Молоді люди – найактивніша частина нашого суспільства. Але в політиці вони ще кілька років тому губилися на тлі «великоваговиків». Зараз молоде покоління все наполегливіше втягується в український політичний процес. Представники нової хвилі розуміють, що політика може мати великий вплив або на прискорення, або на вповільнення соціального прогресу суспільства, а отже, на становище та соціальний статус самої молоді.
Один із найяскравіших молодих політиків нашого регіону – заступник голови Одеської обласної ради Олексій Олексійович Гончаренко. У різні роки він був керівником молодіжної організації Партії зелених України, головою Одеської міської організації партії «Союз», депутатом міськради. Сьогодні Олексій Олексійович є одним із дванадцяти делегатів, які репрезентують нашу країну на Конгресі місцевої та регіональної влади Ради Європи.
У нашій постійній рубриці «Молодіжний квартал» Олексій Гончаренко ділиться рецептом свого успіху, новими ідеями та планами на майбутнє.
Досвід приходить не з роками, а зі справами
– Марк Тулій Цицерон, древньоримський оратор, сказав, що поетами народжуються, а ораторами стають. Ви стали публічною особою, але це відбулося не одразу. Можете згадати свій перший публічний виступ?
– У музичній школі виступав на тематичному вечорі, присвяченому черговій річниці смерті О.С. Пушкіна. Потім, будучи студентом медичного університету, брав участь у політичній діяльності, створив молодіжну організацію Партії Зелених. Свого часу вона стала найкращою в Україні. По закінченні медуніверситету у мене було два варіанти – або йти медичною стежиною, або погодитися на пропозицію, яка надійшла від одного з депутатів міськради, – стати його помічником. Я все зважив і вирішив, що політика мені ближча.
Вважаю, що не лише поетами, але й лікарями народжуються. Я не народився лікарем. Тому, на мій погляд, кожен повинен обирати своє покликання.
– Якими якостями, на Ваш погляд, повинен володіти молодий політик?
– Я б усе спростив до одного – це бажання. Якщо воно є, то можна навчитися дохідливо, грамотно висловлювати думку, обстоювати свою позицію. Мене часто запитують, де я навчався ораторського мистецтва. Відповідь – ніде. За останні два роки в мене було кілька сотень зустрічей із людьми у дворах, на підприємствах. Після цього не потрібні жодні курси ораторської майстерності. Згодом ти набуваєш навичок, які неодмінно треба підтримувати. Якщо пройти певний шлях, а потім спілкуватися з людьми винятково через екран телевізора за участю «зручних» журналістів, які подають заздалегідь підготовлені запитання, то поступово ця навичка атрофується. Треба не боятися гострих дискусій, суперечок, диспутів.
– Ваш син, Олексію Олексійовичу, активно займається спортом. Ви б хотіли, щоб він пішов по Ваших стопах чи спортивною стежиною?
– Він сам визначиться, чим буде займатися. Я хочу, щоб у нього були вибір, можливість самореалізуватися. Чи політиком, чи спортсменом, – не має принципового значення.
Найголовніше, щоб Одеса і в майбутньому була містом, у якому зможуть себе реалізувати і спортсмени, і політики, і музиканти, і підприємці.
– Чи бували у Вас, як у політика, хвилини зневіри? Якщо так, то як Ви їх долаєте?
– Звичайно, бували. Як їх подолати, кожен для себе вирішує сам. Мій рецепт – це біг, плавання. Повірте, це знімає всі стреси.
– Дехто знімає стрес алкоголем.
– Алкоголь, на мій погляд, зовсім не знімає стресу. Навпаки – заганяє його вглиб. А потім він проявляється у зовсім непередбачуваний спосіб.
– Усіх нас формує оточення: сім’я, школа і, звичайно, книжки. Встигаєте читати літературу?
– Переважно, дитячі книжки своїй дитині.
У дитинстві я зачитувався повістю «Карлсон, що живе на даху». Також дуже подобався, як це не дивно, підручник реальної гімназії з історії Вітчизни 1913 року за четвертий клас. Мені до рук він потрапив випадково. Мої друзі збирали макулатуру, і якась жінка віддала його. Я зачитував підручник до дірок.
Одна з останніх книжок, яку я прочитав, була про людей, які досягли видатного успіху в певних сферах діяльності. Автор дуже цікаво аналізує їхній шлях і доходить висновку, що кожен із цих людей, безумовно, – яскрава особистість. Але не менш важливу роль відіграє збіг чинників, обставин і часу, у якому вони живуть і працюють. Багато в чому успіх – це удача. Я вважаю, що й мені в чомусь пощастило, десь щось склалося.
