Центральна вулиця селища Затишшя має гарний вигляд. Вона рівна, широка і веде прямісінько до залізничного вокзалу. Нею щодня проходять і проїздять тисячі людей. Серед розмаїття будинків погляди перехожих мимоволі зупиняються на чепурному обійсті, де в дворі і попід парканом ростуть дивовижні квіти – петунії.
– Ви завітали б до нас рано-вранці або ввечері – над вулицею стоїть неймовірний аромат! – не без гордості говорить господар садиби Ярослав Валентинович Зварич, який цю красу створює своїми руками вже не один рік. А його дружина Лариса захоплюється кімнатними рослинами.
– Ярославе Валентиновичу, чому саме петунії переважають на Ваших клумбах?
– Вон дуже довго і яскраво цвітуть – квіти з’являються на початку літа і радують око аж до перших приморозків. Знаєте, це як реальне відображення буття людини. Квіти, як і ми, народжуються, виростають, розквітають, а потім в’януть і покидають світ, залишаючи після себе потомство. Тому мені дуже подобається, що життя цього виду рослин є довгим, і вони здатні дарувати людям приємні емоції протягом всього літа.
Як вважає Ярослав Валентинович, вирощувати квіти – надзвичайно поетичне хобі. Він навіть не пригадає, що з’явилося першим: це приємне заняття чи талант до написання віршів і пісень. Та впевнений – одне одному ніяк не заважає, а тільки доповнює.
З дитинства Ярослав захоплювався музикою. Коли батьки подарували йому гармошку, вирішив пізнати основи нотної грамоти з допомогою самовчителя. Потім було навчання на музичному відділенні Білгород-Дністровського училища та Одеського педінституту ім. К.Д. Ушинського. Майже тридцять років свого життя він присвятив роботі з дітьми, нині працює в Затишанському дитсадку.
Якщо музикою він почав займатися з юності, то потяг до написання віршів прийшов якось несподівано – одного дня просто захотілося викласти на папір свої переживання. Відтоді вірші й музика тісно переплелися між собою. З допомогою односельця Руслана Мініна з’явилося немало пісень, автором і виконавцем яких став Ярослав Валентинович. Декілька хвилюючих мелодій довелося почути й мені. Вони справді зачіпають найпотаємніші струни душі людської, змушуючи в круговерті щоденних справ зробити паузу і замислитися над одвічними цінностями життя. Хвилюють рядки з пісні «Вибач, мамо», яка напередодні 9 Травня цього року прозвучала в ефірі:
Він лежить у землі на чужій стороні,
А так хочеться звідти додому,
До дівчат гомінких і до друзів своїх,
До матусі, до батька старого.
Приспів:
Мамо, мамо, мила, рідненька матусю,
Вибач, ненько, що я з війни не вернувся.
Поштовхом до написання цих слів стало спілкування Ярослава Валентиновича зі своїм сусідом, Михайлом Петровичем Фурдуєм, якому довелося пройти горнило Великої Вітчизняної війни і дивом залишитися в живих. Хоча було так, що батько й матір, отримавши похоронку на сина, змирилися з тим, що більше ніколи його не побачать.
Та не лише з допомогою творчості Зварич намагається звернути належну увагу суспільства на людей, які ціною свого життя і здоров’я забезпечили нам мир на землі. Своїми реальними справами Ярослав Валентинович відіграв важливу роль у долі самотнього ветерана. Саме він ударив на сполох, коли Михайло Петрович на початку весни, зламавши ногу, мусив жити в нетопленій хаті, коли про нього забули всі. Відтоді колишній фронтовик живе в теплі й затишку – онуки спохватилися і забрали дідуся до себе у Фрунзівку.
– Понад усе на світі я люблю життя, – на завершення нашої розмови сказав Ярослав Валентинович. – У наших силах зробити його щасливим чи навпаки, і не лише для себе, а й для оточуючих. Якщо мої вірші чи пісні допомогли комусь зрозуміти якусь життєву річ, я дуже радію. А коли людина, поспішаючи до залізничного вокзалу чи у зворотньому напрямку, на мить замилується моїми квітами, то чом це не щастя?
