Гуси врятували… батьківщину маршала Тимошенка

– Як же я люблю гусей! Яка розумна птиця! Навесні заїжджаю на ферму – збігаються всі гусенята. Ми із завідувачем Дмитром Панфіловичем розмовляємо, а вони стануть у коло, завмруть і слухають. Як першокласники вчителів. Дорослі гуси люблять «політінформації»: після обіду працівники ферми вмикають гучніше радіо, зграя збирається ближче – послухати новини та музику.

Дмитро Іванович Артеменко, голова СВК «Вікторія», про свою племінну птахоферму на 6 тисяч голів розповідає з натхненням:

– А яка це охайна птиця! Те, що гуси постійно приймають вод­ні процедури, відомо всім. Але й пасуться вони культурно. Випустиш на молоду люцерну – щипають травичку скраю, ніколи не розбредуться, не потопчуть. Пішов ватажок до сараю – усе сімейство за ним строєм: дисципліна! Як же не поважати, як же не любити цю птицю? До того ж гуси, як відомо, Рим врятували.

У певному розумінні гуси вря­ту­вали й село Фурманівку Кілій­ського району. А це, між іншим, – батьківщина самого маршала Тимошенка.

Дев’ять років тому місцевий ко­оператив опинився на межі банкрутства. Борги доходили до одного мільйона гривень. У цей кризовий час, коли підприємство розпадалося й над селом нависла серйозна небезпека, ситуацію взяв у руки Дмитро Іванович Артеменко – головний бухгалтер. Йому люди повірили.

Перше, що вирішив зробити молодий керівник, – відродити виробництво великої сірої гуски.

У селі Фурманівці, розташованому на березі озера Китай, завжди вирощували водоплавних. Але птиця від птиці різниться. Невдачі почалися тоді, коли було спробувано вирощувати білу гуску.

– Хоча шия в неї довга, лебедина, попитом гусенята не користувалися, – розповідає Дмитро Іванович. – Більше виводок катали, ніж про­давали, був падіж. А велика сіра гуска користується великим попи­том. Із пташеняти доросла особина виростає за два з поло­виною місяці. У березні ми починаємо продавати молодняк, люди за літо встигають виростити, забивають птицю і – до морозильних камер. Ось тобі й запаси м’яса на зиму для сім’ї.

Їдуть до Фурманівки по гусенята не лише жителі Одещини – цього року 10 тисяч голів закупили жителі інших областей. Люди заздалегідь роблять замовлення, а потім із Фурманівки чекають на дзвінок – якого дня приїжджати. Черга – на весь сезон уперед. Підприємство має два інкубатори, до яких можна закласти одразу 40 тисяч яєць.

– Так, із населенням працювати клопітно, але з посередниками – принципово не хочемо. По-пер­ше, для людей це будуть зайві накрутки, по-друге, ми відповідаємо за якість свого виводку. Передаючи здоровий та життєздатний мо­лодняк із рук у руки, ми додаємо людям спеціальні буклети – як пра­вильно вигодовувати, як доглядати. Все-таки одне гусеня коштує 25 гривень. Так, дорогувато, але попит не падає, бо наша ферма – племінна.

Потрібно підкреслити, що в Україні лічені підприємства займаються виробництвом великої сірої гуски. Це – племзавод у Харківській об­ласті, один репродуктор пер­шого та дюжина репродукторів другого порядку. У Фурманівці – два репродуктори. Той самий єдиний першого порядку та другого порядку. Ферми мають відповідні ліцензії. Мрія Д.І. Артеменка – створити у Фурманівці племзавод, оскільки Харківський вже не встигає задовольняти попит.

Птицею займатися вигідно:

– Цього року ми реалізували близько 48 тисяч добових гусенят на 1 мільйон 33 тисяч гривень, – говорить Д. Артеменко. – Чистий прибуток склав близько 400 тисяч гривень, і це лише від птахоферми. Для порівняння: рослинництво, а ми обробляємо 2 тисячі га землі, принесло господарству 390 тисяч прибутку. До речі, ця цифра могла бути нижчою, але, знову ж, рятують гуси. Справа в тому, що реалізацію молодняку ми починаємо в березні, у той час, коли потрібні кошти на проведення весняно-польової кампанії. До каси надходять «живі» гроші, і це рятує нас від потреби брати кредити. І, відповідно, платити потім проценти. А що діється після жнив? Наші колеги, які користуються кредитами, змушені швидко продавати зерно, для того, щоб розрахуватися з банками. А ціни – які? Цього року після збирання ячмінь, наприклад, продавали по 80 копійок за кілограм. А в нашого кооперативу не було потреби терміново реалізувати зерно, і ми його засипали до складів. Минуло кілька місяців – і той же ячмінь ми продаємо по 1,6 гривні! Ось така в нас арифметика.

