Особливий дар любити
Є родини, для яких тенденція всиновлювати дітей несе відбиток соціальної моди. Тому вони хочуть не просто дитину з притулку, а майбутнього лідера-інтелектуала, неодмінно здорового, бажано з музичним слухом і здібностями до вивчення іноземних мов. Запитати б таких «самовисуванців» на роль прийомних батьків: їм потрібна людина чи жива іграшка?
Це перше, що з’ясовують психологи на курсах в обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у тих, хто побажав взяти на виховання дитину з дитячого будинку. Тільки після отриманих там рекомендацій майбутні батьки можуть внести свою заявку до офіційного банку даних. І за встановленим зразком готувати пакет дозвільних документів.
Тільки хто підтвердить довідкою, що із прийнятним метражем і середньомісячним рівнем статку ці люди мають любов до дітей, яка на багато років стане їхнім моральним захистом? Адже в народі точно підмічено, що дитина, у ранньому віці позбавлена любові, у дорослому житті не здатна на сильне почуття до близького. Передача безпритульних малят у чужі родини – соціальний ризик. Втім, навряд чи менший, ніж відправлення підлітка у велике життя з обмеженим досвідом дитячого будинку. Але й відмовляти прийомним батькам у спробі милосердя через зайві підозри – гріх.
– Там, де немає офіційних критеріїв, є гуманні, людські, – говорить начальник служби у справах дітей Татарбунарської райдержадміністрації Надія Фоміна. – Адже нещирі наміри стосовно дітей помітні не лише психологам, – жінки відчувають їх інтуїтивно.
Саме так повірили у щире бажання подружжя Летинських прийняти 9 дітей. Це – крім двох своїх дочок.
– У мене немає розподілу на біологічних, як тепер кажуть, і прийомних. У мене всі рідні, – сміється в слухавку Євдокія Савеліївна, яка здійснює цей подвиг материнства.
Вона – з місцевих, зростала в багатодітній родині. Її чоловік Леонід Іванович, теж уродженець Бессарабії, після ранньої смерті матері жив майже сиротою. Мрія Летинського про міцну родину і таке ж сприйняття життя з боку дружини злилося у бажанні створити дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). 1992 року, коли тільки вийшов дозвіл на організацію таких соціальних установ, вони продали корову і поїхали до Києва, де домоглися права взяти п’ятьох дітей, – перших. Як говорить мама Євдокія, їх не вибирали: не товар же це на базарі, а брали усіх поспіль: гарних і некрасивих. Уся ватага так і живе дружно майже 20 років: старші молодшим допомагають.
Що ж це за люди, здатні узяти на себе обов’язок і відповідальність виховувати декількох дітей, нічого не знаючи про їхню генну спадковість? Бачачи в них тільки маленьких громадян Землі: однієї – для усіх.
Головний спеціаліст служби у справах дітей облдержадміністрації Тетяна Заїкіна вважає, що це люди, від природи наділені особливим даром любити. Можливо, це їхнє покликання і призначення, що піднімає над дріб’язковістю обивательських інтересів. Заздрісники злословлять, начебто прийомні батьки стараються заради грошей, виділюваних з бюджету. Але в області сьогодні 167 родин, де живе 305 прийомних дітей, і 20 ДБСТ, де живуть 128 дітей. Такі будинки створюють не тільки подружні пари, але й самотні жінки, і серед них є навіть у Балтському районі безсімейний чоловік. Хто повірить, що всі вони чинять так із користі? Тим більше, відомо, яка невелика державна допомога. Так, директор Татарбунарського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Альона Дукіна пам’ятає, як Летинським доводилося переживати злигодні. Але вони категорично відкинули пропозицію відмовитися від узятих дітей.
Уразив й інший факт. У розмові з хірургом із відділення репродуктивної медицини виявилося, що із тридцяти бездітних пар, які погодилися на штучне запліднення, тільки одна дівчина пішла на операцію, щоб пізнати радість материнства. Решта не могла доладно пояснити, навіщо їй дитина. Когось свекруха соромить, когось замучили докори подруг: час вже народити.
Але раптом маля з’явиться на світ далеким від задуманого батьками ідеалу? Чи не трапиться, що воно довідається про добросердя із запізненням років на десять, коли його привезуть до великого незнайомого будинку і скажуть: «Живи з нами». Різне буває…
Владислав КІТІК,«Одеські вісті»
Через сімдесят років святині знову в храмі
Василь Іванович Петров зберігав святу реліквію майже 70 років і все ж дочекався миті, коли зміг повернути її до православного храму. Тоді, в грізному 43-му, молодому хлопцю Василю доручили ключі від складу, який розташували в Демидівський церкві. На святині, розповідає дідусь, ніхто не зважав, і він, як людина віруюча, намагався урятувати деяке церковне начиння від знищення та переніс його додому, де й зберігав увесь цей час. Коли в 90-х почали будувати нову церкву, сподівався вже тоді передати святині, але спорудження храму, на жаль, не було завершено.
Справа зрушила з місця лише віднедавна, коли за звертаннями громади благочинних храмів Березівського округу, настоятель Свято-Миколаївського храму, протоієрей отець Петро направив до села свого вихованця отця Павла, який віднедавна закінчив духовну семінарію. Сповнений віри, надії та ентузіазму, з щирою душею й чистими помислами священик приїхав до села.
Під час засідання сесії депутати Демидівської сільради виділили приміщення колишньої амбулаторії, де за рахунок пожертв селян, фермерів та головного благодійника – депутата облради, керівника ПП «Чеське» Василя Швеця розпочалися ремонтні роботи. Парафіяни разом зі своїм духовним наставником отцем Павлом намагаються зробити все можливе, щоб їхня церква була особливо красивою. Нині вже трудяться над іконостасом. Священик, звісно, сподівається як на Божу підтримку, так і на допомогу демидівців. Вірить в те, що з часом вдасться відродити недобудований храм.
– Важко було починати, коли, крім віри, нічого не було. Але очі бояться, а руки роблять. Люди почали приносити що мали: іконочки, рушнички, доріжки... навіть ікони, вік яких сягає 200 років, – розповідає священик.
Як-то кажуть, затужила вже душа у людей по службі Божій, тож провадили її ще в незавершеному приміщенні. На Вербну неділю селян вперше скликали до церкви дзвони, хоча й саморобні, проте чути їх було на все село. А Воскресіння Христове демидівці святкували вже як годиться – урочисто.
Про те, що громада потребувала відкриття православної церкви говорить і депутат сільради Віктор Михайлович Іванов.
– Люди почали втрачати віру, а так не повинно бути, – зазначає він.
По дорозі до Демидівського храму перед очима відразу постає нещодавно встановлене залізне розп’яття, яке піднімається на тлі безкінечних небес, як найбільший символ християнської святині, хранителя всього Всесвіту.
Наталія САМОЙЛЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Березівський район
