«Час обрав нас…»

Вони, народжені у 70­х роках минулого століття, були останніми з тих, хто вступив до вищих військових навчальних закладів Радянського Союзу, а незабаром стали першими курсантами­першокурсниками незалежної України.

Один з них – заступник начальника 172­го територіального центру комплектування майор Павло Маковецький. Військовик , з династії тих самих Маковецьких, які сумарно віддали служінню Батьківщині понад 150 років. Чи був у нього тоді, в 1991­му, інший, не офіцерський, шлях? Швидше за все, ні. Тому що усі чоловіки з цієї родини – воїни.

Вислуга – півтора століття

Про це свідчать багато фактів з життя Маковецьких. Зокрема, є й один із томів «Книги пам’яті України», на сторінках якого відображений їхній подвиг за часів Великої Вітчизняної війни. Олексія Яковича, Василя Івановича та Сергія Петровича, загиблих в 1944­му. Померлих від ран в один день в травні 1945­го Василя Григоровича та Василя Степановича, того, який загинув у січні 1945­го за визволення Польщі Григорія Васильовича.

Рідний дідусь Павла, у Велику Вітчизняну солдат­артилерист Ілля Несторович – теж справжній герой. Після війни повернувся до рідного Ананьєва з двома орденами Червоної Зірки, орденом Слави, медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги»…

– Після фронту мій дід обіймав відповідальну посаду головного бухгалтера в колгоспі. Але і він, і мій прадід Нестор мріяли про те, щоб їхні діти й онуки одержали гідну і, обов’язково, військову освіту, – розповідає майор Павло Маковецький.

Поради старших були почуті. А далі – початок офіцерської династії Маковецьких. Вступ старшого сина фронтовика, Миколи, до Тбіліського артучилища, а його молодшого брата Павла – до Ленінградського училища ППО.

«Дорога Ілліча»

У подальшому офіцерська кар’єра лише загартовувала обох братів. Змінивши не один гарнізон на просторах колишнього Радянського Союзу і послуживши за його межами, вони пережили і на собі відчули усю командирську відповідальність.

– Ми з братом Ігорем 8 шкіл змінили, коли служив батько, – згадує Павло. – А більша частка дитинства пройшла у віддалених точках Казахстану, де влітку – шалена спека, а взимку – лютий мороз. Іноді мешкали у таких маленьких кімнатках, що солдатське ліжко ледве вміщувалося.

Але і його батько, Микола Ілліч, і мати, Надія Іванівна, завжди виходили переможцями з будь­яких життєвих випробувань.

Служба полковника у відставці Миколи Маковецького відзначена двома медалями «За бойові заслуги». Він брав участь у відповідальних ракетних пусках у відомому сьогодні Капустину Яру та інших полігонах. Готував та відправляв підрозділи до Афганістану.

У 1984­му повернувся служити в рідну Україну та передавати свій багаторічний досвід курсантам Сімферопольського військового училища. А вже за рік, з початком «горбачовської перебудови», повернувся на Одещину, ближче до рідного Ананьєва, на посаду офіцера одного з відділів Любашівського райвійськкомату.

До 1997 року полковник Микола Маковецький прослужив у відповідальній структурі військкоматів. Вольовий, ініціативний, був військкомом Березівського району, та Жовтневого в місті Одесі. Після звільнення з лав Збройних сил кілька років обіймав високу посаду в апараті Жовтневої райадміністрації міста Одеси. А про його службу в Березівці та працю, як депутата сільради Раухівки, де тоді розміщувався військовий гарнізон, свідчить надійна, прокладена бетонними плитами між двома цими населеними пунктами 8­кілометрова траса, яку, дякуючи колишньому військкому і депутатові, місцеві жителі назвали «дорогою Ілліча».

Альма­матер

Звісно, приклад батька багато в чому визначив подальшу службу і вибір професії його синів. Ігор вступив до Одеського вищого артилерійського училища в 1990­му, а Павло пішов шляхом брата вже за рік.

– Ні, батько категорично не наполягав на подальшому моєму офіцерському виборі. Я і сам свого часу завагався – бажав стати професійним кухарем. Але все ж вирішив не відставати ані від батька, ані від старшого брата. А кулінарія – це зараз моє хобі, адже дуже подобається готувати різні страви і побалувати чимось смачним своїх рідних, – з посмішкою розповідає майор Павло Маковецький.

Цілий рік до закінчення школи він навчався на курсах, що функціонували при Одеському артилерійському. А випускні іспити там одночасно були вступними до училища. А далі – 4 роки навчання – заняття, полігони… Йому випала честь з чистого аркуша розпочинати писати новітню історію Українського війська.

20 років у строю

Він би міг звільнитися ще будучи третьокурсником. Точніше кажучи, комісуватися за станом здоров’я після перенесеної непростої хірургічної операції. Але наполіг, довів членам військово­лікарської комісії, що зможе й буде служити. І свого слова дотримується вже понад 20 років, перебуваючи в лавах захисників незалежної України.

Офіцером служив у Білгороді­Дністровському, Котовську, Одесі. І ось вже близько трьох років обіймає посаду заступника начальника 172­го територіального центру комплектування військовослужбовцями служби за контрактом. Як про фахівця, про нього позитивно відгукуються і начальник центру підполковник Станіслав Михайлов, й інші старші начальники та товариші по службі. Він грамотно й вміло організовує роботу на місцях: у навчальних закладах, на підприємствах. Його часто можна побачити на ярмарок­вакансіях, які з метою підняття престижу військової служби та залучення до неї місцевого населення проходять на базі районних та міського центрів зайнятості.

Відслуживши понад 35 років у лавах Збройних сил, 1997 року у званні полковника звільнився його батько Микола Ілліч, який сьогодні обіймає посаду начальника Одеського морського вокзалу. Звільнився старший брат Павла – Ігор. Проте військова династія Маковецьких чекає на чергове поповнення – за два роки закінчує школу і планує вступати до Військового інституту син майора Павла Маковецького – Ілля!