Роки… Роки… Чом ви не журавлі?
Чом з вирію не можете вернутись,
Крильми своїми ніжно доторкнутись
І стерти в неньки зморшки на чолі?
Саме так, напевне, звертаються до прожитих материних років діти жительки села Жовтень Ширяївського району Олени Порфирівни Петушенко, яка 16 квітня нинішнього року відзначила своє 88річчя. Як би дітям хотілося справді повернути й відрахувати час хоч трішечки назад, щоб можна було скинути з материнських пліч тягар прожитих років, наповнених злиднями і голодом, поневіряннями і всенародним воєнним лихоліттям.
Народилася Олена Порфирівна в 1923 році в селі Бузиновому Іванівської волості в дружній сім’ї, де цінували людей праці й виховували дітей працелюбними й шанобливими до старших. На її нелегку долю випали страшні 30ті роки, коли Голодомор косив мільйони людських життів, важка праця в колгоспі, а потім – у Березівському кар’єрі, де вона видобувала граніт для будівництва доріг. Тут і застала ще зовсім юну дівчину, яка щойно відзначила своє повноліття, війна. Із самого початку війни Олена Порфирівна з такими ж дівчатами, як і сама, та жінками, копала окопи в селах Великоплоске, Малоплоске та Кафелівка, будувала землянки.
У 1944 році, одразу ж після визволення України від фашистського поневолення, за першим покликом влади Олена Порфирівна поїхала на роботу на Донбас. Працювала на Рутченковському машинобудівному заводі в ебонітовому цеху пресувальницею – виготовляла гуму для бойової техніки.
До рідного села повернулася в 1947 році і активно, як і всі сільчани, стала відбудовувати зруйнований війною народногосподарський комплекс. Працювала всюди, де були потрібні її проворні і меткі руки та сповнена молодечого запалу душа. Не цуралася ніякої роботи: орала землю, пекла хліб, доглядала за живністю, сапала колгоспні поля. Працювала з вірою у завтрашній день. Довелося попрацювати й завідувачкою дитячого садка. Завжди – в труді, в щоденній праці, в ритмі життя рідного краю і всієї країни. І в усіх сферах виробництва вона була першою. А ще встигала бути справжньою берегинею родинного гніздечка, виховувала працьовитими, чесними, сумлінними, відповідальними і людяними чотирьох своїх дітей. І, хоча було важко, іноді – нестерпно важко, усіх їх, як кажуть, підняла на ноги, вивчила і благословила на самостійне життя. За них була спокійна – знала, що не загубляться її діти на звивистих і тернистих життєвих стежинах. Так і сталося. І цим вона, жінка непростої долі, щаслива.