Також читав «Промови, що потрясли світ». Найбільше вразила промова Мартина Лютера Кінга «У мене є мрія».
– А яка у Вас мрія? Не таємниця, що зазвичай політики мріють стати президентами.
– Не можу сказати, що моя мрія – стати Президентом. Безумовно, у мене великі амбіції. Я цього ніколи не приховував. Хочу їх реалізувати, домагатися більшого. Але я мрію почуватися в гармонії. Усвідомлювати, що я роблю те, що подобається мені та людям, що від моїх дій є користь.
– Публічна людина повинна мати й чуття гумору. Чи не здається Вам, що Ви занадто серйозний у публічних виступах?
– Я вважаю, що в кожного з нас має бути чуття гумору. А щодо виступів скажу, що зазвичай у публічної людини є свій стиль. Рушаючи на виступи або прес-конференції, ніколи не заучую текстів. Усе йде зсередини. Серйозний, мабуть, тому, що найчастіше обговорюю актуальні злободенні теми.
– Хто Ваш кумир у політиці?
– Я б назвав трьох людей: Шарль де Голль, Вінстон Черчилль, Лі Кван Ю.
Де Голль наперед визначив розвиток Франції, розв’язав найскладніший комплекс проблем, а потім сам пішов з посади Президента. Після складення повноважень він сів у машину і зрозумів, що йому нема куди їхати. За час своєї військової та політичної кар’єри людина навіть не придбала собі будинку. Він жив лише Францією.
В Черчиллі мене вражає його рідкісна здібність, попри страшні поразки, які йому довелося пережити, гордо піднімати голову і йти далі. Він був чесним з людьми. Цього бракує сьогодні в політиці. На жаль, багато керівників намагаються ошукати людей.
Лі Кван Ю був багато років прем’єр-міністром Сингапуру. За 25 – 30 років ця людина зі своєю командою з міста із важкою спадщиною, яке практично випадково стало незалежним, зробив один зі світових інвестиційних, фінансових, туристичних та інших центрів, витяг його з третього світу до першого. Нічого подібного в історії XX століття не було.
– Ви вважаєте себе харизматичною особистістю?
– Якщо ти сам себе вважаєш харизматичною особистістю – отже, ти нездоровий. Якщо інші люди тебе вважають харизматичною особистістю, отже – це так.
Це дуже складно пояснити. Але харизма або є, або її немає. І це не з’являється згодом. Харизматиками народжуються.
– Ви багато працюєте. Є можливість зустрічатися зі старими друзями?
– Свого часу я побував на ювілеї однієї людини. Мене вразило, що ця впливова людина, яка відбулася, виглядала глибоко нещасною. На цьому святі були судді, прокурори, міліціонери та інші потрібні люди. Насправді це було жахливо. Я намагаюся поза роботою оточувати себе лише по-справжньому близькими людьми. У нас різний соціальний статус. Я не прагну будувати свою політичну кар’єру на вдаваній дружбі. Це різні речі, які поєднувати не варто.
– Олексію Олексійовичу, назвіть ті Ваші ідеї, які зрештою були втілені в реальність і спонукають до особливої гордості.
– Це збереження одеської брущатки. Зараз брущате покриття на одеських вулицях – це елемент культурного середовища. Якщо раніше його могли просто закатати під асфальт, то сьогодні, хто б не був мером міста, він не зможе цього зробити без відповідного дозволу Міністерства культури.
Не менш важливе збереження Одеського припортового заводу. Я переконаний, що, якби ми в 2005 році не відстояли його – зараз тисячі людей були б без роботи.
Музей морського флоту після дуже дивної пожежі простояв півтора року в жалюгідному стані. Потім його хотіли передати приватним особам під закритий елітний клуб. Ми домоглися скасування цих планів, адже приміщення музею будували наші предки. За моєю поправкою міський бюджет виділив гроші на зміцнення фундаменту будинку, відновлення покрівлі. У результаті приміщення врятовано. Я сподіваюся, що через кілька років музей знову запрацює. І дітей, як мене колись, водитимуть туди подивитися на кораблі та інші експонати. Адже з цього починається море.
Кілька років тому по всій Україні продавалися так звані курильні суміші, хоча в інших країнах вони були забороненими, адже це фактично наркотики. Ми домоглися, щоб Кабінет Міністрів вніс ці суміші до списку наркотичних речовин. Зрештою продаж цієї отрути цілком заборонили по всій країні.
