2010-й рік в Україні був оголошений роком ветерана. Хоча він добігає кінця, свою повагу до цих людей та вдячність ми зобов’язані переносити з року в рік. На жаль, рідішають їхні лави. Мало їх, ветеранів Великої Вітчизняної, залишилося в нашому місті.
Дмитрові Митрофановичу Кушніренку виповнилося 86 років, але, попри роки, у нього хороша пам’ять – він достеменно пам’ятає подробиці минулих подій. Коли неквапливо розповідає про своє життя, участь у війні, його охоплює хвилювання.
Дмитро Митрофанович родом із села Грекового (на той час Долинського району). Після закінчення семи класів поповнив лави комсомольців. У 41-му вступив до школи ФЗН на станції Кремидівці, де навчання проходило за залізничним профілем – будування та ремонт шляхів.
…Того ранку Дмитро з товаришами приїхав до Одеси сфотографуватися. Дорогою розмовляли, жартували. Молоді, повні сил, вони раділи життю, любили працю, мріяли про те, як стануть агрономами, вчителями, лікарями. І раптом… вибух бомб, паніка, галас. Почалася війна…
Дмитро одразу повернувся до школи, яку незабаром евакуювали на Урал. Багато довелося пережити, рушаючи в евакуацію: неодноразово німці бомбили поїзд, у якому вони їхали, багато хто загинув.
Після закінчення школи ФЗН Дмитра Митрофановича направили на роботу до Ульянівська у вагонне депо на пункт технічного огляду. Звідти через якийсь час, у 42-му році, його було призвано на захист Батьківщини. Навчався у школі артилерійської розвідки в місті Саратові. Після її закінчення було Підмосков’я, де формувалися частини 44-го окремого розвідувального батальйону, який входив до складу 3-ї Червонопрапорної бригади. Потім направили на 3-й Білоруський фронт, за ним на 4-й Український. Події під Мінськом посьогодні озиваються в пам’яті болем і гордістю. У жорстоких боях він виказав мужність, за що одержав подяку від Сталіна. Великих втрат зазнавали наші війська. Але доля була прихильною до Дмитра Митрофановича, смерть оминула його, життя дарувало йому довгий та щасливий шлях.
Брав боєць участь у визволенні Польщі, Чехословаччини, радісна звістка про перемогу наздогнала його, коли він перебував у Празі.
Після демобілізації, у 1946 році, повернувся Дмитро Митрофанович додому. Груди його прикрашали бойові нагороди: ордени Великої Вітчизняної війни та Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною» та інші.
Дмитро Митрофанович разом із дружиною Гафією Федорівною виховали трьох доньок, мають онуків та правнуків. Дякують Богові за довге, хоч і не просте, але щасливе життя.
