З діда-прадіда крутиться гончарний круг родини Серебріїв і породжує глиняні дива. З-під рук майстрів багатьох поколінь з’являються на світ не просто жбанки, горщики, макітерки, банячки, коники, кролики, горнятка, тут народжується філософія гончарного мистецтва.
– Слава Богу, не кане в Лету гончарство, – стверджує найстарша майстриня цього роду 83-річна Надія Юстинівна Серебрій, з якою ми зустрілись напередодні Нового року, бо таїни гончарного мистецтва передає доньці Любові і зятю Сергію.
Як тільки-но Надія Юстинівна сідає за гончарний круг, її очі спалахують, немовби вона поринає у таїни філософії витворів, які оживають від її дотику, сповнені тепла, глибини і фантазії людської думки. Крутиться гончарний круг і разом з ним збігають літа, змінюються покоління, прокладається місток з минулого у майбуття. Колись у селі Пиріжній кожен другий займався гончарством. Тож прагне зберегти для нащадків унікальні назви, форми, види гончарних виробів.
– Глину потрібно відчувати, – ділиться господиня. – Спочатку її замочуємо на ніч у ночвах. Вранці викладаємо на ряднину, місимо ногами, потім руками. Розминаємо, щоб не було грудочок, щоб зникли порожнинки, аж поки глина не стане, як пластилін. Тоді вона вже готова для роботи. Братися до роботи необхідно тільки з гарним настроєм.
Вдихати у глину життя почала Надія Юстинівна ще змалку. Її тато Юстин Миколайович Десятник був славетним майстром, чиї гончарні вироби користувались великим попитом по всій Україні, в Молдавії. Тато крутив гончарний круг, а Надія зачаровано спостерігала, як з’являються на світ різноформні тарелі, горнятка, макітерки. Як тільки-но тато йшов перепочити, дівча тут же сідало за роботу. Спочатку глина не хотіла слухатися, а можливо дівчинка не дослухалася до неї. Та згодом вони знайшли спільну мову, і наполеглива Надійка опанувала гончарну справу. З тих пір основним у її житті стало гончарство, хоча поруч з ним Надія Юстинівна гарно вишиває, плете і тче. Її вишиванки, рушники і домоткані доріжки, які посіли чільне місце у світлиці, вражають своїм розмаїттям. В них, як і у гончарних виробах, переважає простота і багатство фантазії, філософської мудрості простої селянської трудівниці.
Довершеності гончарним виробам додає дочка Люба, розписуючи їх особливим розписом, притаманним цій місцевості. Кожна її квітка несе особливу суть, передає гармонію природи і людини, чогось такого рідного і разом з тим незбагненого. Вона завжди знає, де має пройтись пензликом і як завершити композицію. Кожна стеблинка, листочок, штришок чи цяточка – це закодована інформація українського народу, його мудрості, яка передається з покоління в покоління, вдосконалюючи форми і методи народної майстерності.
Напевне у цій простоті, у тому, що в кожен виріб вкладено душу і є секрет довговічності глиняних виробів. А ще вони практичні і необхідні у господарстві, бо саме глиняний гладущик найкраще зберігає прохолоду, і в ньому довго не прокисає молоко, а в горнятках, наприклад, можна готувати одразу дві страви.
Сьогодні глиняні вироби народжуються так само, як і сто літ тому, з глини, вогню і води – трьох стихій, котрі, як здавна вважалося у народі, мають магічну силу. Тож і вироби, освячені працею, мають надзвичайну силу, а сама майстриня, поринаючи в таїни природи, відкриває їх світові.
…Філософія гончарного круга відповідає філософії простої селянської жінки, для якої найважливіше творити з любов’ю.
– А хіба можна інакше? – запитує Надія Юстинівна і сама відповідає: – Ні.
