«Маю право. І крапка! »

Переді мною сидить високий, широкоплечий чоловік. Коротке густе темно-каштанове волосся акуратно зачесане назад. Світла сорочка без жодної складочки, бежеві штани, начищені туфлі. Він явно готувався до зустрічі. Карі очі зухвало дивляться на мене. Він знає, що зараз відбудеться неприємна розмова, однак намагається здаватися спокійним. Лише руки видають хвилювання. То схрещує пальці, то крутить телефон, то постукує по стільниці. А руки – просто мрія: широкі долоні, довгі пальці, доглянуті нігті. Кажуть, жінки часто звертають увагу на руки. Мовляв, за ними можна визначити, що це за людина: яка у неї вдача, рівень інтелекту, ну й інші характеристики. Якщо вірити жіночим журналам (звідки тільки вони беруть свої припущення?), то ці руки можуть належати винятково шляхетній людині, однолюбові, яка захоплюється спортом, любить класичну музику, вечорами читає Блока і не здатна мухи скривдити.

Чоловік погодився поговорити на досить незручну тему насильства в родині. Наша газета кілька разів порушувала цю актуальну тему, наводячи як приклад історії декількох сімейних пар. І у всіх випадках жертвами були представниці слабкої статі. Саме тому ми вирішили поговорити безпосередньо з винуватцем конфлікту, тобто із чоловіком, у якого є родина і своє бачення її гармонійного існування.

Наш герой побажав залишитися анонімом, тому назвемо його Олексієм. Йому 38 років. У нього чудова дружина Марина і двоє діточок: восьмирічна Даринка і чотирирічний Максимко. Родина живе в селі. У величезному будинку разом з ними живе ще мама Олексія Ніна Петрівна (з етичних міркувань усі імена змінені).

Молоді люди зустрічалися кілька років. Гарна історія їхніх стосунків завершилася логічно – веселим весіллям. Але вже через рік почалися проблеми: Олексій часто приходив додому напідпитку. Спалахували скандали. Незабаром чоловік став піднімати руку на дружину. Сусіди часто чули крики, але старанно робили вигляд, що нічого не помічають.

Образи, рукоприкладство замі­нили обійми і поцілунки... Хто винен у такому стані речей? Можливо, самі жінки, а грішать на чоловіків? Спробуємо з’ясувати це в розмові з нашим «добровольцем».

– Олексію, яке життя Вам більше подобалося: до чи після весілля?

– І в тому, і в другому є свої принади. Замолоду були одні інтереси: машини, дискотеки, дівчата. З віком усе змінилося, і я вирішив обзавестися родиною. З’явилася дружина, діти. Це не погано і не добре – так має бути.

– Напевно, це було не просто бажання створити родину.

– Ну, звичайно. Спочатку зустрів Маринку. Вона була найгарнішою дівчиною в класі. За нею стільки хлопців бігало, але зустрічатися вона стала тільки зі мною. І в інституті одногрупники постійно до неї чіплялися. Але я всіх швидко розганяв.

– Ви кохаєте дружину?

– Кохаю, звичайно.

– Як Ви це показуєте?

– Ну, говорю, що люблю, якщо вона мене запитує. Взагалі все, що я роблю, – це для неї та дітей. Це хіба не доказ?

– Скажіть, як Ви проводите дозвілля? Збираєтеся разом із друзями чи відпочиваєте окремо?

– Я зазвичай із друзями збираюся на пиво після роботи, а Марина сидить вдома з дітьми. На 8 Березня, звичайно, з подругами вони кудись виходять. У нас немає звички кудись разом вибиратися.

– Чому? Дружина не така гарна, як раніше? Чи Вас уже не страхає, що її може відбити юрба шанувальників?

– Ти знаєш (непомітно для мене ми перейшли на фамільярне «ти»), запускають себе жінки. Раніше вона фарбувалася. Завжди із зачіскою, макіяжем, у сукні. А зараз надіває халат, на голову – якусь стару хустку і все.

– Олексію, а Ви усе так само, як раніше, даруєте їй квіти, робите компліменти, тішите якимись подарунками?

– Ну, мені вже не двадцять років. Я ж не молокосос якийсь, щоб із квітами ходити! Подарунки на день народження, звичайно, дарую. Точніше, даю грошей, а вона сама купує те, що хоче.

– Скажіть, а чому вона не працює? Закінчила ж пед­інститут, діти підросли. Можна вийти на роботу.

