С евреями меня связала кровь
Которую не сосчитать, не взвесить,
Не струйка тонкая в густой семейной смеси,
А кровь, что в Кодымском яру плескалась в ров.
С евреями меня связала жуть
Вот этой простоты. Слепой, нелепой…
Я видел этот яр и это небо.
Я слышал шепот снега: «Не забудь…»
Микола Пропірний
Цього року, у серпні, ми будемо відзначати скорботну та трагічну дату – 70-річчя розстрілу євреїв у Кодимі.
Довоєнне містечко. Були тут свої шевці, бляхарі, шапкарі та кравці… А які колоритні візники на возах роз’їжджали Кодимою! Це персонажі для окремих оповідань.
У Кодимському районі жило майже 800 євреїв.
22 липня 1941 року німецькі частини увійшли до Кодими. Через тиждень усіх євреїв почали зганяти на базарну площу, нібито для реєстрації. Присутніх розділили на три групи, одну з яких погнали до балки нижче торговельного центру й розстріляли. Там було понад сто чоловік: євреїв-чоловіків та хлопчиків 14-15 років. Це було 30 серпня 1941 року. У вересні через Кодиму етапом прогнали колону євреїв, яких замкнули у шкільному сараї й до ранку розстріляли.
Моєму співрозмовнику, Ізі Шаєвичу Ройтбаку, того дня пощастило. Він разом з матір’ю Рахілею та сестрою Тетяною залишився в іншій групі. До вечора їх відпустили, але мешкати дозволили лише по Пролетарській вулиці. У кімнатці, де вони оселилися, перебувало ще 12 чоловік. Якось існували, незважаючи на знущання місцевої поліції.
«Особливо старався колишній слідчий райпрокуратури Щербина, – згадує Ізя Шаєвич. – На моїх очах він побив маму за те, що вона намагалася виміняти речі на продукти».
Постійні облави, грабунки... Кодимське гетто проіснувало до жовтня 1941 року.
«Настала страшна зима 1942 року. 12 січня нас почали виганяти з будинків поліцаї та румунські жандарми. Жінок з дітьми і старих били прикладами, гнали до приміщення старого готелю. Годині о п’ятій нас погнали до будівлі церкви й розділили на три партії. Дорогою нас грабували, відбирали теплі речі. Мамі вдалося виштовхнути з колони мою шестирічну сестричку Танечку та передати одній жінці. Танечка була дуже гарною дівчинкою. Мама любила її зі смаком одягати, у міру наших скромних можливостей, звичайно. Забравши до себе Танечку, жінка протримала її декілька днів, а потім, відібравши теплі речі, вигнала на вулицю під час чергового етапу. Танечку вбили румуни у селі Борщі».
Галина Федорова (Парабіна), свідок тих страшних подій, згадує: «Людей з дітьми гнали колоною, яку конвоювали румуни-жандарми та поліцаї. Люди падали від голоду, холоду та розпачу. Мама розповідала, що всіх зігнали до того ж яру за центральним базаром, неподалік від єврейського кладовища, змусили рити могильник, а потім почали стріляти. Багато матерів стрибало до ями з дітьми, прикриваючи їх своїми тілами. Мама Ізі Ройтбака стрибнула з ним до ями теж. Абияк закидавши мерзлим ґрунтом яму, карателі пішли, а ті, хто залишився в живих, вибиралися з-під трупів. Місцеві жителі ховали їх у родичів в далеких селах. Ізя Ройтбак навчався після війни з моєю старшою сестрою в одному класі, у нього на лівій руці не було пальців. Він їх відморозив, коли вибирався з могильника».
Так, Ізя разом з матір’ю опинився в ямі разом з усіма євреями міста Кодими. Румуни та поліцаї розстрілювали мирних жителів. У цій ямі навіки залишився рідний дядько Ізі Юкл Ройтбак зі своєю 5-місячною дитиною Сулею. Дивом залишившись жити, Ізя та його мама разом з тіткою Фридою повилазили з ями й пішли пішки. Дійшли до села Червоної Греблі. Їх урятували дві сестри – українські жінки. Вони не видали їх поліцаям, сховали. Потім Ізя, його мама і тітка потрапили до Чечельницького гетто. Маму Ізі з гетто румуни погнали на роботу до Ободівки. А Ізя залишився з тіткою Фридою у Чечельницькому гетто. З мамою він зустрівся лише після визволення.
Имею честь принадлежать
к тому великому народу,
которого в огонь и в воду
всегда пытались затолкать.
И он тонул, и он горел,
и падал, погибая в гетто...
Но выполз я на свет в то лето,–
чтоб жить! – из груды
мертвых тел.
И кто-то: «Слава Богу, дышит...» –
сказал и дал глоток воды...
Картину страшную беды
какой еще Шагал напишет?
Давид Сіманович
Кодиму було визволено 22 березня 1944 року. Згідно з офіційними даними, під час окупації тут було знищено 1107 чоловік.
Хочеться вкотре сказати про духовний опір, про мужність жінок, які, йдучи на розстріл, рятували своїх дітей, закриваючи їх своїми тілами. Про мужність тих, хто, ризикуючи життям, не боявся переховувати євреїв.
Сьогодні, коли минуло 66 років від дня Великої Перемоги, світ не зробив належних висновків. У різних містах нашої країни знову марширують нацисти, знову ми чуємо гасла про «одну державу – одну націю»… Наш моральний обов’язок полягає в тому, щоб не мовчати, коли подібне відбувається поруч.
