Місток між двома життями
…тобто – між реальним і можливим! Діти, яким допомагають в Центрі послуг низького порогу для дітей вулиці Одеського благодійного фонду «Дорога до дому» знають: перше – реальне – вистуджене сморідними протягами підворіть. А можливе? Часто починається з легенди, придуманої…
– Для того щоб було у що вірити, – вважає соціальна працівниця Дарина Фурса. За її досвідом спілкування із проблемними дітьми, що більше часу вони залишаються без уваги, то важче позбавити їх ілюзій та вирвати з безпритульної стихії вулиці.
Центр бере участь у проекті київського сектору «Міжнародного альянсу з ВІЛ-СНІДу в Україні», через який співпрацює із Глобальним фондом із профілактики цих хвороб. Зі 104 полишених батьками підлітків, протестованих за останній квартал на наявність ВІЛ, виявлено 17 із позитивним результатом. Практично це люди, в яких гарантовані серйозні проблеми з фізичним здоров’ям, психікою, та й тривалістю життя. Невже поради, що колотися потрібно лише індивідуальним шприцом, а при романтичних стосунках використовувати засоби запобігання, – єдиний реальний спосіб уберегти їх від захворювання? Практично – так!
– Далеко не всі з «важких» підлітків готові спілкуватися з медиками та нами, – говорить психолог Центру Алла Євмененко. – З тих же, хто спілкується, аж ніяк не кожний зважає на рекомендації. Багато які думають, що це їх не стосується. А тестування можна робити лише у добровільному порядку.
За розум беруться ті, хто вже відчув на собі руйнівну силу вірусу. Для початку їх можна переконати не сприяти передаванню інфекції. Усвідомивши, що йому потрібна терапія, підліток більше не козириться, а дає згоду на медичні процедури. І тут – новий удар: з’ясовується, що в нього немає можливості пройти курс лікування. Закон говорить, що призначити антиретровірусну терапію дитині віком до 18 років не можна, якщо вона звертається без супроводу батьків, старших родичів або офіційно оформлених опікунів. Але де їх узяти йому, голоштанному представникові вулиці?
Полишені діти рано розуміють, що вижити поодинці на вулиці складно. Вони збиваються в групи, чоловік по 5 – 10. Приблизно чверть їх – дівчата. Разом вони живуть у люках, сплять на трубах теплотрас, у старих сараях, напівзруйнованих будинках. Разом здобувають гроші на їжу, шукають по смітниках викинутий одяг. Брак батьківської ласки та ігрових розваг компенсується кольоровими галюцинаціями, які виникають від алкоголю або вдихання клею, що містить ацетон. Чимало й любителів «бовтанки». Це ін’єкційний наркотик, який становить собою суміш марганцівки, оцту та доступних у продажі таблеток перфекту або колдаку, виготовлених на спирті з добавками ефірних масел. Через два-три роки у тих, хто користуються таким препаратом, порушується мова, деформуються суглоби. Зі скорченими кінцівками зручніше просити милостиню. Але процес деградації дуже скоро призводить до коми, з якої немає виходу.
Вуличні діти чудово розуміють, що від них погано пахне через подовгу не мите тіло, що на них чужі обноски, і однолітки цураються, а дорослі недружелюбно косяться. Міліція? Часто взагалі не забирає таких, бо явних порушень громадського порядку з боку безпритульних немає. Держава ще не придумала пансіонатів для безпритульних.
У бездомних дітей часто відсутні документи, що засвідчують особистість. З цієї причини їх не можна поставити на облік до міського центру боротьби зі СНІДом. Питання про терапію відпадає саме собою.
– Ми стараємося допомогти їм у відновленні метрики, – говорить Д. Фурса, – але ця процедура не швидка. Особливо якщо дитина з Молдови або Придністров’я. Дані, що направляються із запитом до РАГСу, довго перевіряються. Кількість дітей, поставлених на облік, можна перелічити по пальцях. А тим часом імунітет падає з кожним днем прострочення. Невчасно подана медична допомога може продовжити життя такому підлітку років на п’ять, максимум – десять.
У Центрі підлітки дізнаються, що можна їсти із чистого посуду, сервірувати стіл. Вони стикаються з іншим життям. Багато які починають мріяти про сім’ю, бажають мати свій дім, виховувати дітей. І, звичайно, створити їм нормальні умови. Буває навіть, що в групах бездомні хлопець із дівчиною утворюють союз і приймають у таку сім’ю малят-безпритульників. Лише рівень їхньої поінформованості про життя гранично низький, бо багато які не вміють читати й писати. Після бесід із психологами та вихователями у старших дітей з’являється бажання навчатися, здобути фах. Пройти по містку до іншого життя. Але знову біда: пропуск до нього у вигляді оформленого паспорта коштує близько 250 гривень. А фінансова база Центру не дозволяє допомогти всім.
