Як звичайно, наша пошта різноманітна. Ми дізнаємося з ваших послань, шановні читачі, що доброта, небайдужість, безкорисливість, незважаючи ні на що, усе ще живі. Але є й інші листи, продиктовані болем та розпачем.
Не сподобався ремонт…
«Шановна редакціє газети! Пише вам Бойко Олена Єгорівна з міста Котовська. Допоможіть мені повернути мого сина Бойка Дмитра Вікторовича, якого 23 вересня 2010 року я відправила до школи, а він додому так і не повернувся. Цілий день я шукала його, зверталася до районної лікарні, але мені відповіли, що мій син туди не надходив. І в міліції нічого не знали про Дмитрика. Лише до вечора від однокласника сина я довідалася, що його забрали з другого уроку і відправили до притулку, розташованого у Кодимському районі. А забрала його соціальний працівник Кузнєцова Світлана Геннадіївна, яка незадовго до цього була у нас вдома і їй не сподобалися умови нашого життя. Ми з чоловіком та двома дітьми живемо в однокімнатній квартирі. Чоловік працює, я хворію (проблема з ногами). У нас є матеріальні труднощі, але ми намагаємося з ними справлятися. Світлані Геннадіївні не сподобалося те, як ми відремонтували квартиру. Ми ж зробили ремонт тими коштами, які в нас є. Нещодавно ми довідалися, що нас нібито позбавили батьківських прав. За що – ми не розуміємо. Ні я, ні чоловік не вживаємо алкоголю, ведемо нормальний спосіб життя. Після того як забрали Дмитрика, я на нервовому ґрунті взагалі перестала ходити. Прошу, допоможіть повернути сина додому».
Вже після того як ми одержали цього листа, Олена Бойко сама приїхала до Одеси. Щоправда, піднятися до приміщення, де розташована редакція, вона не змогла через хворі ноги. З розмови стало зрозуміло: Олена Єгорівна не схожа на матерів, які зловживають спиртними напоями та не дбають про долю своїх дітей. Редакцію дуже цікавить, на якій підставі чиновники Котовського району розлучили матір і дитину. Адже привселюдно соціальні працівники постійно ратують за те, щоб діти жили в сім’ях, а не опинялися у притулках та інтернатах при живих батьках. Жодні казенні установи не можуть замінити тепло рідного дому, незалежно від рівня достатку.
Спасибі за онука
«Хочу через вашу газету подякувати всім працівникам спеціалізованої школиінтернату № 1 м. Балти. Вже 7 років у цій школі навчається мій онук Олександр Мосінзов. Коли я приїжджаю його відвідати, то завжди зустрічаюся з уважним, привітним, доброзичливим ставленням з боку персоналу. Тішить і чистота, що панує в інтернаті. Педагогічний склад за роки навчання онука зробив усе, щоб Сашко зміг стати впевненішим у собі, щоб розвинути його психофізичні здібності.
Зоя Андріївна Окша, пенсіонерка, Роздільнянський район Одеської області»
Хай не збідніє мудрість у вчительському серці!
«Шановна редакціє! Нещодавно ми одержали листа від нашої колишньої вихованки, випускниці 1994 року Оксани Коровник.
«Любі мої вчителі, я навчалася в групі «Юний педагог» у Степанівському міжшкільному навчальновиробничому комбінаті Роздільнянського району. Усім вам дуже вдячна!
Навчання допомогло мені визначитися із вибором професії. Після закінчення школи я одразу ж вступила до Одеського педагогічного училища. Тепер працюю вихователем у дитячому садку та продовжую навчання вже у педагогічному університеті.
Особливо хочу подякувати викладачам МНВК за індивідуальний підхід до кожної дитини, компетентність, відповідальність та доброзичливість.
Властиві вам працездатність, націленість на досягнення кінцевого результату, здатність приймати рішення, комунікабельність, терпіння, готовність відповідати на будьякі запитання своїх учнів – захоплює! Хай ніколи не збідніє доброта та мудрість у вчительському серці!»
Колектив МНВК вдячний Оксані Коровник (яка за ці роки стала досвідченою викладачкою та переможницею районного конкурсу «Вихователь року2010») за такі теплі слова на нашу адресу та бажає їй подальших успіхів у справі виховання юного покоління.
