Ринок землі:застереження та пропозиції
Важливу для селян тему з ініціативи управління агропромислового розвитку райдержадміністрації обговорили на своїй зустрічі власники паїв, дрібні фермери та великі землекористувачі Березівського району. Людей зібралося чимало, і думки були висловлені різні.
Першим говорив депутат районної ради, пенсіонер Анатолій Ладиненко. Він має 15 гектарів сільгоспугідь, що перейшли йому у спадок від батьків-колгоспників. Розуміє, що впровадження ринку землі – це відповідальна та складна законодавча процедура. Та й взагалі це справа великого державного значення. А погляньмо, каже Ладиненко, як голосують сьогодні у Верховній Раді… Чи можна доручати таку важливу справу ось таким нинішнім законодавцям?
Віктор Гришаков відноситься до тих, кому вдалося зберегти великотоварне сільгосппідприємство з потужними рослинництвом та тваринництвом. Тільки на трьох фермах його господарства мають роботу більше сотні селян. Зарплата у ПП «Чорногірське», яке він очолює, удвічі-тричі більша, ніж у інших галузях виробництва, що є у районі. Віктор Іванович, як і переважна більшість керівників подібних господарств, категорично проти впровадження ринку землі в Україні. На його думку, у продажу української землі найбільше зацікавлені кредитори найпотужніших банків світу та МВФ. Вони, з одного боку, бояться за свої зелені папірці, які все більше й більше знецінюються, а з іншого – розуміють, що настали найсприятливіші часи вкладати накопичені кошти в землю-годувальницю. Перед таким тиском нашому уряду буде дуже важко встояти. Адже борги МВФ треба чимось віддавати. У разі впровадження ринку землі, Гришаков прогнозує величезну (якщо не катастрофічну) інфляцію в Україні. Її спричинять два очевидні чинники: наводнення нашого ринку мільйонами «зелених та іншого кольору папірців» і значне подорожчання хліба через те, що витрати на придбання землі доведеться віднести на подальшу собівартість сільгосппродукції. Тому Віктор Гришаков переконаний: «Ні п’яді української землі не можна віддавати».
Голова райкому профспілок сільгоспвиробників району Георгій Синяков наголосив, що на селі нині є багато стареньких бабусь, які покладають свої останні надії на цей продаж. Вони хочуть гідно прожити залишок життя і готові хоч зараз продати свої паї. Як це забезпечити? Таке можливе при закупівлі землі у пенсіонерів через державний земельний банк чи іншу державну структуру. Це дало б можливість сільській молоді, яка захоче працювати на землі, викупляти в цьому банку для себе наділи. Але історія вчить нас, нагадав Георгій Володимирович, що будь-які маніпуляції із землями сільгосппризначення завжди супроводжуються соціальними потрясіннями і врешті-решт закінчуються поверненням цієї землі у державну власність.
Думки Синякова по-своєму розвив далі фермер Анатолій Кордонський. Він категорично висловився за термінове впровадження ринку землі. Бо якщо, мовляв, країна перейшла до ринку, то він має бути стосовно всього. І йому, і літнім самотнім селянам при цьому все одно, кому ту землю продати. Аби гроші були. Бо жити треба вже сьогодні.
Слід сказати, що цей виступ збурив присутніх, зал осудливо загудів. На захист Кордонського став іще один фермер – Володимир Бондарець. Він вважає, що альтернативи впровадженню ринку землі через відомі причини у нас уже просто нема. Головне, уникнути при цьому нового «розкуркулення» тих фермерів, які уже чогось досягли. Але якщо й приймати відповідний Закон, то на його думку, це мав би робити новий склад парламенту. Можливо, це будуть незалежніші та відповідальніші за долю країни народні депутати.
Працівник агрофірми імені М.О. Посмітного Василь Каракоша навів кілька власних застережень. Варіант продажу земельних паїв державі справді виглядає привабливим для селян старшого покоління. Але чи є у держави такі гроші? Бажано було б знайти. Золотий і валютний запаси на світовому ринку цінностей – тепер ніщо у порівнянні з нашими чорноземами. Може, держава обміняла б ті запаси на найродючішу у світі землю і водночас виручила бабусь на селі. Але й за умов впровадження приватного обігу землі людині буде не так просто продати свій пай окремим масивом. Все одно доведеться якось узгоджувати це питання з односельцями, та й з покупцем. Врешті,без дуже багатого покупця буде важко обійтися. А що буде із селом далі? Каракоша навів відомий факт: ще при Кучмі у сусідній області було якимось чином (мабуть, в порядку експерименту) продано близько трьох тисяч гектарів мешканцю Москви. Спочатку селяни були задоволені. Та «процвітання» того села дуже швидко зачахло. Власника землі й в очі перестали бачити. Послали делегацію до Леоніда Даниловича, щоб закликав іноземця до порядку або ж забрав у нього землю. Президент лише руками розвів: ні першого, ні другого він уже вчинити не може…
Підбиваючи підсумки зустрічі, голова РДА Василь Петрович Арнаут звернув увагу усіх присутніх на той факт, що Березівський район є одним із провідних в області щодо виробництва зерна. За умови підвищення врожайності, район по праву може стати лідером за валовими зборами зернових культур як в області, так і в країні. Україна вже пробила собі дорогу на європейський ринок хліба. Це велике досягнення, яке треба утримувати й надалі. Сільгоспвиробникам району в цих умовах треба нарощувати свої показники, бо при жорсткій конкуренції виживають найуспішніші.
