Усі ми родом з дитинства. Воно у кожного своє. І залишається тільки шкодувати, що в інших «важких» родинах малята зростають самі по собі. Постійно зустрічаючись зі злом, вони виробляють свої, перекручені життєві стандарти і критерії.
– Знаєте, якого висновку я одного разу дійшла, – говорить начальниця служби у справах дітей Ізмаїльської районної держадміністрації Ганна Петрівна Григорчук. – Раз на раз не припадає, але, як свідчить статистика, частіше деградують ті родини, члени яких колись виховувалися в дитячих будинках. Ніхто не сперечається – держава робить усе можливе для дітей, фактично кинутих батьками напризволяще. Для цього колись і створювалися школи-інтернати, дитячі будинки, притулки. І вихователі, як правило, намагаються всю душу вкладати у вихованців. Але самі ж розуміють, що найбільше дитині потрібна родина! Справжня, та, у якій батьки дбають про дітей, навчають їх правил сімейного життя. Виховують у них почуття відповідальності за свої вчинки.
Нагадаємо: свій візит до Ізмаїльського району голова обласної ради Микола Володимирович Пундик почав із відвідування притулку для дітей у селищі Суворовому. Подякував колективові на чолі із завідувачкою – Лідією Іллівною Бічевою за те, що тут намагаються створити обстановку, що мало відрізняється від домашньої. Повертають малятам і підліткам віру в добро. І вихованці це відчувають. Тягнуться до вихователів. Повністю за короткий термін змінюються, перетворюючись із замкнених і хуліганистих на добрих і поступливих. Між іншим, під час занять із образотворчого мистецтва малюють будинок, маму і тата – таких, про яких вони мріють… А коли в притулку гостюють дорослі, заглядають в очі, немов запитуючи: «Ти мене звідси до себе забереш?»
Забирають, але далеко не всіх. І що далі чекає на дитину? Інтернат? Дитячий будинок із його нянечками і вихователями – нехай душевними і жалісливими. Але не буде поруч ні мами, ні батька. Ось чому цілком слушними були слова Миколи Володимировича про те, що кожній дитині потрібна родина! І тому така важлива сьогодні робота зі створення прийомних сімей.
Минулого року їх було створено дві. У селі Ларжанці Ігор Іванович і Наталя Яківна Громовенки виховують сестричок – чотирирічну Юлечку і десятирічну Сабіну. Діти швидко освоїлися, стали називати прийомних батьків татом і мамою. А дорослі душі за ними не чують.
Антоніна Іванівна і Роман Іванович Жулай із с. Муравлівки прийняли семирічну Машу із трирічною сестричкою Настею та чотирирічним братиком Денисом. Їхні власні дочки – сімнадцятирічна Ілона (вона навчається в одному з вузів м. Одеси) і тринадцятирічна Анжела подружилися з малятами, прийняли їх як своїх і оточили не вимушеним, а справді домашнім піклуванням.
Але йдеться не про те, що дітей у цих, та й інших прийомних сім’ях, панькають. У них є і свої обов’язки. І, можливо, один з найважливіших моментів полягає саме в тому, що ростять прийомні батьки не споживачів, а людей, корисних для суспільства.
У районі сьогодні шість родин, де виховуються дванадцять хлопчиків і дівчаток, у яких батьки позбавлені свого головного права.
– Так, таких родин поки що небагато, – говорить Ганна Петрівна. – Бо не кожен зважиться на такий відповідальний крок. І далеко не кожному можуть довірити малят і підлітків. Охочі взяти їх на виховання проходять спеціальне навчання в Одесі, в обласному Центрі соціальних служб для родини, дітей і молоді. Після співбесіди одержують відповідні рекомендації. Тільки це дає їм право поповнити родину прийомними дітьми.
Загалом же з початку минулого року було поставлено на облік близько 40 хлопчиків і дівчаток, які залишилися без батьківського піклування. 25 із них узято під опікування родичами, близькими людьми. Ось найостанній приклад: уже цього року двох вихованців міської школи-інтернату взято під опікування родиною із села Утконосівки Ізмаїльського району. Тільки протягом першої декади лютого до служби звернулися чотири подружні пари з метою всиновлення дітей. Допомогу їм у цьому, безсумнівно, буде надано.
– Ми провадимо постійну роз’яснювальну роботу, – говорить Ганна Петрівна. – У більшості випадків досягаємо цілковитого порозуміння з органами місцевого самоврядування, опікунськими радами, педагогічними колективами, які найближчі до дітей та їхніх проблем. Так, звичайно, в ідеалі було б набагато краще, якби деякі горе-батьки не зловживали спиртним, вели нормальний спосіб життя. Якби представники громадськості не проходили повз чуже лихо. Але від реалій ніде не дінешся. І коли вже рятувати дітей від лиха, то справді так, щоб вони в майбутньому не повторили долю дорослих…
– І ось іще який я роблю висновок, – підсумувала Ганна Петрівна. – Зовсім недавно в селах не дуже-то підтримували прийомних батьків. А сьогодні думка людей сильно змінилася. Бо всі бачать: добро повертається сторицею. І тому, гадаю, цього року буде неодмінно створено ще кілька прийомних родин. У них, як і в уже наявних, діти знайдуть справжню любов. І одержать повноцінне виховання.
