У добірці редакційної пошти, що публікується, – листи, що торкаються найрізноманітніших сторін нашого життя. Люди пишуть про все, що їх сьогодні турбує, щиро діляться з нами накопиченими емоціями.
Може, поділитеся, панове?
«Мене не могли не схвилювати матеріали, опубліковані у вашій газеті за заголовком «Оголений нерв Одещини». У результаті власних спостережень, а також думок знайомих і друзів, вирішив звернутися до наших «хазяїв життя». Так почав свій лист до редакції ветеран Великої Вітчизняної війни одесит Дмитро Чаркін.
«Панове мільйонери! Коли ви шикуєте, об’їдаючись делікатесами, роз’їжджаючи по престижних курортах, купуючи дорогі авто, коштовності, нерухомість, чи замислюєтеся бодай іноді, що ваші співвітчизники в цей же час ледь зводять кінці з кінцями? Гадаю, що ні. Ви звикли тішитися своєю перевагою над іншими. Але, може, все-таки коли-небудь зупинитеся й подумаєте, почуєте власну совість, якщо вона у вас є? Поділіться своїми мільйонами з державним бюджетом, подайте комусь адресну допомогу, буде то освітній заклад, дитячий будинок чи конкретні незаможні родини. Чому б вам не взяти за взірець славнозвісного американця Білла Гейтса, який регулярно виділяє величезні кошти на благодійність? Жадібність, накопичення, нездатність поділитися із ближнім… Невже ці якості необоротно спотворили ваші душі? Дуже хотілося б сподіватися, що не все людське у вас атрофоване, що ви спроможні жити не тільки заради власного задоволення та наживи, але й на благо своєї Вітчизни, свого народу, своєї землі».
Чарівникам книжкових скарбів!
«В одеській бібліотеці № 16 імені Михайла Лермонтова завжди панує атмосфера духовності та любові до книжки. Тут дуже затишно, завжди чистота, квіти. Це справжній ковток джерельної води в такому складному сьогоднішньому світі. Спасибі працівникам цієї бібліотеки за високу професійність, доброзичливість, увагу до нас, читачів».
Ганна Нахимчук і Надія Бондарчук
«Я його ненавиджу!»
Цей лист, який прийшов до нашої редакції, можна назвати свого роду зойком душі…
«Може не зовсім правильно писати про сімейні драми, коли тобі вже 50 років. Але ваша публікація про чоловіків-тиранів мене зворушила…
Наші взаємини з чоловіком не склалися з першого дня спільного життя, хоча ми з ним ровесники, вчилися в одному класі. Після школи він закінчив середню морехідку, я стала лікаркою. Невдовзі після реєстрації шлюбу народилася дочка. У нас завжди був цілковитий матеріальний достаток. Єдине, чого нам бракувало, так це порозуміння та поваги. Так прожили все життя, цілих 25 років, як кішка із собакою. Тепер дочка вже доросла, живе окремо від нас. Нас із чоловіком вважають дуже благополучним подружжям. А я його не тільки не люблю, але й ненавиджу. Не можу пробачити йому брутальності та побоїв. Але піти від нього, розлучитися бракує сміливості. Тому доводитися терпіти. Під одним дахом живемо, але начебто абсолютно чужі люди. Хіба це життя? Тепер я розумію, що ми ще замолоду були з ним різні, зокрема й за інтелектом. І як важливо обирати собі в супутники життя рідну за духом людину. Хотілося б, щоб молоді люди не повторювали наших помилок, хоча розумію, що мало хто вчиться на чужому досвіді».
Наталія, м. Кілія, Одеська область
«Звідки дровенята?»
«У номері «Одеських вістей» від 6 січня 2011 року я прочитав інформацію за назвою «Обкрадати – так… тепловоз». У ній ішлося про те, що із цеху локомотивного депо пропала радіаторна секція тепловоза…
Не раз доводилося читати в газетах, що нині крадуть усе: мости, водонапірні башти, високовольтні стовпи та проводи, паровози, залізничні рейки. А на садових дачних ділянках, наприклад, зрізують металеві арки. Будь-які металеві вироби користуються великим попитом, і мисливці за металом не зупиняються ні перед чим. Украдене легко здають у спеціальні пункти приймання, де у них ніхто не цікавиться: «Звідки дровенята?». Невже держава не зацікавлена в охороні своєї власності? Невже так складно проконтролювати виконання Закону України «Про приймання металу», на підставі якого в обов’язковому порядку мусить бути складений акт. У цьому документі слід зазначати паспортні дані фізичної особи, найменування та вагу металу, яку він здає. Певен, що багатьох злодіїв і дрібних злодюжок чітке дотримання вимог цього закону зупинило б».
А. Котов, ветеран праці, м. Одеса
Творить чудеса
«Я людина похилого віку. Пережила й холод, і голод, і війну. Одне слово, в моєму житті було багато всяких негараздів. От і нагромадилися хвороби. Тепер дуже часто доводиться звертатися по допомогу до лікарів. Хочу відзначити одеську міську клінічну лікарню № 3 (відділок кардіології). Туди я потрапляла не один раз. Уперше опинилася там у 2003 році в дуже тяжкому стані. За ці роки лікарня значно змінилася. Змінився на краще її інтер’єр, коридори. Було встановлено оригінальне освітлення, стіни прикрасили гарними панно, які благотворно впливають на настрій не тільки пацієнтів, але й медперсоналу. З’явилися нові меблі, а також холодильники. У палатах чисто й затишно. При лікарні є й своя капличка, що також дуже важливо для віруючих пацієнтів. А найголовніше, для хворих відновлено харчування.
