Для автора цих рядків подружжя Вернерссонів зі Швеції – саме старі друзі. Першою проклала шлях до Ізмаїла Биргітта. У 1992-му вона була у складі делегації, яка за церковною лінією відвідала українське місто на Дунаї. То був бентежний час, коли після десятиліть закритості й підозрілості ми відкривали одне одного і щиро цьому раділи. Дивувалися як подібності людських натур і доль, так і несхожості світів, у яких ми живемо.
Наступного року Биргітта Вернерссон повернулася до Ізмаїла вже разом зі своїм чоловіком Елоном і гуманітарним вантажем для наших найнужденніших земляків. Відтоді щороку Вернерссони відправляють до Ізмаїла хуру з усіляким добром: від одягу та взуття до шпитального устаткування. Все вже вживане, але в пристойному вигляді та чинному стані. Діяли спочатку через християнські місії Ізмаїла та Рені, а останні три роки співпрацюють із громадською організацією «Фонд багатодітних родин Ізмаїла «Надія», очолюваною Світланою Мойсеєнко.
Щоб зібрати гуманітарний вантаж для України, подружжя орендує у своїй рідній Карлскроні, що на південному сході Швеції, складське приміщення і цілий рік накопичує там речі. Здається, вже усе місто знає про діяльність Елона і Биргітти, тож несуть і везуть їм те, що може знадобитися незаможній українській родині.
Щодо медичного устаткування, то його Биргітта Вернерссон добуває в лікарні округу Блекінге, де все життя пропрацювала медсестрою. Добуває у боротьбі з аналогічними організаціями, зорієнтованими на допомогу Литві. Завдяки авторитету й наполегливості Биргітти Вернерссон у лікувальних установах Ізмаїла та Рені з’явилися функціональні ліжка, гінекологічні та стоматологічні крісла, кювези для виходжування немовлят тощо. Не кажучи вже про високоякісний санітарно-гігієнічний і операційно-процедурний видатковий матеріал.
Як наслідок, майже кожен лікувальний і соціально орієнтований заклад Ізмаїла має у своєму розпорядженні якийсь подарунок зі Швеції. І щоразу, приїжджаючи до Ізмаїла, подружжя цікавиться тим, як використовується їхня допомога і що ще потрібно тут із того, що вони спроможні добути. Цього разу Вернерссони побували в пологовому будинку, у територіальному Центрі з обслуговування літніх самотніх людей, у притулку для неповнолітніх, відвідали кілька багатодітних родин, якими опікується «Надія».
Завдяки такій міжнародній співпраці фонд має змогу організовувати свята для дітей з багатодітних родин так, щоб без подарунка не залишився жоден їхній учасник, допомагати нужденним, ділячись із іншими доброчинними організаціями.
…Цього разу Елон і Биргітта Вернерссон прилетіли до України літаком: здоров’я вже не дозволяє їхати на вантажівці або в мікроавтобусі. Гуманітарний вантаж прибув раніше. Крім подружжя Вернерссонів, його організувала громадська організація «Допомога Сходові» у Карлстаді. Але вантаж ще опломбований: його оформлення перебуває на «київській» стадії. Зате подружжю показали численні відомості, списки й довідки, що засвідчують одержання і розподіл допомоги, а також журнал відгуків із подяками від тих, хто нею скористався.
Вернерссони все фотографували. Не лише тому, що шведам дивна така бюрократія, але й для того, щоб удома показати це своїм помічникам. По-перше, збирати і готувати гуманітарний вантаж Елону і Биргітті допомагають різні люди у Карлскроні та на її околицях. По-друге, Биргітта Вернерссон створила і очолила громадську організацію «Друзі українців». У ній десять волонтерів, старшому з яких 84 роки. Великодушність заразлива. Буває так, говорила Биргітта на прес-конференції у фонді «Надія», що людина розповідає про доброчинну діяльність родичеві, а той – сусідові, і ось уже всі вони залучені у підготовку гуманітарного вантажу для Ізмаїла. Так сталося і з жінкою, яка наприкінці життя залишилася самотньою. Вона – велика рукодільниця, і тепер натхненно плете для ізмаїльських дітлахів. Крихітні шкарпетки, які Биргітта дарувала жінкам у пологовому будинку, – її виробництва.
– У мене з’явився сенс життя, – зізналася літня шведка.
Елона і Биргітту самотніми не назвеш: у них троє синів і двоє онуків. Але потреба робити добро іншим властива їм як нікому іншому. Ми цього часто не відчуваємо, бо навколо самі нужденні. У шведів інша крайність: там у всіх усе є. Залишається незадоволеною споконвічна тяга віддавати, ділитися і одержувати від цього задоволення. Тож виходить так, що якщо занадто добре – теж погано. На щастя для шведів, на світі є Україна, а в ній – маленький Ізмаїл на краю Одеської області, якому, судячи з усього, ще довго багато чого бракуватиме. Адже хоча наше місто, за спостереженнями гостей, і змінюється на краще, все ж у пологовому будинку одні «гуманітарні» ліжка замінюють на інші – теж шведські.
