У Великій Михайлівці сталася НП: 13068 гривень, призначених для видачі пенсій, зникли серед білого дня! Проймає дрож від думки, як би звели кінці з кінцями літні люди без цих грошей... Адже пенсію додому приносять тим, хто навіть рухатися неспроможний. Але пошта в той же день погасила нестачу зі своїх оборотних коштів.
Здавалося б, решта – «внутрішньосімейна» справа поштового колективу і, звичайно ж, слідчих органів. Але таємниця незабаром стала надбанням поголосу. І на адресу листоноші Світлани, яка того березневого дня 2010 року розписалася у касира в одержанні цієї суми, полетіли камені ворожості. Одні при зустрічі відводили очі, другі демонстративно відмовлялися з нею вітатися. Деякі проводжали косими поглядами і ядуче шепотіли услід: «Злодійка!».
Однак, як з’ясувалося, ще не доведено, чи був факт розкрадання. А якщо і був такий, то не встановлено, хто його скоїв, і жодній особі не висунуто звинувачень. Проте знайшлися люди, які поспішили поставити на долі жінки брудне, практично нестиранне тавро. Навіть не зволівши дочекатися ухвали суду, який визначає винного, або бодай дочекатися завершення слідства.
От і хочеться запитати: кого принижують ті, хто показує на Світлану пальцем? Її? А можливо, себе? Цікаво, якими очима вони дивитимуться на листоношу, якщо з’ясується, що вона не привласнювала пенсійних грошей?
Поштовхом до зустрічі зі Світланою став її лист із проханням допомогти розібратися у тому, що сталося. Глянути на ситуацію не з правової точки зору, а з людської.
…Переді мною сиділа втомлена, засмикана жінка в старому пальті та порваних чоботах. Від хвилювання ледве вимовляла слова. З її розповіді виходить, що вона, одержавши ці 13 тисяч у касира, вийшла у двір поштового відділку разом із колегою, назвемо її Ірою. Світлані стало потрібно зайти до туалету. Вона зняла сумку з грошима, поклала на шину, укопану в землю поруч із кабінкою, і, як зазначила в листі, «довірила їй (тобто Ірі – авт.) ці гроші». А коли вийшла з туалету, то «не було ані грошей, ані співробітниці». Потім вона заявила у міліцію і повідомила про пропажу керівництву пошти...
Справою щодо цієї події було доручено займатися дізнавачеві. Це означає, що, скандальне з побутової точки зору, воно водночас не належить до категорії тяжких. Відсутність прямих доказів позбавляє підстав затримати когось із двох жінок. Але плутаність показань Світлани і неможливість викликати на слідчий експеримент її колегу, оскільки та півроку була на лікарняному за збереженням вагітності, призвели до того, що розслідування тягнеться з березня минулого року й посьогодні.
Підставою для початково виписаної відмови у порушенні кримінальної справи послугувала також добровільна, письмово засвідчена згода Світлани виплатити пошті всю зниклу суму. Хіба це не підтвердження її совісного ставлення до установи, де вона працює? І те, що вона відшкодовує збиток до ухвали суду, не мусить трактуватися як визнання нею своєї кримінальної провини.
Зараз Світлана – людина, яку спіткала біда. Нехай зі своєї дурості. Невже ніхто не може їй поспівчувати?
Так, недбалість при поводженні з казенними грошима наявна. Але листоноша цього і не заперечує. Тим більше що вона, як і всі працівники, що розносять пенсію, є особою матеріально відповідальною і одержує гроші під розписку за встановленою формою № 55. Це – договір! Працівник, що підписав його, несе повну матеріальну відповідальність за отриману суму. За інструкцією, листоноша повинна зберігати гроші в сумці-гаманці, яку запропоновано носити на поясі і не знімати...
Звичайно, Світлана могла б наполягти, щоб із неї утримували не всю зарплату, а тільки частину. Але у стані душевного хвилювання не зорієнтувалася. А співробітники не допомогли їй порадою, хоча вона для колективу – не стороння з вулиці.
Жінка вона незаможна, завжди жила на скромну зарплату сільської листоноші. Цими грошима вона й компенсує пропажу. Частину відсутніх коштів покрила за рахунок грошей, узятих в кредит, – повертати який доводиться з відсотками. Виховує сина шістнадцяти років. Щомісяця, після згаданих виплат, у неї залишається 200 гривень авансу від зарплати. Та ще п’ятсот – пенсія покійного чоловіка, нараховувана синові. От і все, що є в цих двох людей на життя. Світлана давно змирилася зі своєю долею вдови. А от біль від того, що її батько, який тяжко пережив те, що сталося, зазнав інсульту й помер, іще не вщух.
Зараз залишається повернути ще трохи над тисячу гривень. Навіть якщо слідство визнає її винною, судді, слід сподіватися, зважать на те, що Світлана розрахувалася з установою. І можна не боятися: стосовно листоноші не буде вжито заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Але з усього видно, що їй зараз бодай дрібка співчуття від ближніх дорожча за ці 13 тисяч.
Обіцянка керівництва не звільняти після закінчення розрахунку втримує її від необдуманих дій.
Тим часом у Іри вже народилася дитина. Тепер слідство зможе зайнятися з’ясуванням істини впритул...
