Жителі села Новоборисівки Великомихайлівського району розпочали гарну справу. Світлу і щиру.
Гості з Новоборисівки завітали до Роздільнянського дитячого притулку «Теплий дім» за покликом душі, з подарунками. Коробки з іграшками для вихованців закладу привезли ініціаторка доброчинної акції Галина Комарницька та сільські активісти Любомира Комарницька, Микола Венгерчук, Віктор Міцул. Збирали подарунки всією громадою за активної підтримки працівників Новоборисівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Як же було б добре, щоб разом з лялькою чи іграшковим ведмедиком хлопчики і дівчатка отримали у подарунок ще й щасливу долю…
Що саме потрібно для щастя – малеча з «Теплого дому» знає без підказок. Врятовані від батьківської бездоглядності, діти, немов заклинання, повторюють одні і ті ж слова: «Хочу до мами!» Ще вчора приречені на нелюдські випробовування голодом у нетоплених хатах, сьогодні вони ладні відмовитися від їжі і прихистку, лише б знову бути поряд з тією, котра їх народила. Тож не один раз я замислювалась: що таке дитяча любов? Яким же тоді повинно бути материнське серце, щоб не вболівати за свою кровинку? Мабуть, у тих матерів нема його – серця. На тому місці – п’яний дурман і думки про примітивні потреби, до яких не входить обов’язок дбати про власних дітей. Перевірено життям – жодні умовляння лиху не зарадять. Тож як вилікувати від соціальної хвороби людей, для яких віддати дитину до притулку, а то й викинути на вулицю – цілком звичний вчинок? Попри всю складність проблеми, вихід один – лікувати треба все суспільство, де до класичного «моя хата скраю» додалося ще й сучасне «все це не мої проблеми!» Аж ні, наші це проблеми, спільні. І передусім тому, що з точки зору спеціалістів, у дітей, які перестали нормально жити, зміщуються орієнтири у бік сьогохвилинних задоволень і споживацтва. У них фіксується ослаблене почуття сорому, байдуже ставлення до інших, агресивність, грубість. Відігріваючи у теплих долонях вразливі дитячі душі, «Теплий дім» мріє про щасливу долю для кожного свого вихованця. Часточку свого серця обділеним долею діточкам дарують небайдужі, чуйні люди. А кожного нового гостя притулку на порозі зустрічають сповнені тривоги і надії дитячі очі: «Може, це моя матуся приїхала за мною? Вона забере мене додому?! До рідного нашого Дому…»