Колектив Степанівського МНВК Роздільнянського району»
«Тихе рейдерство»
Сьогодні через земельні питання, як і в давні часи, ламається чимало списів. Особливо, коли справа доходить до права власності на землю. У цьому переконався на особистому (поки що гіркому) досвіді, орендуючи 2,4 сотки на території чорноморського курорту Расєйка, що входить до складу Приморської сільської ради Татарбунарського району.
Свого часу, а саме в серпні 1998 року, я одержав цю ділянку на підставі рішення Татарбунарської райради за номером 16ХХIII. Гадаючи, у перспективі назбиравши грошей, побудувати тут дачний будиночок, у грудні 2001 року нотаріально оформив договір оренди земельної ділянки, а в травні 2007 року він був зареєстрований Татарбунарським відділом Одеської філії Держкомзему на термін 25 років, до 19 квітня 2032 року. У грудні того ж 2007 року Приморська сільська рада своїм рішенням за номером 209V надала мені дозвіл на безкоштовне одержання ділянки у власність.
Здавалося б, живи й радій. Та не все так просто. На моїй ділянці, що примикає до території колишньої бази відпочинку «Урожай», яка раніше належала розваленому колгоспу імені Татарбунарського повстання, розташована напіврозграбована безгоспна будівля. Отож, правонаступник цього колгоспу – СВАТ «Україна» – вступаючи, згідно з рішенням Татарбунарського районного суду, у право власності на майно бази «Урожай», включає у цю власність і безгоспну досі будівлю на моїй ділянці, у якої, між іншим, у цей ж час «знаходиться» і конкретна господиня – якась Ніна Іванівна Сосна. Хоча, згідно із ситуаційним планом, орендована мною ділянка й розташована на ній будівля взагалі не входять до складу території бази відпочинку «Урожай». Викупивши за символічну суму так звану будівлю у СВАТ «Україна», Ніна Іванівна однозначно заявляє і про свої претензії на мої 2,4 сотки.
Щоб надати цьому тихому, на мій погляд, рейдерству, вигляду пристойності, вживається низка дій, що тягнуть за собою порушення законодавства; починаючи від рішення виконкому Приморської сільської ради і закінчуючи свідоцтвами про право власності на нерухоме майно, а також іншими документами, підготовленими ТОВ «Татарбунарське РБТІ та РОН». Очевидно, Н.І. Сосна дуже вже хоче стати власницею заповітних соток на Чорноморському березі…
Іван Златов,
читач «Одеських вістей»
Вдячні долі
«Керівник цієї установи – чудова жінка, досвідчена викладачка, наставниця молоді Наталія Георгіївна Ципа. У колективі дитячого садка № 211 працює і вихователька Оксана Поліщук, яка користується величезною повагою серед своїх колег та щирою любов'ю своїх вихованців. Оксана Олександрівна – випускниця Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. У 2010 році стала переможницею конкурсу міського та районного конкурсу «Найкращий педагогічний працівник дошкільного навчального закладу». Вона проводить багато чудесних заходів – дитячих ранків, конкурсів, відкритих занять із дітьми. Костюми, декорації, сценарії вона готує сама або з допомогою мам та бабусь. Разом з музичною керівницею дитячого садка Наталією Нашко багато уваги Оксана Олександрівна приділяє музичній освіті дітей. Серед її колишніх вихованців, наприклад, Захар Дуйлугу, який став учнем знаменитої музичної школи імені Столярського. Діти «мами Оксани» (так називають її малята) добре навчаються, вони лідери у своїх колективах, активні учасники художньої самодіяльності. Ми, батьки, вдячні долі, що вона подарувала нашим дітям такого чудового педагога, як Оксана Олександрівна, і що дорога нас привела саме до цього дитячого садка, де працює чудовий колектив.
Оксана Куликова, мама однієї з випускниць 2011 року
Через 30 років!
«Дуже хочу поділитися своєю радістю. Наприкінці серпня у Чапаєвській 9річній школі Великомихайлівського району відбулася зустріч випускників 1981 року. 30 років пролетіли, як 30 днів… Після закінчення школи життя нас розкидало по всіх куточках колишнього Союзу. І ось ми знову були разом. Такі різні і такі вже дорослі. Хтось із нас навіть встигли стати дідусями та бабусями. Але в душі ми залишилися усе такими ж – невгамовними, бешкетними, безтурботними… Коли до класу увійшли наші улюблені вчителі, то почуття переповняли нас, і не вистачало слів, якими ми могли виразити їм усю свою любов та подяку.