Учасники зібрання узагальнили і направили свої пропозиції щодо впровадження ринку землі до обласного управління агропромислового розвитку.
Олександр НЕБОГАТОВ, Березівський район
Ліфт у вакуумі
ВОдесівідбувсяпредставницькийміжнароднийсемінар«СучаснітехнічнітаекономічнінапрямирозвиткуліфтовогопаркувУкраїні».
Чинне законодавство не відносить технічне обслуговування, ремонт і модернізацію ліфтів ані до комунальних послуг, ані до структури ЖКГ загалом. Ліфти – джерело підвищеної техногенної небезпеки – у правовому статусі дорівнені до прибирання сходових кліток і прибудинкової території. Парадокс? Безперечно.
Поки ліфти ще були не відпрацювали свій ресурс, проблему ніхто не помічав. Але коли з’ясувалося, що 85,5% одеських ліфтів мусять бути зупинені, руба постали одвічні запитання: «Хто винен?» і «Що робити?» Цілковита заміна ліфтів у місті коштуватиме приблизно 800 – 900 мільйонів гривень. Зрозуміло, що таких грошей у бюджеті немає.
Виконувач обов’язків заступника міського голови Микола Рубля запропонував поділити підйомні машини на дві групи: ті, що підлягають відновленню і ті, що потребують заміни. До 2010 року в Одесі діяла міська програма, яка хоча й була виконана лише на 45%, дозволила значно оновити ліфтове господарство. Настав час затверджувати наступну програму.
– Науково-технічна асоціація «Підйомні споруди» неодноразово звертала увагу громадськості і керівництва МінЖКГ на недооцінку ліфтової проблеми як загрозливої для національної безпеки, – говорить голова правління НТА «Підйомні споруди», професор Микола Андрієнко. – Кількість нещасних випадків і смертей, пов’язаних із поламками ліфтів, постійно зростає. Крім того, практично цілковита залежність від імпортних постачань не дає змоги розв’язувати проблеми з урахуванням українських реалій. Потрібна нова стратегія розв’язання проблем, що нагромадилися, у межах висунутого національного проекту «Ліфт України». І Одеса може виступити у ролі його лідера.
Заступник директора Інституту проблем ринку і економіко-екологічних досліджень НАН України Сергій Харичков висловився за створення кластера з виробництва ліфтів. До нього могли б увійти кілька одеських підприємств, здатних випускати комплектуючі: «Краян» (кабіни, направляючі, противаги, амортизатори), «Промзв’язок» (автоматика та системи управління), «Електронмаш» (електроніка), «Стальканат» (канати), «Одескабель» (кабелі), «Червона гвардія» (редуктори). А Каховський електромеханічний завод міг би зайнятися виробництвом електродвигунів. Тобто реалізація кластерної моделі дала б змогу завантажити більшим обсягом робіт вітчизняні підприємства, знизити залежність від дорогого імпортного обладнання, розробити проект і здійснити серійний випуск вітчизняного інноваційного ліфта.
Також порушувалося питання про продовження терміну експлуатації ліфтів. Адже якщо відповідно до єдиного класифікатора житлових будинків передбачено мінімальний термін служби нині споруджуваних будинків не менше 50-70 років, то і ліфти, що встановлюються у цих будинках, мають служити не 25, а хоча б 50 років.
Сьогодні, відпрацювавши 25 років, ліфт підлягає обстеженню та ремонту.
Аналіз показує, що 60% ліфтів здатні нормально працювати і після 30 років. Тобто реальність подовження терміну служби старих ліфтів доводиться ними самими. Про це говорив президент Академії підйомно-транспортних наук України Володимир Семенюк.
Говорячи про фінансування, мають на увазі три джерела: держава, фонд регіонального розвитку, створюваний для розробки нових національних проектів, місцеві бюджети (у перспективі – користувачі ліфтів). Не виключено також варіант об’єднання бюджетних витрат декількох регіонів або залучення великих вітчизняних банків. Треба шукати способів зацікавити українського інвестора. І головна роль у цьому мусить належати державі.
Світлана Комісаренко,«Одеські вісті»
