Вишиванка пасувала нареченим
Молоде подружжя – Яна і Володимир Бровки – вперше зустрічає новий рік посімейному. Для молодих над усе щирість почуттів. І їх ніщо не може зіпсувати, навіть відсутність власного житла та певна побутова необлаштованість. Новорічної ночі о дванадцятій за келихом шампанського Яна і Володимир найперше подякують долі за те, що звела їх разом та проклала стежину на весільний рушник...
Нареченими Яна та Володимир були незвичайними. Вперше, мабуть, за все століття, в Саврані молоді були вбрані в національні українські костюми. Їм дуже пасувало це вбрання. Обоє чорняві із синіми, як небо в серпні, очима, ніби зійшли з екрану головні герої всім відомої стрічки «НаталкаПолтавка», екранізованої за однойменною п’єсою Івана Котляревського.
– У нас зовсім не було бажання надати нашому весіллю відтінку вистави. В сім’ї всі погодились на мою пропозицію, щоби ми з Володимиром вбрались в національний одяг, – розповідає Яна. – До того ж і дружка з дружбою та частина гостей, на наше прохання, прийшли у вишиванках.
До речі, вінок дівчина плела собі сама, ретельно вплітала в нього стрічки. Плахту під спідницю також сама пошила. А от вишиванки придбали в магазині в Умані у спеціальному відділі «Сукні для наречених». У цьому місті Яна навчалась у сільськогосподарському університеті на економічному факультеті. Отож кілька разів бачила тут нареченихукраїночок і це їй сподобалося.
Святкували весілля у батьків Яни, які живуть край лісу, адже її татусь працює лісником у Савранському лісництві. І хоч не мали наміру надавати урочистій події відтінку обрядовості, все ж оздобили бесідку та подвір’я квітучим соняшником та плетеним тином. Десь у бабусі пошукали горщики та повісили на тин. До столу подавалися українські страви, гостям смакували печеня, холодець, шинка, ковбаси… Музики грали веселих весільних пісень. Надвечір запалили багаття, і хлопці та дівчата справно перестрибували його. А коли прийшов час знімати з голови нареченої вінок, пов’язали Яну терновою хусткою, як колись її бабусю.
Звісно, що сімейний альбом Бровків започаткували весільні фотографії. Частина з них зроблена в Уманському дендропарку «Софіївка». Тут з молодятами й іноземці фотографувалися, так вони їм сподобалися. Напевне, Яна не випадково свою першу весільну подорож здійснила саме до «Софіївки». Адже цей чудовий парк – подарунок закоханого чоловіка своїй коханій жінці. І хоча це було кілька століть тому, тут упродовж віків і донині збереглася атмосфера любові, яку Яна та Володимир прагнуть пронести крізь усе своє життя.
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей», Савранський район
Закохався козак у «самородочок» із молдавської глибинки…
Ось уже 50 років Іван Трохимович та Ксенія Серафимівна Федоренки зі сміхом згадують день свого одруження. А історія цієї родини починалася так. Іван, який після закінчення Львівського політеху за розподілом потрапив до Рені, на танцях познайомився із Ксенею, що приїхала з далекого молдавського Каушанського району в гості до сестри. І ось холодним грудневим днем закоханий молодий козак, а родом він із Полтавщини, із численними пересадками дістався до молдавської глибинки. Взяв за руку свою кохану, і вони вдвох пройшли пішки чотири кілометри до Кошкалійської сільради, де й розписалися. А через кілька днів справили в селі, на батьківщині нареченої, веселе молдавське весілля.
…Півстоліття залишилося за плечима. Цього року на новорічні свята дружна родина Федоренків збереться за великим столом – відзначати золоте весілля. І знову набіжать спогади. Іван Трохимович неодмінно буде згадувати перший борщ своєї Ксені. Спочатку молода господиня не вміла готувати – у післявоєнні роки в молдавському селі було не до кулінарних вибриків.
– Ото був борщ! – сміється полтавський козак. – Ні, в ньому плавало усе, що я своєму золотку продиктував. Але він був чомусь сіруватого кольору, а на смак…
Проте Іван його мужньо з'їв і подякував дружині, яка так старалася.
Їхнє дитинство випало на страшні воєнні роки. У Ксенії Серафимівни була рівно дюжина братів та сестер. Голод забрав двох, сама Ксеня була настільки виснаженою, що вже не подавала ознак життя – її одягли в білу сукню, оплакали і ледве були не поховали – заживо. Тому й донині, якщо хтось переступає поріг будинку, Ксенія Серафимівна найперше запитує: «Ти не голодний? Давай я тебе погодую!»
Усе життя Ксенія Серафимівна пропрацювала акушеркою в пологовому будинку. Нічні зміни, коли доводилося приймати по 6 – 8 пологів, підірвали її здоров'я – вже у 45 років вона перенесла перший мікроінсульт. Уся в турботах, у клопотах, вона бігала по маршруту робота – дім – робота. Досі, якщо доньки хочуть посекретничати, пошушукатися, то сідають поруч… із татом.
У Рені Івана Трохимовича Федоренка відносять до касти місцевих аксакалів. Багато років він керував на відповідальній ділянці – на нафтобазі. Як поважаючий себе радянський інженер, завжди виписував неймовірну кількість газет і журналів – цікавущий співрозмовник! За своє життя він зібрав величезний архів. Назвіть будьяку тему для реферату з науки і техніки, з історії та архітектури, з літератури та живопису – Іван Трохимович одразу дістане теку з потрібними матеріалами. Таких навіть в інтернеті сьогодні не знайдете. Напевне, тому у його двох доньок Олени і Тетяни та трьох онучок Анастасії, Марії та Олени не властиві нашому ХХІ століттю пізнання в галузі літератури та мистецтва, усі вони чудово грають на музичних інструментах.
Якщо молоде покоління Федоренків запитати, що вони хотіли б перейняти від старійшин, дадуть відповідь: вміння ладити одне з одним. Коли жвава, енергійна Ксенія Серафимівна розгомониться, поміркований та розважливий Іван Трохимович лише розчулюється: «Золотко ти моє, самородочок!» Так він свою дружину називає всі 50 років…
Антоніна Фоміна
