– Відверто кажучи, після першого візиту телевізійників мало вірила, що хтось відгукнеться, – зізналася жителька села Троїцького Біляївського району Валентина Маяченко у розмові з начальником Контрольно-ревізійного управління в Одеській області Олександром Карабановим. Олександр Вікторович побачив репортаж на одному з одеських телеканалів про дві сім’ї з тяжкою долею, що мають потребу буквально в усьому... І приїхав у село.

В 25-річної Тетяни Поліщук із Троїцького четверо дітей. Най­­меншому немає і півроку, а старшій дівчинці – 6 років. Так склалися обставини, що виховувати їх доводиться самій. Батьків у Тетяни немає: 25-річний батько її дітей – житель сусіднього села, за словами Тетяни, не працює, бродяжить, а дітей відвідує приблизно раз на рік. Друга, але все-таки схожа, ситуація і в односільчанина Тетяни – Віктора Мухіна. Дружина померла кілька років тому, залишивши трьох синів і доньку. Молодшому з дітей 6 років, а старшому нещодавно виповнилося шістнадцять.

У складному ритмі нашого повсякденного життя, коли заїдає суєта, придушують всілякі проблеми, рідко хто з нас встигає оглянутися навкруги, помітити тих, кому сьогодні ще важче, кому потрібна підтримка, і щиро подати їм руку допомоги. Та все ж, такі люди серед нас усе ще є.

Валентина Маяченко:

– Віктор сам залишився з діть­ми, коли вони були зовсім маленькими. Молодшенький – Єв­генко, навіть ходити тоді ще не вмів. Я добре знала матір Віктора, яка працювала у нас у лікарні, його молодшого брата Євгена. Той був військовослужбовцем. Трагічно загинув... Дружина Вік­тора Альона, уродженка Бол­градського району, працювала у нашій школі учителькою. Але потім, на жаль, залишила роботу, почала зловживати алкоголем... Незабаром захворіла і померла. Щоб нагодувати дітей, Віктор щодня встає о п’ятій ранку, вирушає з двома автобусними пересадками і тяжким вантажем на ринок до Южного, щоб хоч щось продати, заробити трохи грошей і повернутися до вечора додому з покупками. І так без вихідних. Він скромна людина, ніколи ні в кого нічого не вимагає, не просить, хоча помітно, що йому нелегко.

Віктор, відслуживши в армії, закінчив культосвітнє училище. Тривалий час працював у Будинку культури нашого села, керував духовим оркестром – доти, доки той існував... Ми із сусідками періодично збираємо для його діток якусь постільну білизну, рушники, трохи речей. Але потрібна істотніша допомога. Хаті Мухіних уже понад сто років, вона руйнується, немає ні води, ні газу.

Олександр Карабанов:

– Коли побачив по телебаченню умови, у яких живуть діти, одразу ж вирішив: обов’язково поїду і на місці з’ясую, що їм потрібно насамперед. Тепер ось знаю. Сільський голова Микола Комаров пообіцяв провести воду до хат цих двох родин уже найближчим часом. А газ повинні підключити протягом року.

Микола Комаров:

– Як тільки підрядники прибудуть до села і можна буде використовувати техніку, люди одразу одержать воду. На себе візьмемо і витрати щодо газифікації. Ми не залишимо ці родини напризволяще.

Віктор Мухін:

– Я вдячний усім хто не пройшов повз нас. Вдячний і сільському голові, і односільчанам. Величез­не спасибі і Олександрові Кара­банову, який поставився до нас з душею, привіз чудові подарунки дітям. Вони були просто у захопленні! Діти у мене ду­же добрі, дружні, товариські. Сподіваюся, що все-таки зможу дати їм хоча б ази музичної освіти, тому що бачу у них певні здібності. Хотілося б створити хороший сімейний ансамбль. Діти виступали б, наприклад, у школі на святах, у клубі перед односільчанами. Але поки що немає можливості купити навіть гітару, не кажучи вже про клавішні інструменти. Спочатку треба відремонтувати хату, а вона дуже стара та ще постраждала від пожежі, що сталася у сусіда.

Віктор турботливий, люблячий батько. Це помітно навіть з того, з якою теплотою він говорить про своїх діток, яку радість йому дає спілкування з ними навіть після тяжкої роботи. А батькові ж великої сім’ї потрібно приготувати поїсти, попрати тощо.

– Нещодавно повертаюся увечері додому і відчуваю такий аромат! Навіть здивувався. Заходжу, а мій дев’ятирічний Славко млинці смажить. Зро­зу­мів, що діти потихеньку до­ро­слішають і стають самостій­нішими, – посміхаючись, говорить Віктор.

У маленькій батьківській хаті Тетяни Поліщук, незважаючи на скромну обстановку, чисто і затишно. Малята, побачивши на порозі гостей, вибігли назустріч, а одержавши подарунки, стали дружно їх розпаковувати.

Тетяна Поліщук:

– Зараз я одержую допомогу на трьох дітей у розмірі 800 грн на місяць. На молодшу доньку поки що грошей не давали. Якби люди нам не допомагали, то навряд чи ми змогли б прожити на цю суму...

У Троїцькому, за словами сіль­ського голови, є ще кілька родин, які потребують матеріальної підтримки. Наприклад, бабуся, яка виховує 4-х онуків. Її донька, просто кажучи, спилася і була позбавлена материнських прав. Багато селян сидять без роботи, а от дешеві напої дістати не проблема. Так поступово лю­ди й стають алкоголіками. На жаль, не всім, як Тетяні Поліщук та Вікторові Мухіну, вистачає сили волі і стійкості у подоланні життєвих труднощів. Але, у кожному разі, цивілізоване сус­пільство не повинно знімати із себе відповідальності за долю своїх співгромадян, тим більше дітей.

– По змозі допомагати людям похилого віку, дітям, інва­лідам,– мабуть, це обов’я­зок кожного, у кого є співчуття і со­вість, – впевнений Олександр Карабанов.