на тому ж рівні, тому говорити про стовідсоткову забезпеченість контейнерами не можна.

– Тетяно Володимирівно, а як селищна рада співпрацює з комунальним підприємством, адже відомо, що ця служба відіграє важливу роль у підтриманні чистоти населеного пункту.

– Наша комунальна служба­ ­пе­­ребуває в оренді. Водо­за­без­пе­чення, вивезення твердих та рідких побутових відходів тощо є клопотом приватно­го­­ під­приємства «Шанс». Ми бу­ли змушені піти таким шляхом, оскільки відомо, що житлово-комунальне господарство по­т­ре­­бує постійного дотування­ з­ місцевого та район­ного бюд­жетів і все одно залишається збитковим. Коли підприємство передали у приватні руки, на ньому запровадили надання різноманітних послуг, налагодили виробництво, тож якимось чином воно виживає.

– А як втілюються в життя інші напрями Вашої діяльності як селищного голови?

– Так, на початку нашої розмови ми говорили про відновлення вуличного освітлення, стан доріг та ремонт водогонів. Оскільки за фахом я математик, то звикла оцінювати ситуацію шляхом порівняння цифр. Візьмемо, наприклад, тему освітлення. Коли мене обрали селищним головою, світло було лише на трьох вулицях із п’ятидесяти чотирьох. На сьогодні майже половина вулиць Великої Михайлівки освітлена. Із загальної кількості вулиць та провулків 20 були грунтовими, нині таких в нас 7. Крім цього, з державного бюджету виділено кошти на асфальтове покриття трьох вулиць.

Великий головний біль маємо із центральною вулицею Леніна. Через складні погодні умови цієї зими деякі її ділянки стали зовсім непридатними для автомобілів, тож з нинішнім напруженим бюджетом селищної ради ми змушені були її терміново ремонтувати. Хто придумав, щоб центральна вулиця утримувалася за наш рахунок – незрозуміло, адже нею користуються не лише великомихайлівці, а й увесь ра­йон, область і навіть країна. Ми неодноразово порушували це питання перед різними інстанціями, але вирішити його ніхто не може. У Великій Михайлівці об’їзними вулицями вважаються Молодіжна та Комсомольська, але вони в такому стані, що водії не мають бажання ними їхати. Тож виходить, що розбивають центральну. Порівняємо: якщо на ремонт доріг щорічно ми виділяємо близько ста тисяч гривень, то 40 – 50 тисяч витрачається на вулицю Леніна. Решта за програмою соціально-економічного роз­витку спрямовується на благоустрій ін­ших доріг – ми щороку плануємо роботи на двох-трьох вулицях з облаштуванням твердого покриття (пісок з гравієм), щоб люди могли дістатися до своїх будинків за будь-якої погоди.

Що стосується водогону, то система селища налічує приблизно 50 кілометрів, їй понад сорок років, тож, звісно, без капітального ремонту не обійтися. За рахунок державного бюджету ми відремонтували 6 кілометрів труб, ще на три кілометри виділили з бюджету селищної ради. І хоча нам вдалося продовжити прокладання водопроводу всією центральною вулицею, у селищі є місця, де люди користуються водою з криниць.

Є в нас мрія збудувати­ спеціальні резервуари для за­­­бору води, такі ми бачили­ у Фрунзівці. Це дасть змогу­ запасатися на декілька днів, від­стоювати воду, з’явиться мож­ливість качати її в нічний час, а це – економія коштів. Вже виготовлено проект на спорудження, тож будемо сподіватися на втілення в життя цього плану.

– Тетяно Володимирівно, Ви неодноразово згадуєте про напружений бюджет селищної ради цього року...

– Незважаючи на те, що плани доходів ми перевиконуємо, доводиться економити на всьому. Цього року особливо гостро відчувається стрибок цін на продукти харчування. Для нас ця тема є дуже важливою, оскільки на балансі селищної ради перебуває дитячий садок. Якщо раніше на його утримання йшло приблизно 800 тисяч гривень на рік, то зараз – 1 мільйон триста тисяч. Не рятує ситуацію і підвищення ціни за харчування з п’яти гривень до 6,50. Це лише 60% від потреби.

Слід сказати, що наш садочок розрахований на 110 місць. Нині за списком його відвідують 160 дітей. Вже другий рік поспіль нам доводиться купувати двоярусні ліжка, бо інакше розмістити всіх малят просто ніде. До дитсадка записуються на три роки вперед, тобто, народилася дитина, а батьки вже подають заяву. За нашими підрахунками, нині необхідно охопити дошкільним вихованням близько 400 малят, але не до всіх дійде черга. Було б добре, щоб з допомогою держави завершити будівництво нового приміщення дитсадка, яке розпочато ще за часів Радянської влади. Є лише стіни і дах, підготовлена проектно-кошторисна документація, то­рік за сприяння районної ради та райдержадміністрації зроблені необхідні коригування, та, на превеликий жаль, у нас немає коштів завершити будівництво.

У Тетяни Володимирівни Жар­ської багато планів, задумів та мрій. Вона ділилася своїми здобутками та проблемами щиро. Те, що це не лише авторитетна особа в селищі, а й добросердечна жінка, можна було пересвідчитися, коли я бачила довірливі очі її відвідувачів, коли нашу розмову раз у раз переривали телефонні дзвінки односельців. А особлива манера ретельно занотовувати дала зрозуміти, що порушені проблеми не залишаться поза увагою лідера великої громади. Не звикла вона зраджувати нікому.

– А як же Ваша мрія про море?– прощаючись, запитую вже біля дверей.

– Знаєте, майже за тридцять років у Великій Михайлівці я знайшла своє море. Море друзів, однодумців. Пізнала глибину своєї вдячності до багатьох керівників і підлеглих, депутатів селищної ради, підприємців і просто пересічних громадян. На березі цього моря почуваюся комфортно, тож іншого вже й не шукатиму.