Знайшов для себе справу
Про те, що в одній з кімнат приміщення колишнього побуткомбінату працює молодий чоботар, чула давненько. А ще багато людей, які користувались його послугами, говорили про те, що Олександр дуже якісно виконує всі ремонтні роботи, а ще що чекати довго на замовлення не доводиться. І ще одна деталь – працює Олександр Склярук без вихідних. А це значить, що його послугами можуть користуватися мешканці не тільки селища, а й інших сіл; вони приїздять до Саврані на базар чи в якихось інших справах.
Сьогодні в сільській місцевості більшість людей з мізерними статками, тож не завжди мають змогу купувати нове взуття. Отже, швець без роботи не сидить. Хоча за станом здоров’я міг би й не працювати. Олександр належить до категорії людей із обмеженими фізичними можливостями.
– Я народився з ДЦП. І тепер вже за цим не комплексую, – розповідає Олександр, – в дитинстві було трохи незручно. Коли став дорослим і знайшов для себе справу, то живу, як і всі люди.
Олександр Валерійович дуже привітно зустрічає своїх клієнтів. Намагається працювати так, щоб кожен залишився задоволеним його роботою. І це тому, що він знайшов справу до душі. Хоча, щиро кажучи, вибір був не дуже великий. Професію чоботаря здобув у спеціальному санаторії, де навчали на швачок, комп’ютерників і шевців. Обрав те, що було ближче, та й затребуваніше в селі. Нині Олександр мешкає з батьками. Має ще брата та сестру. Проте матеріально ні від кого не залежний. Все начебто добре, та турбують майстра оті зміни у податковому кодексі.
– Працюю я вже вісім років. Весь цей період сплачував тільки сто гривень податку. Плюс орендна плата за приміщення, електроенергія, матеріали, інструменти. А з другого півріччя цього року, згідно з новим законодавством, щоквартально плачу по 760 – 780 гривень. Розрахунки беруться від мінімальної заробітної плати. Якщо й далі так буде, то мені доведеться закриватись. Я ж тут заробляю копійки. Звідки брати такі суми на сплату різноманітних податків та відрахувань? Піднімати ціну на послуги я не можу, бо тоді люди цілком справедливо зможуть сказати: «Якщо віддавати таку суму за ремонт, то краще ще трохи докладу, та куплю нові чоботи чи туфлі».
Хочеться сподіватися, що в новому законодавстві буде враховано таку категорію людей. Дуже нерозумно було б «задушити» їхню діяльність податковими поборами. Адже такі, як Олександр Склярук, незважаючи на недугу, зуміли знайти своє місце в житті і не просто пристосувалися до нього, а ще й допомогають іншим. Їх варто підтримати. Сподіваюся, що так і буде, що ще довго з цього приміщення буде чути стук швацького молоточка, а майстер, як і сьогодні, зустрічатиме всіх привітною посмішкою.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
Без надії таки сподіватись
Ще п’ять років тому Олександр Попескул жив таким же життям, як і тисячі його ровесників, навчався у школі, потім здобув спеціальність зоотехніка, працював у колгоспі. А коли реформували сільгосппідприємство, влаштувався на роботу в Одесі. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Та горе прийшло неждано-негадано. Доля кинула виклик Олександру, коли він, купаючись у морі, отримав перелом шийного хребта та травму спинного мозку. З тих пір його життя набуло іншої суті.
Прикутий до ліжка, він не хотів коритися злим підступам долі. Слава Богу найрідніші люди – матуся і тато – підтримували його морально, прагли допомогти йому віднайти себе знову, хоча усвідомлювали, що для сина – це означало заново народитись. Батьки робили все, що було в їхніх силах, аби допомогти синові повернутися до повноцінного життя. Не залишились байдужими до їхньої біди і представники районної влади, які підтримали цю сім’ю у скрутну годину. Тодішній голова Кодимської райдержадміністрації Володимир Погорілий викроїв у бюджеті кошти на операцію. Допомогли сусіди, чужі люди, серед яких доклала багато зусиль Людмила Сажина. Значний внесок зробила Будеївська школа, класний керівник Марія Петрівна Сорокіна. Після операції почалась довга дорога до себе. Тривалий час Олександр був закутий у корсет. Хвороба уперто тримала у своїх лещатах, та Олександр виявився сильнішим і з ліжка пересів у інвалідний візок.
Це була його перша перемога над недугою, яка повернула віру у завтрашній день, вселила впевненість, якої додав і Володимир Олексійович Склярук, котрий на приватному підприємстві «Стандарт» змайстрував йому тренажер і стіл під комп’ютер, врахувавши всі вади юнака як інваліда. Щасливим відчув себе, коли отримав у подарунок комп’ютер від районної організації «Батьківщини». Він почав спілкуватися з такими ж хворими, як сам, переосмислив своє власне життя, переглянув ставлення до свого соціального статусу. Він зрозумів, що зможе працювати, приносити користь суспільству. І першим його бажанням було допомогти людям з особливими потребами. А потім об’єднав їх у районну організацію інвалідів, головою якої обрали його. Юридично зареєструвались у 2008 році, створили керівний орган організації, ревізійну комісію. Разом планують завтрашній день, спілкуються на різні теми, разом читають газети «Сила духу», «Одеські вісті», які своїми публікаціями про незламну волю інвалідів додають снаги. Олександр підтримує своїх товаришів словом і ділом, не дає розпачеві заволодіти їхніми умами, знаходить спонсорів для вирішення нагальних питань, які вимагають коштів.
