Осінній вітер зриває золото листя з берези, що росте за вікном.
– Це дерево давно посадив сам, – побачивши мій зацікавлений погляд, говорить Іван Максимович Шестаков, Почесний громадянин Білгорода-Дністровського.
Незважаючи на тимчасові незручності – до 80-річчя господаря у домі роблять невеликий ремонт – в Івана Максимовича та Раїси Михайлівни Шестакових світлий настрій. На робочому столі – рукописи, газети. Багаторічна звичка працювати вранці залишилася незмінною для колишнього керівника.
Цю людину з уважним, добрим поглядом багато жителів Білгорода-Дністровського називають легендою.
І справедливо. Адже багато яскравих сторінок в історію Білгорода-Дністровського вписано твердою рукою Івана Максимовича Шестакова. 23 роки він трудився тут першим секретарем міськкому Комуністичної партії. А приїхав до цього міста за розподілом після закінчення з відзнакою московського вузу у 1954 році. До роботи у Білгород-Дністровському міськкомі партії приступив 27-річним.
За роки плідної діяльності Івана Максимовича Шестакова як керівника, стародавній Білгород-Дністровський дуже змінився, зміцніли його економіка та виробництво, став кузнею висококваліфікованих кадрів. На місці приміських піщаних дюн з’явилися багатоповерхові будинки нових спальних мікрорайонів. Виросли багатоповерхові будинки і у старій, історичній, частині міста. У різних його кінцях було споруджено три великі типові будинки шкіл, дванадцять дитячих дошкільних комбінатів. На території лікарняного комплексу споруджено багатоповерхові корпуси хірургічного, урологічного та дитячого відділень. На березі Дністровського лиману споруджено морський торговельний порт і величний меморіал Слави, який став традиційним місцем проведення багатьох міських урочистостей. Поруч – багатоповерховий будинок турбази «Сонячна». У центрі міста споруджено чудовий стадіон. Особливою заслугою Івана Максимовича стало створення робочих місць для городян. Для цього у місті споруджено кілька великих виробництв: «Тіра» з виготовлення резисторів, завод медобладнання та медико-інструментальний, експериментальний завод з виробництва ніздрюватих бетонів і виробів.
За роки Радянської влади невелике курортне місто за значний внесок у соціально-економічний розвиток курортної зони багато разів ставало призером змагань обласного та республіканського рівня. Білгород-Дністровський став одним з кращих міст півдня області, де люди намагалися влаштуватися жити. Його населення з 25 тисяч чоловік зросло більш ніж удвічі. Самовіддано працюючи на благо всієї громади, Іван Максимович Шестаков формував у людей особливий склад мислення. Адже достеменно відомо, що акерманці, як і одесити, завжди вважали своє рідне місто, якщо не першим, то вже точно і не другим в усьому світі.
За видатні заслуги перед містом Іван Максимович Шестаков у 1999 році був удостоєний звання Почесного громадянина міста Білгорода-Дністровського. У жовтні 2010 року за особливі заслуги перед українським народом він нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.
Ми неспішно розмовляємо про життя та людей міста. Іван Максимович розуміє: візит журналіста «Одеських вістей» не випадковий – 30 жовтня, він зустріне свій 80-річний ювілей від дня народження.
– Тільки попрошу вас, якнайменше пишіть про мене, – попереджає він. – Усі досягнення – це заслуги тих людей, з якими я працював. Моїми життєвими наставниками і викладачами були академіки, професори, член-кореспонденти, видатні державні діячі, у яких я навчався, яким наслідував.
З фотографічною точністю Іван Максимович відтворює деталі зустрічей і розмов, які відбувалися десятки років тому. Згадує отроцтво, навчання в інституті, перші кроки на партійній роботі, неймовірні складнощі, пов’язані із спорудженням великих промислових об’єктів на міській території, курйозні випадки. Наприклад, у перший місяць його роботи у міськкомі багатотисячному місту загрожував цілковитий зрив випікання хліба, за яким городяни займали чергу о 6 ранку. З властивим гумором розповідає про винесення йому партійного стягнення на килимі Першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю. Шелеста за спробу «перенести спорудження заводу з обласного центру Полтави до невеликого Білгорода-Дністровського». Що, в остаточному підсумку, і вдалося зробити. Згадав і про те, як для нього, московського студента, рідня зарізала і зварила майже останню курку, обділивши власних маленьких дітей. Часом від таких спогадів у мого співрозмовника стають вологими очі.
– Іване Максимовичу, як Вам вдається досі точно пам’ятати дати, імена і прізвища навіть простих людей? – цікавлюся з неприхованим подивом.
– Адже люди були хороші. Як не запам’ятати, – відповідає він. – Та й працювати погано серед них не можна було. У світі багато надзвичайних людей…
Іван Максимович з його життєвою мудрістю, об’єктивно оцінює і нашу дійсність:
– Якщо подивитися на сьогоднішнє життя і порівняти з тим, що було раніше, то мимоволі виникає запитання: що ж буде з людьми через десять років? Невже взагалі перестануть бути людьми? Якщо ж говорити про виховання нашого покоління, то, скільки живу, всією родиною, разом з моїми родичами і знайомими, вклоняюся партії комуністів. Але без тих перевертнів і зрадників, які зрадили її, а справжнім комуністам! Тому що новоявлені нувориші ще не все розікрали, і не все продали. Я вірю в те, що настане час, і все повернеться на круги свої. Люди повернуться до святих ідей братерства і товариства, світлого принципу: людина людині – друг. А ще до того, про що співається у чудовій пісні: «Раньше думай о Родине, а потом о себе!».