У СВК «Вікторія» також є свино­ферма на 400 голів, отара овець на 1200 особин. А чому б і ні, якщо навкруги стільки природних па­совищ – вважай, безкоштовна кормова база. Щоб не пустувало одне приміщення на фермі (а тут усі будівлі збережені та вико­ристовуються у виробничому про­цесі), завели близько 2 тисяч курей. Є в кооперативі навіть бджоли.

Звичайно, тваринництво – це що­денні турботи, це постійний контроль над витратою ресурсів. Статус же племінної ферми на­кладає лише додаткові зо­бов’язання. Це – дуже важкий шматок хліба, але він є.

Зароблені кошти підприємство направляє передусім на відновлення машинно-тракторного парку. Лише цього року, за словами Д.І. Артеменка, СВК «Вікторія» буде закуповувати техніки на 2 мільйони гривень.

У Фурманівці налагоджено пере­робку вироблюваної продукції – працюють млин, крупорушка, масло­робка, пекарня. Тут навіть власні макарони роблять.

Працює підприємство – живе село. Кооператив завжди підтримує працівників сільського Дому куль­тури, допомагає дитячому садку та школі, жертвує на потреби церкви.

За словами Д.І. Артеменка, сьо­годні умови життя в Фурманівці не надто відрізняються від міських: лю­ди працюють, облаштовують свої будинки сучасною побутовою технікою. Особливо Дмитро Іванович ра­дий тому, що практично всі продукти харчування, які є на столі односельців, – натуральні. А це – запорука здоров’я людей.

Цього року жителі села Фурма­нівки обрали Дмитра Івановича Артеменка депутатом районної ради. Якщо таких людей – закоханих у свою справу, у виробництво – у владі буде більше, ми заживемо краще.

Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,Кілійський район

Такі вони, хлібороби…

Сфотографувати їх разом, та ще й «при параді» – то велика удача. Бо, як правило, коли й зустрічаються (здебільшого в робочих обставинах), не до знімків – треба вирішувати чимало нагальних справ. Вільного часу практично не буває. І працюють вони у віддалених одне від одного селах. А цього разу прибули в райцентр на своє професійне свято – День працівників сільського господарства, то ж є можливість і привітати колегу, і думками обмінятись щодо здобутків та перспектив на наступний рік, ну й на прохання журналістів попозувати перед камерою. Та й настрій хороший – мають непогані результати – закладено міцний фундамент на майбутній рік.

Обидва – керівники сільськогосподарських агроформувань, і на власному багаторічному досвіді знають, що таке робота в селі, в колективах, де вирощують хліб і до хліба, як протистояти примхам природи, коли дощить у жнива або жахлива спека висушує землю і губить рослини, що потребують вологи. Ось і цьогоріч погода змусила їх складати дуже серйозний іспит на хліборобську мудрість, на знання агротехніки вирощування сільгоспкультур, на вміння мобілізувати людей. Вони з честю склали цей іспит. І зуміли, очолювані ними господарства, вивести, а точніше – утримати серед найліпших у районі. В тому, що район в обласних звітах за результатами роботи аграріїв у поточному році посів восьме місце, є і їхній вагомий внесок.

Знайомтеся: Григорій Петрович Царук. Директор сільгосптовариства імені Кірова, що в селі Кам’яне. Заслужений працівник сільського господарства України.

– Учений агроном, – жартуючи додає, коли почала розпитувати про його біографічні дані.

Власне, можна було б і не уточнювати, бо знаю Григорія Петровича майже три десятка літ. Він практично не змінився.

– Змінився, – знову жартує, – Ви мене пам’ятаєте, коли я ходив у простому картузі, а тепер, ось бачите, шкіряний.