– Навіщо? Грошей нам вистачає. Я нормально заробляю, плюс мама пенсію одержує. Коли Маринці щось потрібно, вона будь-якої миті може попросити. На шмотки і дітей я ніколи не відмовляв.

– Ну, хоча б для того, щоб вона почала стежити за своєю зовнішністю. До школи у халаті не підеш.

– Ще чого не вистачало! Якщо фарбується, то нехай тільки для мене, а не для когось там на роботі.

– Вибачте, але навіщо намагатися бути гарною для чо­ловіка, який тебе… кривдить?

– Не кривдить, а карає за провину, – подається уперед мій співрозмовник. – Це різні речі.

– За що Ви можете «покарати» дружину?

– По-різному буває. Одного разу вона без мого відома позичила сусідці велику суму грошей. Ще був випадок: вона пустила у двір сусіда, коли нікого вдома не було. У того нібито колонка зламалася, і він у нас хотів води набрати. Кілька разів вона на цілу годину затримувалася в пекарні. То черга велика, то електрику вимкнули, то ще щось.

– І як Ви чинили? Говорили з нею про те, що Вас не вла­штовує?

– А що тут говорити? Побив злегка. Так вона краще запа­м’ятає. Говорити який сенс? Слова забуваються. А такий урок вона запам’ятає надовго.

– А Вас вона як карає за провини?

– Ха! За які такі провини? За те, що іноді приходжу додому трохи напідпитку? А з ким не буває? Я ж багато працюю, щоб утримувати родину. Маю право розслабитися. Вона знає, хто глава родини. А коли забуває про це, я дохідливо «пояснюю». І взагалі жінка повинна знати своє місце.

– І де ж це місце?

– За чоловіком. Він головний, і крапка. Жінка зобов’язана у всьому його слухатися, погоджуватися з ним, не втручатися в його справи, облаштовувати затишок у будинку, стежити за дітьми.

– Як Вам живеться в одному будинку зі старшим поколінням?

– Жінки іноді сперечаються. Але я Марину одразу після весілля попередив, щоб з мамою не сварилася. Мати ж усе життя тут прожила, багато вклала в цей будинок. А Маринка молода ще, і нема чого їй сперечатися.

– А давайте уявімо Вас на місці дружини. Припустімо, Ви ніде не працюєте. За будь-якою дрібницею змушені звертатися до дружини, просити грошей навіть... на сигарети. Вам також затикають рота щоразу, коли намагаєтеся щось заперечити старшій родичці. Але, о диво, дозволяється раз на рік вийти з друзями випити пива. Зможете так жити?

– Порівнюєш різні речі. Я чоловік! Звичайно, так жити не зможу.

– Гаразд, тоді давайте подивимося на ситуацію з другого боку. У Вас підростає красуня дочка. Колись вона вийде заміж. І ось Ви дізнаєтеся, що її вдарив чоловік і...

– Я його приб’ю.

– А можливо, це вона винна. Позичила сусідці грошей без дозволу або...

– Однаково, приб’ю.

– Але Ви ж «караєте за провину» чиюсь дочку – Вашу дружину.

– Хочеш з мене монстра зробити? – обурюється Олексій. – Ти думаєш, я один такий? По­миляєшся. Кожен другий чоловік б’є дружину. І не просто так, а за діло. А я свою не б’ю, а виховую. Ти ще не знаєш, що таке бити. Ось брат мій, Вітька, той б’є. У нього є ціпок для цього спеціальний. Так у нього всі по струнці ходять. Дружина з дітьми, коли бачать, що він злий прийшов, – навшпиньках по хаті бігають.

А ви, жінки, тільки і знаєте, що скаржитися одна одній. Запитай кожну. Кого чоловік не бив? Навряд чи знайдеться така. Хіба посоромиться зізнатися. І потім, ми ж вибачаємося, коли виявляємося, що не праві.

Пальці співрозмовника знову постукують по столі. Руки вже не здаються гарними. Вони потворні. Від них віє майже відчутним холодом. Не тільки обличчя буває облудним. Об­манюють і руки.

P.S.Справді, ми, жінки, зовсім не проти бути «за чоловіком». Нам хочеться бути слабкими, тендітними. Відчувати поруч сильне плече. Бути впевненою, що хтось змахне набіглу сльозу і пригорне до себе. Знати, що є той, кому можна поскаржитися на суворого начальника, на грубіяна в маршрутці, на підступи скандальної сусідки.

Єдине, що від вас, любі чоловіки, потрібно, – стати тією людиною, за спиною якої не страшно постояти. І тоді Вам буде даровано цілий світ, сповнений ніжності, тепла і любові.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті