…Не зачиняйте дверей
Нещодавно мені випало побувати на незвичайному концерті. На сцені були діти із синдромом Дауна, у глядацькій залі – їхні батьки, вчителі та учні Одеської спеціалізованої школи № 75, де й відбувся концерт.
З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ
Імовірність народження дитини з однієї зайвою хромосомою вважається «генетичною випадковістю» і не залежить ні від здоров’я батьків, ні від їхнього соціального стану... Дитина із синдромом Дауна може з’явитися в родині, де вже є (або будуть) звичайні діти. В Україні щороку народжуються понад чотириста таких дітей і, на жаль, донедавна від більшості з них батьки відмовлялися. Присудом їх було життя у спецінтернатах, без найменших перспектив на соціальну адаптацію та поліпшення своєї долі.
А тим часом, синдром Дауна – не безнадійний вирок, це просто генетична особливість. Батьки дітей із синдромом Дауна не мусять бути полишені самі на себе. У різних країнах уже давно існують благодійні організації, що подають допомогу родинам, у яких є такі діти. Там вважається за цілком властиву річ, що вони ходять до звичайних дитячих садків і шкіл.
Минулої осені наказом Міністерства освіти й науки України затверджено Концепцію інклюзивної освіти. З пояснювальної записки: «Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти для дітей із особливими освітніми потребами шляхом організації їхнього навчання в загальноосвітніх закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей». Кілька років тому була створена Всеукраїнська благодійна громадська організація «Даун Синдром», яка об’єднує батьків дітей із синдромом Дауна та іншими генетичними особливостями розвитку. У листопаді минулого року в Києві відкрився Центр раннього розвитку ВБО «Даун Синдром».
СОНЯЧНІ ДІТИ
З Оленою Волошиною, представницею ВБО «Даун Синдром» в Одеській області, мамою трирічної Катрусі, ми познайомилися на Дні зимового іменинника – святі, організованому для дітей їхніми батьками, за підтримки Православного центру допомоги онкохворим і дітям-інвалідам.
– Ми намагаємося організовувати для наших дітей свята, подібні до цього, походи до дельфінарію, цирку, зоопарку, інші заходи, – розповідає О. Волошина. – Крім того, батькам спілкування одне з одним потрібне як повітря. Адже розуміння того, що ти не залишився сам на сам зі своєю проблемою – уже половина справи. Це я говорю і як мама. Діти ходять до спеціалізованих дитячих садків, займаються у школі № 75. З іншого боку, відповідно до Концепції про інклюзивну освіту, нашим дітям слід долучатися до звичайного життя – увесь світ уже прийшов до цього й результати не змусили на себе чекати. Моя дочка проводить неповний день у звичайному дитячому садку, ми приходимо погратися на звичайний дитячий майданчик… А як реагують довколишні – залежить від їхнього виховання, але назагал удається встановити контакт.
– Олено, розкажіть трохи про дітей: які вони, чи можна сказати, що синдром Дауна в усіх виражений однаковою мірою?
– Ні, наші діти, як і всі люди, різні. Вони проходять такі ж етапи дорослішання, тільки сидіти, повзати, розмовляти починають пізніше. Їх треба підштовхувати, додатково стимулювати. Якщо цього не робити, можливо, дитина й не розмовлятиме. А якщо займатися, то все можливо. А загалом, вони дуже товариські, доброзичливі, уважні та чуйні, їх називають «сонечка», «сонячні діти». З іншого боку, хоча вони абсолютно позитивні, у них теж бувають прояви агресії. Але навіть якщо їх і караєш, вони не тримають зла, навпаки, зайвий раз посміхнуться…
НА КОНЦЕРТІ
ТА ПІСЛЯ
«Я відкриваю світ – не зачиняйте дверей». Ці слова на плакаті, що прикрашав глядацьку залу школи № 75, можна вважати життєвим девізом дітей із синдромом Дауна та настановою до дії для всіх, хто так чи інакше з ними зустрінеться. Юні виконавці під керівництвом педагога-організаторки Ганни Олександрівни Зінченко співали, танцювали, читали вірші. Вони дуже старалися – і не можна було не помітити, яку радість дають їм виступи й оплески глядачів. А потім усі діти одержали подарунки від друзів-меценатів. Це промтоварний ринок «7-й кілометр», банк «Південний» в особі Благодійного фонду «Милосердя Віктор», Православний фонд допомоги онкохворим і дітям-інвалідам та інші.
А після концерту в залі залишилися вчителі, батьки, запрошені фахівці. Розповіді батьків Андрія, Сандри, Соні про успіхи своїх дітей справили велике враження. Андрій знайшов посильне для себе заняття, Сандра допомагає мамі по господарству, Соня, яка на концерті блискуче танцювала танго, показала, під керівництвом викладачки трудового навчання Людмили Георгіївни Подобєд, як вона вміє вишивати. І навіть важко собі уявити, яка титанічна праця, терпіння й віра вчителів і батьків стоять за досягненнями дітей… Директорка школи № 75 Лариса Григор’єва порушила у своєму виступі дуже важливу проблему: працевлаштування молодих людей із синдромом Дауна після закінчення школи. Адже акцент у їхній освіті робиться на трудове навчання – вони мають можливість здобути доступні для них професії, зокрема опановують швейну справу. А далі?
Ірина ГОЛЯЄВА
Шкода, що замало послідовників
Спілкування з Володимиром Новиковим – завжди зустріч із новими ідеями про поліпшення стану здоров’я учнів.
За його плечима – 40-річний досвід викладання фізкультури у школах, робота над дисертацією із психології, звання майстра з пожежно-прикладного виду спорту. Ми зустрілися, коли В. Новиков збирався на прийом до начальника управління освіти і науки облдержадміністрації Андрія Ткачука. Володимир Миколайович, як член правління Одеської обласної громадської ради педагогів і вчених, дуже хоче переконати Андрія Леонідовича, що основним предметом у школах «терміново мусить бути оголошена фізична культура».
– Під цим терміном слід розуміти, – говорить В. Новиков, – будь-яку діяльність, спрямовану на зміцнення здоров’я, тобто фізичного, психічного та соціального добробуту, як визначає Всесвітня організація охорони здоров’я. Сприяти цьому допоможуть тільки систематичні заняття, причому – у необхідному обсязі.
– Знову все покладемо на школу?
– Ні. Адже поширення фізичної культури передбачає об’єднані зусилля як педагогів, так і батьків. Разом вони повинні надати дітям можливість займатися їхніми улюбленими іграми та вправами по 2 години щодня. Багато? Але тільки завдяки цьому діти зможуть відновлювати свою фізичну активність. А з нею й упевненість у своїх можливостях. Це не гонитва по рекорди, властива великому спорту. Квінтесенція останнього – енергія, воля й… амбіції. У той час як векторами фізкультури є інтелект, дисципліна й бадьорість. Тому: фізкульт-ура!
– Володимире Миколайовичу, Ви себе не почуваєте ініціатором-одинаком?
– У мене чимало однодумців, наприклад у Всеукраїнській громадській організації педагогів і вчених на чолі з академіком Анатолієм Войтенком. У своїх діях ми ґрунтуємося на Державній програмі розвитку фізичної культури та спорту, підписаній Президентом України. Там у першому ж рядку звучить тривога через те, що в країні «склалася критична ситуація. Тільки 13 відсотків населення країни залучено до занять у даній сфері». Рухова активність може зміцнити здоров’я та запобігти безлічі недуг. Візит до лікарів – ознака вкрай занедбаного стану. Той же сколіоз, який тренери й інструктори зі спортивно-масової роботи вважають ганебним явищем у наших школах, – спотворює не тільки тіло, але й психіку, калічить дух.
– Із чого почнете?
– З 1 квітня по 1 травня проходить оголошений губернатором місячник щодо впорядкування спортивних майданчиків області. Вони в занепалому стані. Особливо жалюгідний вигляд мають відповідні пришкільні об’єкти. Їхній типовий інтер’єр – погнутий турнік, похилений стовп із одним баскетбольним кільцем, звичайно, без сітки, вибоїни в асфальті та два-три кістяки від давно поламаних лав. Роздягальні не обладнані, душових немає й на згадці. Не додає нам честі й придбання м’ячів, ракеток, шахів, інших снарядів низькоякісного китайського виробництва. При кожній школі міг працювати хоча б пункт прокату якісного спортінвентарю. Для всіх! Але директори не хочуть зайвих клопотів, пов’язаних із перетворенням шкільного стадіону на центр культурно-оздоровчої роботи свого мікрорайону. Звичайно, тільки бюджетними грішми тут не обійтися. Але, на жаль, заможних людей, охоплених поривом меценатства, небагато.
– Що ж заважає потенційним спонсорам вкласти кошти у створення майданчиків, мікростадіонів, облаштованість залів?
– Три перешкоди: лінощі, захланність і зарозумілість. Але ж вони могли б, насамперед, допомогти своїм же дітям.
Сам В. Новиков власним коштом зумів обладнати в Одесі кілька прибудинкових спортивних майданчиків. Останній – на 7-й станції Великого Фонтану, недалеко від будинку, де він живе. Більшого внеску при пенсії 850 гривень і невеликому доході підприємця він зробити не може. Але ентузіазму – задосить. Він пропагує стрибки на батуті – як засіб для лікування хребта. Проводить ігри з місцевими дворовими командами у футбол, волейбол. Готовий стати консультантом із питань організації фізкультроботи. Шкода, в нього замало послідовників. Тому його турбує, хто просуватиме оздоровлення дітей через 10 – 20 років, коли ветерани спорту зійдуть із дистанції?
Адріан ВАСИЛЬЄВ
Змагалися юні пожежники
У районному Центрі дитячої та юнацької творчості відбувся фестиваль дружин юних пожежників.
У ньому взяли участь 10 шкільних команд. Формування у молодого покоління навичок безпечного способу життя, готовності знаходити правильні розв’язки в разі виникнення надзвичайних ситуацій – такою була мета заходу. Різноманітні конкурси визначили переможців: перше місце посіла команда Сербівської школи, друге – школи-ліцею, третє – Кодимська школа № 2.
Голова журі, начальник Кодимської професійної пожежної частини, майор служби цивільного захисту С. Челноков вручив капітанам грамоти та подарунки. Фестиваль порушив актуальні питання пожежної та техногенної безпеки, засвідчив уміння дітей орієнтуватись у різних складних ситуаціях.
Любов ЯНВАРСЬКА,м. Кодима