Можна тільки вдячно схилити голову перед людиною, яка впродовж стількох років віддає свої знання і здоров’я сільськогосподарському виробництву і не втратила почуття гумору, адже довелося Григорію Петровичу перенести важку недугу (і не один раз), після якої можна йти на відпочинок. А він, виборсавшися, знову, образно висловлюючись, на передовій. Щоправда, змушений ходити повільніше – і з паличкою.

Не хотіла бути нетактовною і згадувати про недугу, лише запитала:

– Не хочеться Вам усе кинути і піти на відпочинок, адже так багато Ви вже встигли зробити для людей і держави?

– Що ви! – На обличчі Григорія Петровича засяяла приємна посмішка. – Як можна покинути? Так, багато зроблено: ми обладнали крите сіносховище, вся техніка зберігається в боксах, або в піднавісах, так що не мокне і не іржавіє. Придбали три культиватори, сучасний обприскувач рослин, оновлюємо парк тракторів і комбайнів. А головне – маємо хороший трудовий колектив грамотних і відданих своїй справі фахівців. У нас стало правилом: одержали кошти за реалізовану продукцію – передусім сплачуємо податки ( наголошую, всі обов’язкові податки). І видаємо працівникам зарплату. А як же інакше? Люди трудяться, у них сім’ї, тож і мають одержувати за свою працю вчасно ( тут знову Григорій Петрович наголосив) непогану платню. То хіба можна покинути? Тим паче що на досягнутому ми не зупиняємось і на маймутнє у нас є нові задуми.

Микола Федорович Прокоф’єв – голова приватного сільгосппідприємства імені Котовського, що в селі Капустянка. Він, певно, єдиний із керівників «старої гвардії», який очолює колектив ще з радянських часів. Теж, скільки знаю його, працює в селі – спочатку в Йосипівці, а потім, коли обрали головою тоді ще колгоспу імені Котовського, у Капустянці.

Миколі Федоровичу дещо складніше, ніж його колезі Царуку. В так званій залісній зоні, до якої входить і Капустянка, завжди бракувало робочих рук, а тим паче кваліфікованих фахівців. Молодь не затримується у віддалених селах, якщо і залишається в районі, то ближче до райцентру. А відтак доводиться Миколі Федоровичу бути і керівником, і агрономом, і інженером. Однак, коли декілька років тому запропонували йому очолити райдержадміністрацію, – відмовився. Не захотів полишати господарство, якому віддано стільки сил і здоров’я. Так, і здоров’я, бо серце хлібороба не витримувало тих навантажень, котрі випадали у відповідальні періоди сільськогосподарського виробництва, і не раз давало збої.

Цьогоріч колектив ПСП імені Котовського залишився без звичних для нього нагород – Перехідний районний прапор і вимпел присуджені іншим агроформуванням. Але це не дуже засмучує Миколу Федоровича.

– Рік на рік не схожий, – каже, – головне, що ми зуміли вистояти перед примхами природи, виростили і зібрали непоганий врожай, плануємо відновлювати тваринницьку галузь. Ми ще своє покажемо.

Такі вони – хлібороби і хлібодари. Гордість нашого району. Є чимало бажаючих обіймати керівну посаду, не переймаючись клопотами господарства і колективу, який очолюють, не маючи відповідних знань і навичок, а найстрашніше – бажання працювати і сповна віддаватися справі.

Тому через рік-два кидають, «урвавши» якомога більше собі і залишивши після себе зневірених людей і розруху в господарстві.

Про Г.П. Царука і М.Ф. Прокоф’єва цього не скажеш, вони люди честі, відповідальні і віддані справі, якій присвятили все своє життя.

Сільськогосподарський рік закінчився. Селяни впоралися з польовими роботами. Можна трохи перепочити. Можуть бодай протягом якихось двох, трьох тижнів перепочити і керівники. Але навіть якщо поїдуть до санаторіїв чи просто візьмуть відпустку – все одно думки їх будуть там, де залишилась частка їх душі, де після нетривалого затишшя знову почнеться напружена робота для того, аби ми з вами мали хліб на столі. Хай щастить вам, хлібороби!

Надія СТУКАЛЕНКО,Савранський район