Нещодавно в Чорноморській жіночій колонії № 74 пройшла зустріч із одеськими художниками та виставка їхніх картин. Разом з роботами визнаних майстрів було представлено і творчість жінок, які відбувають покарання за скоєні злочини. На захід запросили і журналістів.
– Головна мета виставки, яку ми назвали «Я був тоді в Одесі…», – підняти культурний рівень засуджених. Причому розбудити в них здатність не лише сприймати прекрасне, але й самим творити це прекрасне. Кураторами проекту виступила Національна Академія мистецтва та архітектури України, а також генералмайор внутрішньої служби, начальник управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області Олександр Адзеленко, – говорить начальник колонії Ольга Каракай, яка також є координаторкою проекту.
…Важкі ворота зачиняються з гуркотом та брязкотом. Шлях на волю відрізаний. Далі – зона.
За високою, оповитою колючим дротом огорожею – свій світ, своя «держава в державі», а отже і свої закони – писані та неписані. Якщо в когось існують ілюзії про тюремну романтику, тут вони швидко розсіюються.
– Умови в нас не європейські, але прийнятні, а для створення «євростандарту» не вистачає території, – відповіла Ольга Каракай журналістам на несподіване запитання: змогли б тут створити умови аналогічні тим, що в харківській колонії, якби Юлію Тимошенко етапували до Одеси?
В імпровізованій виставковій залі ув’язнені вже розглядали картини художників Г. Верещагіна, М. Пархоменка, І. Гармидер, Ю. Коваленка, які увічнили на своїх полотнах красуню Одесу.
Поруч із картинами визнаних майстрів були й роботи засуджених жінок.
Киянка Александрина Коцюк, одна з художниць, шість років відбуває покарання.
Потрапила сюди за тяжкий злочин. Вважає, що ніхто від цього не застрахований.
Александрина по пам’яті намалювала СпасоПреображенський кафедральний собор, який колись побачила, приїжджаючи погостювати до бабусі в Одесу:
– З дитинства захоплювалася живописом. Потім були інші захоплення. А, опинившись тут, знову відчула потяг до малювання. Спочатку малювала на простирадлах, а потім з’явилася можливість працювати і на полотні.
Відповідаючи на запитання про те, що зараз, через роки після винесення обвинувального вироку в її житті є найтяжчим, Александрина сказала: «Розлука з близькими та туга за волею».
Ще одна учасниця виставки – Надія Рибальченко. Родом з Луганської області. На її картині інші одеські визначні пам’ятки Дюк та Потьомкінські сходи. Їх вона зобразила за дитячими спогадами та за допомогою листівок.
– Пам’ятаю, коли в дитинстві побачила Потьомкінські сходи, вони мені здалися такими величезними…
Рибальченко не лише малює, але й займається вишивкою.
Процес, за словами Надії, не простий, але цікавий. Дівчині хочеться розкрити всі секрети вишивки.
Михайло Пархоменко, координатор творчих програм Національної академії мистецтва та архітектури України:
– Коли люди втрапляють в екстремальну ситуацію, вони звертаються до Бога та до мистецтва. У цих стінах є можливість людям проявлятися творчо. Є вишивки, є гарні роботи з бісеру. Ми кілька років працюємо з ними і спостерігаємо як змінюється внутрішній світ ув’язнених, які займаються творчістю.
Михайло Пархоменко пообіцяв, що 8 березня привезе до колонії ще одну виставку. Крім того, для засуджених проведуть майстерклас із батику.
Сподіваюся, дуже сподіваюся, що залучення до світу мистецтва не лише скрашує сірі будні ув’язнених, але й змушує когось переосмислити своє життя. Можливо, і розкаятися в тому страшному, що було колись скоєне навмисно або просто з недомислу. Одне слово, стародавні греки це називали «катарсис», а українською це означає «очищення».