Особливу вдячність ми виражаємо нашій класній керівниці Людмилі Вікторівні Горбуновій. Для нас вона була і як друга мати, і як старша подруга, і як мудрий наставник. Зовсім юною вона прийшла на роботу у 1976 році до Чапаєвської тоді ще восьмирічки одразу ж після закінчення педагогічного інституту. Ми стали її першими учнями. Багато років Людмила Вікторівна пропрацювала вчителькою, потім була директоркою школи, а нині на заслуженому відпочинку.
Величезне спасибі, низький земний уклін усім нашим вчителям 80х років – Луїзі Андріївні Ушаковій, Марії Михайлівні Ковальовій, Вірі Володимирівні Таран, Івану Федоровичу Потраманчуку, Лідії Федорівні Бойченко, Раїсі Іванівні Генчевій, Марії Панасівні Скубій, Марії Василівні Коптевій, Григорію Петровичу Луговському, Леоніду Миколайовичу Лазареву, Степану Йосиповичу Мусі, Володимиру Володимировичу Шалаю.
Світлана Фестрига,
м. Єнакієве, Донецька область»
Низький уклін усім тим, хто чесно виконує свій обов’язок
«Як постійний читач вашої газети (три роки я постійно передплачую вашу газету і з задоволенням її читаю, бо в ній можна прочитати не лише про мільйонерів, але й про простих людей, про рядових трудівників), хочу висловити щиру вдячність 32й бригаді швидкої допомоги, а саме лікарю Ігорю Масюку та фельдшерці Аллі Поганець, а також працівникам терапевтичного відділення міської клінічної лікарні № 11, зокрема лікарці Тетяні Поповій.
Незважаючи на те, що останні роки про роботу «швидкої допомоги», на жаль, більше негативних відгуків, хочу розповісти про своє позитивне враження. В ніч на 4 липня у мене був гострий серцевий напад. Дружина викликала бригаду «швидкої допомоги». За сьогоднішніми мірками та з урахуванням того, що водій не одразу зміг відшукати вулицю та будинок, «швидка» приїхала відносно швидко. Незважаючи на свою молодість, лікар та фельдшерка подали мені висококваліфіковану медичну допомогу, але все ж таки прийняли рішення про негайну госпіталізацію. Дорогою до лікарні я кілька разів непритомнів, а Ігор та Алла робили все, що було в їхніх силах, щоб допомогти мені. Їм навіть доводилося притримувати мене, щоб я не впав із сидіння, бо в автомобілі дуже трясло та здавалося, що він осьось розвалиться. Мене доставили до Одеської міської клінічної лікарні № 11. Що ще мене вразило, так це те, що бригада не поїхала доти, доки не переконалася, що мене із прийомного покою відвезли до терапевтичного відділення. Чергова лікарка Юлія Миколаївна та медсестра Олена, зовсім ще молоді, але вже досвідчені фахівці подали необхідну допомогу і майже всю ніч не відходили від мене, поки мені не стало значно краще.
Низький уклін усім – лікарям, медсестрам та санітаркам, усім тим, хто чесно виконує свій обов’язок.
Григорій Лукич Другов, інвалід ВВВ,
м. Одеса, селище Шевченко»
Допомагають вирватися з пазурів підступної хвороби
«Усе своє життя я пропрацювала медсестрою у хірургічному відділенні Кілійської районної лікарні. І ось сама занедужала. Почала втрачати зір. Звернулася до нашого лікаря офтальмолога, і він поставив мені діагноз – глаукома. Із цим діагнозом я поїхала до Інституту очних хвороб та тканинної терапії імені В.П. Філатова. Я вдячна лікарці Вікторії Кушнір, яка і ділом, і словом допомагає людям вирватися з пазурів цієї підступної хвороби. Щиру вдячність висловлюю і офтальмологу Георгію Олеговичу Клюєву, медсестрам Інні Лисовій, Марії Москаленко, Людмилі Вовк, Наталі Кучерявій.
Валентина Михайлівна Стоцька, ветеран праці»