У всьому йому допомагає і підтримує матуся Раїса Миколаївна Григориченко, на материнські плечі якої лягає значна частка роботи. Вона і кураторка організації, і діловод, і клопотальниця по інстанціях. Раїса Миколаївна теж має статус інваліда, але власні проблеми відкладає на задній план. Допомога людям, які мають обмежені можливості, – пріоритетні. І для неї сьогодні, як і для її сина, найважливіше навчити їх жити, боротись і не пасувати перед недугою.
– Районна організація інвалідів тримає зв’язок з районним управлінням соціального захисту населення в плані забезпечення інвалідними візками, відчуваємо підтримку обласної організації. А нещодавно зі Сполучених Штатів Америки ми отримали одяг, взуття, чотири візки і чотири пари ходунків. Все роздали людям, – розповідає Раїса Миколаївна. – Завдячуючи обласному комунальному підприємству «Стратегія життя», яке співпрацює з заводом «Артемсталь», ми привезли у район 5 інвалідних візків. Є й такий напрям роботи, як оздоровлення, забезпечення інвалідів санаторно-курортними путівками. Ситуація тут дещо складніша, бо надходять вони централізовано з Києва. Проводячи тендер, міністерство закуповує їх і розподіляє поштучно. Тож буває такий період, коли в санаторіях або дуже мало хворих, або дуже багато. Ми писали звернення у міністерство, щоб відслідковували ситуацію, бо це дає збій у роботі санаторіїв даного типу.
Сьогодні Олександр, повністю поринувши у суспільне життя, ставить перед собою конкретні завдання і досягає мети. Він закінчив філіал Московського державного економічного інституту в Одеській області і вступив до вузу на дистанційну форму навчання на факультет психології. Сьогодні склав на відмінно державний іспит, а в грудні захистить дипломну роботу. Від ректора університету має багато похвальних грамот за відмінне навчання. Особисто розробив програму реабілітації спинальних хворих, від керівництва університету отримав пропозицію продовжити навчання в докторантурі.
Свою програму Олександр випробовує на собі, і сьогодні є надія на покращення. Багато клінік Росії і України зацікавились його програмою. Вже є дані, що її оприлюднено і незабаром вона знайде застосування у лікуванні спинальних хворих.
Родина Попескулів завдячує всім небайдужим людям, які своєчасно прийшли на допомогу їхньому синові і сьогодні підтримують людей з обмеженими можливостями.
У районній поліклініці є офіс організації інвалідів. А Олександр виношує в планах створення реабілітаційного центру, на базі якого працюватимуть тренажерний зал, пральня, столова для малозахищених, вестимуться бесіди духовного наставника тощо. Ці благі наміри знайшли розуміння і підтримку у керівництва району, і незабаром під це буде надано приміщення.
У Кодимському районі живуть 2400 чоловік з обмеженими можливостями, що становить 7 відсотків від загальної кількості мешканців. І всі вони чекають на розуміння та підтримку суспільства, які виражаються не тільки в облаштуванні під’їздів до організацій і магазинів пандусами (якими, до речі, користуються і мами з дитячими візками). Підтримка держави полягає не тільки у наданні інвалідам пільг, державних соціальних допомог та пенсій. Є багато інших програм, які слугують соціальному захисту людей з особливими потребами. Це забезпечення засобами реабілітації й пересування (візками, милицями, ціпками, ходунками тощо), спецінвентарем, шведськими стінками, балканськими рамами. Але для цього потрібно стати в чергу. Чому?..
І все ж найпотрібніше для цих людей – розуміння лікарів, керівників владних структур, а також залучення до суспільного життя, підтримання їхньої соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство.
У нашій країні допомога немічним та інвалідам ще не стала загальнонаціональною справою. Допомога тим, хто невзмозі самостійно організувати своє життя, є ознакою цивілізованості суспільства, його дієздатності.
– Потрібні позитивні зміни у свідомості – і не тільки здорових людей, а й у свідомості людей з особливими потребами, – ділиться роздумами Олександр. – Не чекати, що хтось за тебе вирішить болючі питання, а потрібно самому щось вирішувати. Треба змінюватися самим і змінювати світ на краще. Тоді і світ зрозуміє тебе!
Слухаю Олександра і схиляюся перед його мужністю і волею до життя, а у пам’яті зринають життєствердні рядки Лесі Українки:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Кодимський район