Не можу не сказати кілька слів про свою лікарку Ларису Метаксу. Такого лікаря я не зустрічала в жодній лікарні. Схиляю свою сиву голову перед цією людиною з великої літери. У ній поєднуються й висока професійність, і рідкісні душевні якості. Вдячніть хочу висловити й Ользі Трояновській. Це старша медсестра. Вона просто маг-чарівник, що творить чудеса. Швидко, вміло, безболісно провадить будь-які, зокрема й найскладніші медичні процедури.
Хочеться сказати величезне спасибі всьому медперсоналу цієї чудової лікарні».
Валентина Олександрівна Ткаченко учасниця Великої Вітчизняної Війни,смт Хлібодарське
Керувати – отже, не заважати!
«Із приходом весни стає актуальною й курортна тема. Недаремно на одній із зустрічей з журналістами голова Одеської обласної держадміністрації Едуард Матвійчук зазначив, що 2012 рік в Одеському регіоні буде оголошений роком туризму. Значні кошти бюджету з фонду розвитку будуть спрямовані на упорядкування туристичної інфраструктури, і передусім – на південному заході регіону, у зоні вже сформованих туристичних центрів. Ці наміри нас, ізмаїльців, не можуть не втішати. От взяти Лебедівку. Там розташована база відпочинку «Восток» Українського Дунайського пароплавства. На жаль, відпочивальників там стало значно менше. А причина – геть нікудишня дорога. Та й пляжі змушують бажати кращого. Водолазів, які повинні обстежити й обробити дно пляжів, тут давно ніхто не бачив. Немає й матросів-рятувальників. А відкриті торік номери люкс усією своєю пишнотою лише підкреслюють злиденність і захламленість морського берега моря.
Стомили нескінченні наїзди чиновників-перевіряльників, яких у пароплавстві більше, ніж моряків. З початком літнього сезону почнуться візити численних «перевіряльників» на недільні пікніки. Усе це негативно позначається на відпочивальниках, які дедалі частіше віддають перевагу перед базою відпочинку відпочинкові у приватників. Там і дешевше, і спокійніше. А кому це вигідно?»
Валерій Мессойліді
Фото Наталі Мессойліді
Купила житлоплощу,стала бомжем…
«П’ятого січня 2011 року я купила 1/2 частини квартири по вулиці Кордонній. Договір купівлі-продажу зареєструвала в бюро технічної інвентаризації. Та досі не можу не лише потрапити до своєї житлоплощі (мене туди не пускають господарі другої половини квартири), але навіть прописатися в ній».
З такою проблемою до редакції звернулася одна з читачок нашої газети Ольга Кривко:
«Сусіди по квартирі Ганна та Андрій Чорнозуби – далекі родичі Володимира Бугайова, який продав мені свої квадратні метри. За його словами, він більше не міг перебувати під одним дахом з людьми, які постійно над ним знущалися (знущалися і морально, й фізично), попри те, що саме він колись прийняв їх до свого дому й відписав частину житлоплощі».
Судячи з копій тих документів, які надала до редакції Ольга Кривко, угода, внаслідок якої вона стала новою співвласницею квартири по вулиці Кордонній, пройшла відповідно до чинного законодавства. Але подружжя Чорнозубів вважають інакше. Наприкінці минулого року вони звернулися до Малиновського районного суду, намірюючись перешкоджати укладанню договору купівлі-продажу між Бугайовим та Кривко, аргументуючи це тим, що нібито їх позбавили першочергового права на купівлю. Угода, проте, відбулася. Тепер Ганна має намір подати новий позов про визнання договору недійсним.
Зрозуміти Чорнозубів можна. Звичайно ж, перспектива життя в комунальній квартирі мало кого потішить. Ганна заперечує факти якогось насильства над своїм самотнім родичем. Проте що в такому разі послугувало причиною, по суті, втечі Володимира Бугайова від родичів, та ще й з власного дому? Не позаздриш і Ользі Кривко. «І уявити не могла, що все так обернеться,– ремствує Ольга. – Коли приходила дивитися квартиру, Чорнозуби пускали і мене, й інших покупців, не виказуючи жодної агресивності. Можливо, просто не вірили, що хтось захоче купити? При нотаріусі їм було запропоновано викупити в Бугайова його квадратні метри. Але Чорнозуби заявили, що грошей в них немає. Купити можуть хіба що в кредит, тобто розплачуючись із продавцем частинами. Бугайов від такого варіанту відмовився, бо йому потрібна була вся сума одразу».
Ця квартирна історія – не така вже й рідкість. Як тут не згадати знаменитої репліки Воланда з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» про москвичів: «обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их». От тільки стосується вона рівною мірою і одеситів, киян, жителів сотень інших міст…
Тепер у подружжя Чорнозубів попереду судові позови. До них вони втягли не лише Володимира Бугайова, який колись подарував їм половину квартири, але й Ольгу Кривко. Жінка, придбавши на свої кревні, причому зібрані далеко не легкою працею, нерухомість, сьогодні фактично є бомжем.
Редакція має намір розповісти читачам про те, чим все ж таки скінчиться ця історія.