О 19.00 відповідно до встановленого владою регламенту Центр закривається. І діти йдуть до своїх підвалів, до п’яних вітчимів, недоумкуватих тіток. Чи прийдуть вони завтра, хоча б з наміром безкоштовно поїсти та подивитися телевізор? Чи ж не захочуть слухати настанови та запитання: «А як ти будеш жити далі? Чим заробляти?» І одержать кайф від уколу з невідомо яким наслідками? Хто знає…
Владислав КІТІК, «Одеські вісті»
Як Антоніна Петрівна зварила кашу із... сокири
Ренійський Центр дитячої та юнацької творчості (ЦДЮТ) розташований у будинку, який був споруджений 1900 року, 110 років тому! Перед початком цього навчального року колектив позашкільного закладу, озброївшись пензликами, перетворив фасад архітектурного старожила, розмалювавши його світлими фарбами. Причому, найскладнішу ділянку малярної роботи взяла на себе молода директорка Центру Антоніна Петрівна Асаржи: замінивши дрес-код на спецівку, керівниця еквілібрувала з фарбами під самим фронтоном...
Будинок ЦДЮТ останні 30 років не ремонтувався. Дедалі важче було проводити тут культурно-масові заходи: сцена три на три метри, більше схожа на вхід до печери, не дозволяла розкритися дитячим колективам – ні хору вишикуватися, ні танцювальній групі розгорнутися. І коли рік тому керівницею ЦДЮТ було призначено заступницю директора Ренійської гімназії з виховної роботи Антоніну Петрівну Асаржи, «коником» якої було проведення цікавих масових дитячих свят з елементами шоу, вона одразу почала все... трощити і ламати. Своїми силами колектив Центру демонтував стару сцену та «зайві» конструкції, розширивши творчий подіум у п’ять разів! Побачивши такий ентузіазм колективу, відділ освіти виділив будматеріали.
Вечорами через великі вікна Центру можна було бачити, як педагоги, що відпрацювали свої години, власноручно роблять ремонт, озброївшись дрилями, пилками та молотками. Оксана Сніжко, керівниця гуртка дизайнерів, придумала новий одяг сцени, яка стала нагадувати світлу сонячну галявину.
Але от біда: у залі для глядачів обсипалися стіни і стеля – до цегли, до дранки. Стало очевидно, що перебування тут дітей просто небезпечне. Ніде дітися – довелося вишукувати у районному бюджеті ще 40 тисяч гривень – на ремонт зали. А незабаром постало питання: як при такій красі – і без хорошої підсилювальної апаратури? І до 1 вересня її подарувало районне керівництво. А ви не вірили, що можна зварити кашу із сокири...
Поліпшення умов роботи, особливо для людей творчих, завжди дає новий імпульс, нову хвилю натхнення. Сьогодні ЦДЮТ – це 368 зацікавлених дітей, що біжать сюди після занять у школі. Гуртки – на будь-який смак. Дві театральні студії – зі старшими займається Ольга Боговіна, з малятами – Вікторія Коробкова. Відкрито ляльковий театр – до Центру прийшла працювати ляльковод зі стажем Ольга Шевченко. Для активних та ініціативних – агітбригада і гурток «Рівний – рівному», де шкільні лідери опановують непросту науку вести за собою. Для посидючих, або для тих, хто хоче ними стати, – плетіння гачком, вишивання, м’яка іграшка, де з дітьми займаються Ірина Паларія, Ірина Даной, Марина Глуган. Радо ходять хлопчики та дівчатка на заняття Анатолія Петрова, який навчає премудростей шахової гри.
За нового директора відкрилася школа раннього розвитку, куди батьки приводять малят 4-5 років. Досвідчені педагоги викладають їм українську і англійську мови, образотворче мистецтво, вокал, хореографію, з дітьми працює психолог. Школа раннього розвитку виявилася настільки актуальною, що відкрили одразу дві групи.
Центр дитячої творчості вийшов за стіни свого будинку: організовано фольклорний гурток у найвіддаленішому селі Котловина, відкрито гурток сувеніра та м’якої іграшки на базі районного Центру соціально-психологічної реабілітації дітей-інвалідів.
– Ми стараємося охопити позашкільною освітою всі категорії дітей і підлітків, – говорить Антоніна Петрівна. – Зокрема й тих, що стоять на обліку в міліції.