– У період цієї каденції, як заступник голови облради, які ідеї Ви б хотіли реалізувати?
– Одразу хочу відзначити, що ми постійно шукаємо нових підходів. Це не данина моді, а природний хід життя. Наприклад, що б ви сказали, якби, прийшовши до лікаря, з’ясували, що він збирається лікувати вас якимись середньовічними методами? Вжахнулися б. У середньовіччя це вважалося нормальним, але в сучасному світі – божевіллям. Тому нові технології, які допомагають поліпшити стан медицини, освіти та інших сфер, нам потрібно впроваджувати. Адже все це збільшує наші можливості, дозволяє досягнути вагоміших результатів. Те ж саме – керування державою. Якщо сьогодні є нові наробітки, технології, ідеї – ми повинні їх впроваджувати, щоб не перебувати на середньовічному рівні.
Однією з таких відносно нових ідей є кластери. Цій теорії близько тридцяти років. Ідея проста – для того, щоб підвищувати конкурентоспроможність групи підприємств, бажано їх об’єднати, щоб вони разом виробляли стратегію розвитку, спільно росли й розвивалися. Я переконаний, що цей кластерний підхід належить використовувати і в Україні. Мені дуже приємно, що Одеська обласна рада першою в нашій країні ухвалила втілити цю ідею. І сьогодні ми перебуваємо на шляху підготовки положення щодо Одеського транспортного кластеру і поступово будемо його впроваджувати. Звичайно, це не призведе до миттєвих результатів. Але ми дали поштовх для розвитку галузі. А це підвищить вантажопотік, а отже, з’являться додаткові робочі місця, гроші до бюджету та маса інших плюсів.
Слід відзначити, що особливість сьогоднішнього світу – відкритість. Світ цілком відкритий не лише з погляду кордонів, але й з погляду інформації, доступу до неї, знань про те, що діється. Це безпрецедентно. В історії людства нічого такого ніколи не було. І це буде лише наростати. Тому, якщо Україна хоче реалізуватися як успішна країна, вона мусить бути відкритою для стратегічних партнерів – Росії, Євросоюзу.
У Конгресі місцевої та регіональної влади Ради Європи Україна має 12 делегатів (а це ледь чи не найбільша кількість серед усіх країн). І для Одеської області дуже важливо, що між членів делегації потрапив представник нашого регіону. Зовсім недавно в Страсбурзі пройшла перша сесія цього Конгресу. До речі, вся робота в цьому органі оплачується Радою Європи.
Друге – це театрально-культурний центр, який ми хочемо створити на базі Одеського театру юного глядача, подавати допомогу закладам культури.
Третє – це міжнародна діяльність, яка полягатиме не просто в поїздках і знайомствах із кимось, а в конкретних результатах. Ми повинні домагатися одержання грантів, залучення європейських інвестицій. У цьому я бачу сенс міжнародної діяльності.
– Ваш молодий вік заважає чи допомагає Вам?
– З погляду здоров’я – звичайно, допомагає. Але у нас є певний стереотип у суспільстві, згідно з яким молодість чомусь дорівнюють до недосвідченості. Хоча досвід приходить не з роками, а зі справами. Можна в тридцять років зробити багато й бути досвідченою людиною, а можна в 50 років не зробити нічого.
Нам потрібно ламати цей стереотип. Взяти, наприклад, Грузію. Там державного діяча віком понад сорок років дуже важко знайти. У державі зробили ставку на молодих і енергійних людей – і не прогадали. Суворої люстрації за віком, звичайно, ніхто не провадив. Просто висунули вимоги, що державний керівник повинен знати англійську мову, бути мобільним тощо. Виявилося, що цьому більше відповідають молоді люди.
Якщо обернутися до історії, один з найбільших героїв, якого знає кожен, – Олександр Македонський. Він помер у 33 роки. Відтоді минуло 2300 років, але людство посьогодні пам’ятає ім’я легендарного завойовника. Він змінив світ назавжди, будучи зовсім молодим.
– Ваші побажання молоді.
– У мене одне побажання – знайти своє покликання. Відчути його і, не боячись нічого, реалізувати. Бо лише реалізація свого покликання та потенціалу може зробити людину щасливою. У жодному разі не женіться за грішми. Гроші – це неправильна мета в житті. Якщо в тебе є покликання і ти його успішно реалізуєш, то гроші в тебе й так будуть.
