До «Одеських вістей» надходять листи, у яких хтось хоче повідомити про свою радість, хтось не може стримати гнів і обурення, зіткнувшись з несправедливістю, людською байдужістю і черствістю, хтось просить про допомогу, а комусь просто хочеться поділитися емоціями, що переповнюють душу, або міркуваннями про те, що відбувається навколо.
Наша пошта різноманітна, як і саме життя.
«Стояла осінь у жовтні...»
«Жовтень обдаровує нас тихою, ніби вибачливою усмішкою і завжди навіває незрозумілий сум. Але і від нього на душі світло... Восени я по-особливому відчуваю тягар прожитих років. Вона нагадує про наближення фінішної позначки. Тиха і в’януча, як закінчення життя, осінь ронить у душу спогади про минуле, вливає у неї спокійний сум і одночасно якусь усміхнену радість від усвідомлення того, що ти ще живеш, дихаєш і бачиш всю цю земну красу».
Ці рядки надіслав до редакції учасник Великої Вітчизняної війни Микола Попов.
«Комунальне господарство було б зразковим...»
«Хочемо висловити свою вдячність начальникові КП ЖКС «Північне» Петрові Рабаджи і начальникові дільниці № 1 Анатолію Неруш, завдяки яким на сьогоднішній день у наших дворах і будинках порядок і чистота. Тільки останнім часом було проведено такі роботи, як укладання асфальту, вимощення. А також відремонтовано дахи будинків, проведено підрізування дерев. У наших будинках справно працює сантехніка, водопровід і каналізація. Побільше б таких, як Анатолій Неруш та Петро Рабаджи, фахівців, і тоді у нашому місті комунальне господарство було б напевне зразковим.
Мешканці будинків №№ 60, 61, 88 по вулиці Лузанівська, а також №№ 309, 257, 301/2».
Пишемо листи Президентові…
«Пишіть листи Президентові» – так називалася стаття в газеті «Ветеранская правда» яка серед інших ЗМІ порушувала тему вкладників КС «Україна». Людям порекомендували – письмово звертатися до Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради. Причому, щоб кожен писав про свою конкретну історію, щоб вони знали про наші проблеми, щоб мішками одержували листи обманутих громадян України. Тільки так можна зрушити процес з мертвої точки «неповернення». Вважаю, що порада цілком розумна коли іншого нічого не залишається. Будемо писати листи...
Обманутий вкладник, ветеран праці А. Котов
Марафон для інвалідів...
Гадаю, що лист, який надійшов з Котовського району, не може залишити байдужим нікого. Але найголовніше, щоб відреагували на нього чиновники, які можуть хоч трохи полегшити і без того важке життя самотнім хворим стареньким.
«Ми живемо у селі Стара Кульна у будинку для людей похилого віку, за 27 кілометрів від міста Котовська. Всі ми інваліди, пересуватися можемо тільки за допомогою паличок або милиць, які нам видають. Ми відірвані від районного центру, тому що до автобусної зупинки 2,5 кілометра. Щоб дістатися до зупинки, нам треба подолати для більшості з нас нездоланну відстань. А потрапити хоч іноді до міста дуже потрібно, щоб купити собі найнеобхідніше – щось з продуктів, а також якісь речі – капці, білизну.
Дуже просимо допомогти нам. Нехай трохи продовжать автобусний маршрут, щоб і ми могли хоч іноді ним скористатися, відчути себе повноцінними людьми, а не відрізаними від світу, покинутими і нікому не потрібними».
Що мені робити?!
«14 грудня 2008 року, піднімаючись з дровами на ґанок свого будинку, я спіткнулася і упала. У результаті опинилася у лікарні зі струсом мозку, де мені надали першу допомогу. З тих пір почалися мої халепи. На роботі мені заявили, що раз ти пенсіонерка, або працюй, або звільняйся. Не долікувавшись, мені довелося вийти на роботу, тому що жити на одну невелику пенсію просто нереально (живу сама, мама померла два роки тому, чоловік теж помер, а дітей у мене немає). Почувалася дуже погано, ледве пересувалася. Через кілька місяців уже просто не змогла ходити. Знову звернулася по медичну допомогу. Лікарі мені поставили діагноз – хвороба Паркінсона, яка розвилася в результаті перенесеної на ногах травми головного мозку. В Одеській обласній лікарні мені сказали, що потрібне тривале серйозне лікування. Але на ту пенсію, що я одержую, лікуватися неможливо. Виходить, що мені доведеться повільно, з муками помирати, перебуваючи в безпорадному становищі? Що мені робити?»
Це лист-крик про допомогу надійшов з Балти від Ольги Митрошиної.
Публікуючи його, сподіваємося на те, що на нього відгукнуться ті, хто живе і працює поруч з цією жінкою. Почуття жалю і взаємодопомоги завжди були властиві нашому народу. Невже ж ми втратили ці якості?
