Якби у Саханській сільській раді визначали найдосвідченішу, якщо можна так сказати, за подружнім станом сімейну пару, то пальму першості неодмінно віддали б подружжю Строкаченків. Нині за плечима Георгія Григоровича та Ганни Гнатівни більше 56 років пройденого разом, у міцній шлюбній спілці життя. Життя, сповненого радощів і тривог, надій і розчарувань, повсякденних турбот про трьох дітей, які народжувалися, росли, ставали на самостійний шлях, дарували дідусю та бабусі онуків та онучок. Життя, де тільки невтомна, постійна праця, турбота про хліб насущний давала можливість відчути себе хоч трохи задоволеним своєю долею. А іншого життя вони, власне, й не знали. Як не знали його сотні тисяч їх співгромадян, представники першого післявоєнного покоління, яким наша Українська держава надала статус дітей війни з визначеними відповідним законодавством належними пільгами.
Дитячі роки Георгія Григоровича були справді обпалені війною. Прийшла до Саханського весна визволення, коли йому 13-й минало. А вже через два роки закінчилося материнське піклування і настав час заробляти власний хліб. У ту сувору епоху дорослішали і мужніли набагато раніше, ніж нині. І вибір життєвого шляху, засвоєння тієї чи іншої професії визначався здебільшого не особистим бажанням кожної молодої людини, а рішенням відповідних органів, вищого керівництва. Так, Георгія Григоровича, разом з багатьма його однолітками, направили вчитись на токаря на заводі «Кінап» у м. Одесі. І не тільки вчитися, а й працювати. Зруйноване війною народне господарство країни потребувало надзвичайно багато кваліфікованої робочої сили. Тому до роботи ставали, опановували професії сини та доньки, брати і сестри тих, хто не повернувся з війни.
Обрана, можна сказати, за розпорядженням влади, спеціальність токаря зрештою стала для Георгія Григоровича справою всього життя. Повернувшись після тривалого відрядження на промислове підприємство до рідного села, він з головою поринув у проблеми сільськогосподарського виробництва. У Саханському тривалий час діяла машинно-технологічна станція, де ремонтували, проводили технічне обслуговування сільськогосподарської техніки довколишніх господарств. І зрозуміло, що без виконання висококваліфікованих токарських робіт, чим і займався Г. Г. Строкаченко, тут аж ніяк було не обійтись.
Після ліквідації МТС Георгію Григоровичу знайшлася робота в місцевому господарстві. У вкрай потрібній на селі токарській справі він був справжнім професіоналом.
А Ганні Гнатівні, його вірній подрузі по життю, не завжди вдавалося займатися улюбленою справою, частіше треба було працювати там, куди направляли її колгоспні бригадири. І смак вирощеного в поті лиця свого хліба вона добре знає. Допомагала механізаторам орати колгоспні поля і збирати урожай, трудилася на досить поширеній у сільськогосподарському виробництві півстолітньої давності роботі причіплювача, на підбиранні соломи та інших колгоспних роботах.