За словами директорки, вчорашня «група ризику», потрапляючи до ЦДЮТ, починає одержувати дипломи та грамоти у конкурсі «Таланти твої, Україно!». А це – багато що значить!
Безперечно, до системи позашкільного виховання можна було б залучити ще більше талановитих педагогів, тим більше що багато які з них хочуть реалізувати себе, вийшовши за межі шкільної програми. Але зарплати!.. Керівник одного гуртка одержує на місяць 250 гривень. А якщо це – сумісництво (отже – мінус додатковий податок), то це вже... неприпустима витрата сил і особистого часу.
– Враховуючи рівень зарплати, можна сказати, що у наших позашкільних закладах працюють тільки ті люди, які не мислять себе без дітей і творчості, – говорить методистка ЦДЮТ Галина Петраш. – Однією з таких ентузіасток є Світлана Січкар, керівниця вокально-естрадної групи «Сузір’я талантів», яка не тільки провадить уроки вокалу, але й стала для всіх своїх гуртківців старшою товаришкою. Ми багато років працюємо із Світланою Василівною, і я помітила, що вона може говорити тільки про одне – про свою роботу. Я не пам’ятаю, щоб ми говорили про щось інше. І результат видно. Якщо у 2009 році у Світлани Січкар п’ятеро вихованців стали лауреатами конкурсу «Чисті роси», то у 2010-му – вже дев’ять. У репертуарі дітей – понад сто різних за жанром пісень. Три роки поспіль на творчому олімпі ми бачимо вихованку Січкар Марину Маричану. Крок за кроком піднялася до першого місця і Віка Хаджіу. Ці дівчата та їхні друзі Катя Осипчук, Оля Кожухар, Сашко Брагару, Аліна Кирчіу – окраса кожного нашого заходу.
Навіть недосвідчені у вокалі люди легко відрізнять вихованців Світлани Січкар від дітей, які співають під керівництвом Віри Петрової – у кожного педагога свій почерк.
– Віра Олександрівна скрупульозно працює над чистотою кожної ноти, її «коник» – академічний спів, – говорить методистка. – Коли на сцену виходять Андрій Гобадзе, Ангеліна Арда, Катя Тарасенко або Андрій Ботіка, зала завмирає від захоплення. Лише рік прозаймалася у цього педагога Олена Какаранзе – і вже стала лауреаткою другого ступеня конкурсу «Чисті роси». Вперше цього року наші вихованці почали виїжджати на заходи обласного рівня – чудово виступили на конкурсі «Червона рута» Ольга Кожухар, Віка Хаджіу і Катерина Осипчук.
Розповідаючи про вихованців ЦДЮТ, Галина Петраш, яка працює тут три десятки років, з гордістю говорить про тих дітей, для яких дитяче захоплення стало або стає професією. Колишня учениця Віри Петрової Олена Строя навчається у Київському державному вищому музичному училищі ім. Р. Глієра. Ольга Климова, яка свого часу займалася художнім словом під керівництвом Євгенії Мозер, вступила до Київського національного університету культури та мистецтв.
Професіоналами сцени стали Ганна Коваленко, Марина Кобзаренко, Оля Челишова. До речі, і нинішня директорка Центру Антоніна Асаржи в дитинстві теж охоче відвідувала гуртки цього позашкільного закладу (раніше він називався Будинком піонерів). З приходом Антоніни Петрівни у Центру відкрилося друге дихання. Змінилися кабінети, оформлено нові виставки дитячих робіт. Драмгуртки та ляльковий театр складають програму, з якою збираються виступати у дитячих садках – хочеться різноманітити життя найменших ренійців. Найпершим помічником усіх педагогів, безперечно, є музичний оформлювач Валерій Січкар – усі відзначають його високий професійний рівень і безвідмовність.
…Коли наше спілкування з Антоніною Петрівною Асаржи завершувалося, до кабінету – як до себе додому – зайшла маленька дівчинка років п’яти і повідомила, що хоче порадитися. Взявши директорку за руку, крихітка потягла її до класу, де батьки реставрували старі столи, перетворюючи їх на яскраві парти для занять школи раннього розвитку дитини. І я зрозуміла, що до абревіатури цього позашкільного закладу потрібно додати ще одну букву – «С». Бо творчістю тут займаються вже не тільки діти і юнацтво, але цілі сім’ї. Як, втім, і мусить бути.
То чи можна зварити кашу із сокири? При хорошому керівництві – можна!
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,м. Рені
