Цими днями в одному із найважливіших підрозділів управління Одеської залізниці – дистанції сигналізації та зв'язку – вшановували свого колишнього працівника, ветерана праці та Збройних сил інженера Григорія Антоновича Ленеця. І як же були здивовані присутні, коли вони довідалися про один факт із біографії Григорія Антоновича. Виявляється, у 70-х роках минулого століття йому довелося виконувати важливу функцію коменданта острова Зміїний.
Сьогодні усім відомо, що є в нашій країні маленький, але дуже значимий для держави шматочок суші, якому тисячі наших співгромадян присвятили частину свого життя, застосовуючи для його благоустрою професійний досвід, знання, а найчастіше навіть і часточку душі.
До таких, без сумніву, належить і підполковник у відставці Григорій Ленець.
Зміїний – важке для життя місце. Природного рослинного покриву на ньому немає, якщо не рахувати худосочної трави та якихось зовсім непривабливих колючок. Прісної води, звичайно, тут теж немає. Провадяться інтенсивні пошуки підземних джерел, але й у наш час зберігається суворий режим економії живлющої вологи. А що вже говорити про сімдесяті роки, коли буквально усе – від продовольства до останнього цвяха – доводилося доставляти до гарнізону морем.
Григорій Антонович у той час був на Зміїному начальником радіолокаційного посту, і, як старший за званням, комендантом гарнізону. Турбот вистачало – від добору підлеглих на штатні та позаштатні посади до організації побуту, зокрема, і нечисленного контингенту цивільних фахівців. Пост штабними кадровиками комплектувався за споконвічним принципом «недбайливих – подалі з очей». Зрозуміло, що при такому підході майорові Ленецю значну частину часу доводилося приділяти як бойовому навчанню, так і виховній роботі.
Проте Григорій Антонович із особливим почуттям згадує роки, віддані Зміїному. У ці дні він відзначає свій день народження, і, як стало вже сімейною традицією, разом з дружиною Вірою Андріївною і дітьми, які приїхали на урочистість, присвячує один із вечорів перегляду старих армійських альбомів.
До слова, колишній комендант зберіг і передав у дар музею острова безцінну реліквію – свій особистий щоденник тих років. У товстому зошиті він щодня описував життя людей на острові, думки та враження офіцера, який перебував тут понад два роки. Це дуже цікавий документ, сповнений ліричних відступів та спостережень.
Старший син Володимир згадує:
– Не так часто нам вдавалося потрапити на Зміїний до батька. Переважно – на літніх канікулах. У той час на острові проживало не більше 150 людей – прикордонників, моряків, зв'язківців, локаторників, цивільних фахівців. Батько навіть у ці нечасті наші відвідування намагався виховати в мені справжні чоловічі якості, він мріяв, щоб я теж став офіцером, командиром.
До слова, Володимир, згадуючи про тодішні турботи батька, особливо виділив його організаторські якості щодо забезпечення побутових потреб маленького гарнізону. Адже та ж вода доставлялася на Зміїний старенькою десантною баржею «Біляївка», і розподіляли її ледве чи не бідонами. Але ж привозити доводилося морем і продукти, паливо, матеріально-технічне майно, запчастини, будівельні матеріали.
Та й умови життя навіть для військовиків тут досить екзотичні: влітку – нещадне сонце, взимку – пронизуючий вітер, шторми і морська піна, що летить над островом. Безумовно, люди зазнають тут колосальних психологічних навантажень. Ось і стали у пригоді Григорієві Антоновичу командирські навички та колишній досвід облаштованості подібного гарнізону, щоправда, на материку.
При цьому не можна було забувати про родину. Рідкісні приїзди по оказії і у відпустку до Одеси зобов'язували серйозно замислитися про майбутнє дітей. Григорій Антонович дуже хотів, щоб Володимир був, як і він, армійським командиром. Але доля розпорядилася інакше. Син став військовим льотчиком і заслужено включений до золотого фонду Військово-повітряних сил України. Літав на найсучасніших літаках, пройшов шлях від льотчика-снайпера до командира 831-ї винищувальної авіаційної Галацької орденів Червоного Прапора та Кутузова ІІІ ступеня бригади повітряного командування «Центр».
Зараз полковник Володимир Григорович Ленець – начальник льотного факультету Харківського університету Повітряних сил. Від батька він взяв кращі риси характеру та високі людські якості. У ці дні полковник Ленець разом із однокурсниками відзначає 25-річчя випуску із Чернігівського льотного училища.
Донька Світлана стала людиною мистецтва, допомагає своєму італійському чоловікові-художникові в організації виставок, зокрема, і в Україні.
Із особливим почуттям Григорій Антонович ставиться до своєї вірної супутниці життя Віри Андріївни, яка змогла зберегти сім’ю, виховати дітей.
Колишній комендант Зміїного і зараз при ділі. Крім домашніх турбот, з'явилися і громадські – він активіст ветеранського руху. Цікавиться справами у маленькому гарнізоні острова. А ось численні вітання з днем народження від товаришів по службі, яких доля розкидала по усьому світі, приймає із вдячністю.
Радості життя Вам, Григорію Антоновичу, міцного здоров'я, сімейного благополуччя та довгих років життя!
